Сонне Несамовите

Я вже змирилася з прогнозами погоди, що обіцяли на 9-те травня в горах суцільну хмарність і майже сніг. Знаємо ми той “майже сніг” – краще вже я сціплю зуби і відсиджуся вдома. А так хотілося в гори! На мегавихідні травневі, які цього року співпали з Пасхою, погода була чудесна, але обставини склалися так, що я провела ті дні в низині, тільки мріючи про гори.

В четвер до вечора стало зрозуміло, що якщо віндгуру не бреше, кізяк (негода тобто) змістився на день пізніше, на понеділок! Йдемо!!!

Хотілося піти в гори вдвох. Хотілося експромту у всьому. Тому вирішили сходити туди, де ще не були. Маришевська, я про неї давно мріяла, та все ніяк не знаходилося оказії.

Задзвонила Андрію за інструкцією.Попередила, що пояснювати потрібно детально, бо в мене талант знаходити пригоди на… ноги. Почувши це, Андрій одразу оголосив вирок: “Не втрапиш”.  Головне, Олегу не говорити цього і робити вигляд, що чітко знаю, куди йду.

З мапою та словесним інструктажем від Андрія втрапили на місце абсолютно чітко, швидко і без проблем.

Людей на диво мало, тільки ми з Сельмою (то моя собачка) і маленька група з трьох людей, що прийшли з Кострича. Місця вдоволь для всіх.

Не заморочуючись практичністю розташування табору, розмістилися прямо на хребтику, щоб було видно все довкола!  

Огляділися, набрали водички, запалили ватру, приготували вечерю… Та ви все знаєте, правда? Всі звичайні похідні вечірні справи, тільки з фантастичними краєвидами на всі боки!

       

Щойно Сонечко заховалося за Говерлою, стало зрозуміло,що ми таки високо. Оманливе відчуття, коли піднімаєшся 40 хвилин, що ти невисоко і тепло буде й ввечері. Ан ні, нема сонця – нема тепла. Чорногора поряд – її холодне дихання відчувається.

Олег, як водиться, після чергування, втомлений. Я планую зустріти ранкове сонечко – то ж нема чого довго засиджуватися. Завтрашній день повинен принести більше подій – завтра підемо на Шпиці й Несамовите – он вони, поряд.


 Ура!!! Сонце!!!

Зазолотилась Чорногора. Потрібно встигнути насолодитися ранковими барвами, тож не жалкую кадрів – фотографую і фотографую. Благо, ходити нікуди не потрібно – намет в самому мальовничому місці 🙂

 

 


Моя звєзда! Не можливо втриматися, не сфотографувати таку модель 🙂

Вона від мене не відставала на крок – весь час ранкової фотосесії супроводжувала мене. То приємно, коли намагаєшся сфотографувати одні з останніх крокусів, а тобі в об`єктив тицяється мокрий ніс 🙂

Ранкові теплі барви недовготривалі. Фотосесія закінчена. Думала ще прилягти поспати, але ранок був таким свіжим, яскравим, що вирішила приготувати каву і сніданок і потихеньку піднімати Олега. Щоб раніше зібрати речі і встигнути до обіду сходити на озеро, до якого ніби недалеко, але потрібно набрати висоту і встигнути до прогнозованого пообіді дощу спуститися до машини.

Так і зробила. В 9-й годині ми вже заховали спаковані рюкзаки і вирушили до Шпиців. Погоді сприяла. Хоча потихеньку почали з`являтися десь в височині перші несміливі хмарки. Зранку то вони високо і несміливі, а до обіду мають властивість перетворитися на грозу, тим більше на Чорногорі. 

Моря жерепу… Е-е-ех!!! Яка ж то краса!

Початок цвітіння – початок короткого тундрового літа.

До речі, що то воно таке, хтось підкажіть, будь ласка.

Далі геть вже нема що розказувати, потрібно дивитися.

Зацвіла сон-трава. На північних схилах, в заглибинах, в затінках – ще потужні сніжники. А біля залишків зими і крокуси ще є – одні з останніх цього року.

Через якусь годинку-дві після початку підйому ми нарешті побачили кінцеву точку нашого радіального виходу – озеро Несамовите.  

Навіть зверху видно, озеро, що взимку промерзає наскрізь, ще остаточно не скинуло окови зими. Воно ще дрімає і виглядає по-справжньому льодовиковим.

Сонне Несамовите.  

Не повірите, але на Несамовитому ми були одні! Жодного намету, жодного зіваки. Ото несподіванка 🙂

Довго не засиджувалися, хмари густішали, ставали все темнішими – явно збирається дощ. Не хочеться попадати в грозу на Чорногорі. Вже майже під Шпицями зустріли молодого чоловіка, Ігоря. Він йшов з Мармаросів. Під ПІЧем від нього відділилося два його компаньйона і Чорногору він йшов сам і вже радий був скинутися вниз, та проскочив дорогу на Шпиці. Виявилося, нам по дорозі аж до самого низу.

Знайомство виявилося приємним і корисним 🙂 Гроза на Чорногорі таки почалася, буквально через годинку, якраз коли ми вже спускалися з Маришевської в долину. Чорногора гуділа, гриміла, шуміла. Сіра стіна дошу закрила звичний пейзаж повністю – не вірилося, що ми годину тому там були. І раділи, що ми вже шуруємо лісом до машини. До речі, на нас не впало ні краплі – тільки холодним вітром обдало. 

Я так хотіла як можна швидше написати цей репортаж, а, виявляється, писати нема чого. Є тьма фотографій і мегапозитивні спогади.

Спокійний такий активний відпочинок видався. Багато побачили, мало є що розказати – багато показати.

На довершення, проїздом через Верховину, де проводився фестиваль Черемош, зайшли на фест перекусити і зустріли Андрія, працівника метеостанції під Пожижевською, який минулого року прихистив нас від негоди. Ми не раз за ці два дні згадали його, і коли були біля озера, і коли дивилися на метеостанцію прямо з місця стоянки.

Мені ця зустріч стала вишенькою на смачне тістечко. Знаєте як то? Гарне таке тістечко, з морозивом, з квіточками, з ароматом ранньої весни, смачнюче, незабутнє, а зверху ще й вишенька 🙂