Нині – потічок, а колись – річка, очевидно Купалівка. Тече біля підніжжя Пантеону Бедзвінного; смачнішої питної води не знайдеш!

Бедзвінний Лель або Довбуш без голови (гумористична пародія)

Пролог

Двадцять перше століття від Різдва Христового ознаменувалося епохальними археолого-історичними відкриттями на Гуцульщині, які буквально «перевертають» сформовані раніше уявлення про заселення цього краю та вклад наших далеких попередників (чи предків?) у здобутки цивілізації. Зусиллями вчених з Івано-Франківська, зокрема професора Миколи Кугутяка встановлено, що у гуцульських Карпатах існували храмові комплекси (в Чорногорі, Космачі та інших місцях), синхронні, а може навіть більш ранні, ніж в Месопотамії та Єгипті. Зокрема, як повідомлялося в газеті «Галичина» 18.04.2013 р., знаний сходознавець з Москви Анатолій Кифішин, досліджуючи, як написано «…текст на так званому камені «Колибачі», знайденому в одному з присілків Космача» заявив, що цей напис «…було викарбувано, судячи з його змісту, ще 32 тисячі років тому» (на жаль, текст написаного – а він має бути вельми цікавим – в газеті чомусь не наводиться – В.Г.).

Про це можна писати ще багато, але я хочу зупинитись на публікації в «Гуцульському калєндарі на 2013-й рік», яка називається «Календарні святилища предків» і автором якої є мій добрий знайомий, колега і приятель, кандидат біологічних наук Любомир Держипільський. Вельми приємно, що до одного з таких «святилищ» пан Любомир зачислив і скелю в Терношорах мого рідного Яворова, називаючи її в екскурсійних розповідях не інакше, як «Терноші(о)рська Лада» − рукотворне диво, створене чи то в ІІ-му тисячолітті до н.е., чи може понад 20 тисяч років тому.

Моє покоління знало цей утвір як «голова», а на картах до 2006-го року позначалося як «камінь Довбуша». Оскільки Олекса Довбуш народився 1700-го року, а загинув 1745-го, то зрозуміло, що обидві назви, придумані, ясна річ, місцевим населенням, виникли не раніше першої чверті XVIII-го століття; а ось як називалася ця скеля до того – достеменно точно ніхто не знає. Та що не «Терношірська Лада», − можу закластися на бочку пива.

Хто така Лада, посвячені в історію давнини знають дуже добре. Особа жіночого роду, вона, зрозуміло, не могла обійтися без супутника чоловічої статі і ним був менше знаний навіть спеціалістам Лель. Отож, прочитавши про Ладу в Терношорах і її азимутальні взаємозв’язки з іншими пам’ятками в гуцульських Карпатах, про що так докладно написав Любомир Держипільський, я вирішив за всяку ціну віднайти Ладиного супутника, вже названого Леля. Інтуїція підказувала, що Він має бути саме в Яворові. Адже явір – це теж священне дерево друїдів.

Шкода було полишати Довбуша без голови, але проти істини не попреш. І так безпідставно майже 250 років «примазувався» легендарний ватаг опришків до слави великих предків, отож раніше чи пізніше скелі в Терношорах мало повернутися її справжнє, споконвічне ім’я! Але де ж Лель?!

Несподіване − поруч

Пошуки Леля я розпочав з аналізу назв урочищ, яких у Яворові сотні, й усі своїм корінням упираються в священну мову релігії індусів – санскрит. Вслухайтесь ось: Корондино, Прочерть, Чопівка, Качуччине, Заподок, Ями… Увага сконцентрувалася на загадковому «Бедзвінний», що прилягає до Сокільського хребта. Під сучасну пору цю місцину іменують «Бездзвінний», що навіть вказано на карті Косівського району. У картографів, зрозуміло – немісцевих, ця назва асоціюється зі словосполученням «без дзвонів», тобто «тиха глушина». Насправді ж колись вона іменувалася «Бдзвінний», що на санскриті означає якраз протилежне – «лункий, голосистий». І справді, років сорок тому, коли скали Бедзвінного ще не були оброслі лісом й чагарниками, є у їх підніжжі точка, ставши на якій і склавши руки рупором та вигукнувши, наприклад, «пу-гу!», луна (ехо) многократно відбившись від каменів-резонаторів поверталася ще лункішим «пу-у-у-у-гу-гу!» − аж мороз по шкірі йшов. Дітям ходити сюди заборонялось під приводом надибати хижих вовків, але той, хто в молодому віці хоч би раз чув вже згадане ехо, бажання мандрувати Бедзвінним (та ще й одному!) не мав жодного.

