Кукульна осінь

Кінець жовтня, купа справ у великому місті, яке не випускає тебе зі своїх пазурів. Всі кудись поспішають і я з ними, а поїздка на Кукул, яка була, доречі, запланована ще на вересень, так і не реалізована. Почитавши інформацію з мережі та надихнувшись статтею та фото Ігоря Меліки «Полонинський хід» на осінній Кукул», прикидаю що по всіх прорахунках не повинен заблудитись і бути з’їдений ведмедями. Набрид гамір, збираю рюкзак і вирушаю в соло-похід.

7 ранку. Коломия. Залізничний вокзал. Місто тільки-но прокидається і нічний приморозок поволі слабшає. Беру в приміській касі довгоочікуваний квиток до с.Вороненко. Цей потяг до Рахова — такий собі “портал” між буденністю метушливих міст і “краєм вічності”. Він вносить тебе в цю атмосферу бурхливо, стрімко і всього до кінчиків пальців. Ти і не встигнеш зрозуміти як станція за станцією ти стаєш єдиним цілим з цим залізним монстром, а твоє серце б’ється в такт дизельному мотору. Пролітають села, туристи в передчутті подорожі мріють. Зробив фото.

01

Чомусь хотів завжди побачити себе в дорозі саме з такого ракурсу. До місця призначення ще з півтори години — значить можна подумати про своє…

На сидінні напроти сидить бабуся, не від доброго життя торгує шкарпетками. Каже що кожного дня вже не може їзити як раніше і продавати, здоров’я не те.

02

Питаюсь чи можна зробити фото — посміхається, скидає з обличчя сліди важкого життя, каже що хоче гарно виглядати, поправляє хустку.

03

Село зустріло потужнім осіннімі далеко не теплим подихом. Рухаючись в напрямку до тунелю, перед постом охорони повертаю ліворуч та починаю набирати висоту.

04

Одна з попутчиць розповіла історію про будівництво цього тунелю довжиною в 1203м. Тунель був частиною проекту Транскарпатської магістралі, яку почали будувати в 1870-х рр. і завданням її було з’єднати Відень з Східними Карпатами. Тунель будували італійці в обмежені строки, тому архітектором було вирішено прокладати його з обидвох боків назустріч один одному. У вирахуваний день будівельники так і не зустрілись. Через день проектувальник застрілився через допущену помилку, а ще через день…будівельники таки зустрілись і потиснули один одному руки. Рівень відповідальності здивував.

Пройшовши близько кілометра на розвилці з якої видніється Чорногора, продовжую рух ліворуч. Не знаю як вам, але для мене найбільша мука коли соковита глина налипає по твоїх капців. Що ж, надіємось що воно варте подорожі. Дорога розбита, але ловлю себе на думці, що вже така дорога краща ніж її відсутність взагалі. Вона входить в ліс, пробігає ще з пів кілометра не змінюючи ширини і пропонує крутий підйом з видом на Ґорґани.

05

Пізня осінь розділа більшість листяних, а ті які залишились — залились багряним. Стою, переводжу дух і посміхаюсь.

Вийшовши на хребет сам себе спитав куди далі йти. Тут стежка губиться в лісовалах смерек і листі осені. Стаю так щоб Ґорґани залишались ліворуч і йду поки не виходжу на полонину Припір з якої далі продовжу рух праворуч лісом догори.

Лежачи на рюкзаку на Припірі і жуючи чорний хліб з салом і цибулькою подумав що мені круто поталанило з погодою. На розпал сезону фотополювання я таки спізнився на тижні 2, але дякувати горам і на цьому.

06

Пройшовши зовсім небагато, минаю полонину Буковинку, котра знаходиться між схилами і затінена в післяобідню пору лісом та потрапляю на невеличкий підйом далі в лісі, який через хвилин 15 приводить до маркованого маршруту котрий веде з Лазещини. Піднімаюсь далі вгору. Згодом маршрут веде майже рівнинною частиною лісу, котра виводить до хорошого повноводного джерела. Як випити трохи неба? Просто припасти губами до холодного джерела осінню.

Через лісок стежина приведе мене просто до полонини Кернички, 1315 м.

07

Від даного місця беру трохи ліворуч і виходжу на траверсну дорогу що через метрів 500 веде через полонину Григорівку (яка залишається відрогом праворуч).

Захопює дух! Перед тобою сама Чорногора. Такою близькою з інших хребтів мені її бачити ще не доводилось. Таке небо — моє улюблене. Безмежне, з нотою суму і нікому нічого не винне. Стою хмільний від побаченого. Ловлю себе на думці що я так само як і це небо зараз нікому і нічого не винен. Цивілізація зараз десь занадто далеко щоб перейматись її існуванням.

Рухаюсь далі. Чим нові подорожі хороші, так це тим, що ніколи не знаєш що буде за поворотом. Тільки дорога яка веде. Не веде кудись, а просто Веде.

А за поворотом виявилась полонина Середня (1350м над р.м. — за статею Ігоря Меліки) а ще далі Він, Кукул. Багато хто є прихильником того, що назва Кукул пішла від слова Кукул(рос.), що означає самець зозулі. Мене,якщо чесно, більш зацікавив варіант, що пов’язує нас корінням з Кельтами. Кельтський аналог Меркурія був передусім божеством царства мертвих і мав прізвисько Кукул, тобто, “в капюшоні”. Ця вершина дійсно в капюшоні, в капюшоні лісу. Спустившись на полонину та напившись ще раз “неба”, бачу колиби.

Дахи колиб, здається, підпирають саме небо, а одна не витримала його і проломилась.

Подумав дію закону взаємозв’язку протилежностей. В даному випадку геометричних.

Захопившись побаченим я навіть не помічаю як сонце починає падати за обрій. Вервичкою тягнеться Чорногірський хребет.

15

Потрібно шукати місце для ночівлі. Колиб тут скажу відверто — достатньо. Можливо більшість з них не в хорошому стані, але заночувати є де, проте хочеться останній раз в сезоні таки заночувати в наметі біля вогнища, посеред схилу полонини.

16

Намет розкладено, тепер все що мене хвилює — це захід.

“Захід фарбує багряний схил,
Останній промінь землю напува теплом…
Там, коли сонце буде набиратись сил,
Золотим засинати джерелом.”
Холодне Сонце (с)

Сонце дуже швидко падало в безодню сутінків. Враження наче Петрос взяв його і… вкрав.

19

Ранок. Шоста година. Підіймаюсь до Кукула. На вершині сліди бойових дій першої світової, а на полонині Кукул є поховання. У серпні 1999 р. учасники українсько-польської експедиції з вивчення полонинського господарства Українських Карпат під керівництвом проф. Варшавського університету Януша Ґудовського поставили дерев’яний хрест на місці цього кладовища.

Найкраще схід сонця виглядає з полонини Кукул яка веде по синьому маршруту (спуск на Ворохту) по ліву руку стоячи до Кукула,але так втратиш з поля зору Чорногору. Цим я пожертвувати не міг.

Сонце розмальовує все навколо в ті фарби, якого в нього настрій, … а за хвилину змінює настрій і фарбує в зовсім інші відтінки.

Вже робив останні фото і планував спускатись до намету, як побачив тіні за метрів 250 в лісі. Це було стадо косуль. За долю секунди, побачивши мене, вони, зірвавшись в шаленому темпі з місця, проламували гілки сухостою. Відчуття однозначне — “відчуваю що живу”.

Вже біля тенту з гарячим чаєм в руці я сидів і осмислював побачене і відчуте. Люди, тут час зупиняється, сядьте поруч…відчуваєте?

P.S. Дорогою до Ворохти натрапив на дві цікаві знахідки. По-перше — Ент карпатських лісів. Він ніби перенісся з фільму Володар Перснів. Їй богу здавалось заговорить.

27

Друга знахідка була десь такою ж рідкісною як і перша.

28

Надіюсь цей звір беріг мій сон коли я міцно спав в наметі.

Зійшовши близько 12 години на Ворохту, знаючи що до потяга, котрий по 3 годині по обіді їде на Коломию залишається ще занадто довго, я вирішив дістатись додому автобусом з центру Ворохти. Візьміть до уваги, що не всі автобуси заїжджають на автостанцію(!), їх потрібно чіпнути навпроти по центральній дорозі. Вдалої всім подорожі!

Гори надихають. Вони як ніщо передають те що всередині. Мене надихнули. А вас?

Сашко ХтоЦе