Вперше ми з приятелем піднялися на ці скали 16-річними (десятикласниками). Незважаючи на літню погожу днину, нам було лячно від незвичайної тиші, котра огортала камені чудернацької форми із заглибинами на багатьох з них, ніби вибитих вправною рукою (лише тепер я розумію, що так і було!). То там, то тут виднілися темні печери, з яких, здавалося, готові виповзти метрові змії чи вилетіти хижі птахи; так і не дійшовши до вершини, ми повернули назад, ледь не зірвавшись у прірву під навислим над нашими головами величезним пласким валуном – ніби підвішеним у повітрі! Побачене залишило незабутнє враження на все життя, але ось дивина: ні я, ні мій приятель нікому не розповідали про нашу мандрівку, хоча розсказати було чого. Ніби змовились! Ба й від інших я ніколи не чув, скільки загадкового є на скелях Бедзвінного.

Урочище Бедзвінний у Яворові. Вид з південної сторони

Урочище Бедзвінний у Яворові. Вид з південної сторони

І ось 22 червня нинішнього (2013-го) року, в день літнього сонцестояння (культова дата по Л.Держипільському) ми з онуком, «озброєні» компасом, біноклем, фотоапаратом і смартфоном з хронометром-магнітометром, вирішили обстежити Бедзвінний, так би мовити, «в повному обсязі». Й старалися недарма!

Святилище Леля

На самій вершині Бедзвінних скал знаходиться культовий для місцевого населення камінь, яке воно називає Люлька. Чому культовий? Бо той, хто побував на Люльці дуже вельми цим пишається. Зазвичай на Люльку піднімаються з протилежного від Бедзвінного боку, продираючись через густі хащі і переступаючи через численні завали каміння. Йти непросто, але безпечніше, ніж з Бедзвінного навпростець – підйом не такий крутий. Звідки ж така назва – Люлька? Невже просто від форми, що й справді нагадує цей пристрій для куріння (див. фото)? І чим пояснити таку горду фразу: «Я (ми) сьогодні побував (ли) на Люльці!»?

До відкриття Колумбом Америки ніхто в Європі та Азії не курив тютюну, але індійський епос «Рамаяна» повідомляє: Вішну (від цього наш Віщий) у блаженстві вдихав аромат пахучих трав, використовуючи щось на зразок ріжка. Пригадавши цей факт, мене осінило: та ж назва «Люлька» − це, очевидно, трансформоване, вірніше спотворене часом «Лель!» І справді, практично поруч з утвором, що по вигляду нагадує люльку для куріння, розташований камінь антропоїдної форми, перед яким з північного боку знаходиться дивна комбінація явно рукотворного походження: на трьох каменях-«пальцях» (чи «жмені») висить опершись трьома точками четвертий. Все це дуже нагадує затиснуту трьома пальцями жарину, яку ось-ось вкладуть до люльки, наповненої запашним зіллям (див. наступні фото).

Культ Леля тисячоліттями пошановувався жителями Карпат і ще одним переконливим аргументом цьому є те, як називають тата (батька) у сусідній з Яворовом Соколівці – «лєля»! А це ж село знаходиться навпростець на північ за якийсь кілометр від центральної культової фігури Бедзвінного – які докази ще потрібні?!

Культовий камінь «Люлька»

Культовий камінь «Люлька»

Утвір «Жарина для люльки»

Утвір «Жарина для люльки»

На рамена «Леля» ми піднятись не посміли, але поставили поруч компас і стали роздивлятися довколишні пейзажі. «Діду, − вигукнув онук, − а що це за гора, на яку стрілка компаса вказує в сторону півдня?» Я глянув… і буквально завмер. Вона показувала точнісінько на… Писаний камінь!

Центральна фігура Бедзвінного: Лель

Центральна фігура Бедзвінного: Лель

Від хвилювання перехопило дух. Випадковості бути не могло: ми переставляли компас сюди-туди (а раптом якась локальна магнітна аномалія?), але напрям на південь точно проходив через вершину на Копілаші. Настала черга визначитися з напрямком на Терношірську Ладу. Її, на жаль, закриває собою хребет Буківець, але буваючи там неоднократно, ми знали азимут і репер, тож встановити напрям труднощів не було і замір кута (наш компас – з градусною шкалою) показав – ви не повірите, − рівно 60о! Таким чином трійка пам’яток Терношірська Лада−Писаний камінь−Люлька утворює правильний трикутник з вершиною на північ, отож що саме тут і є святилище Леля, сумнівів бути не може (див. карту)! Рівносторонній трикутник – магічна геометрична фігура давнини (як коло і квадрат), що символізує трисуття буття. Число «три» твердо ввійшло в давньоукраїнський епос і народні казки – згадаймо усталені вирази з відтінком легендарності – три богатирі, три брати, наш державний герб – тризуб. Ба навіть у нинішньому повсякденному житті майже кожного дня чи то під фешенебельним рестораном, чи у підворітні можна почути сакраментальне «ну що друзі, зметикуємо на трьох?» Чомусь не двох або чотирьох, а саме – на трьох! Тепер зрозуміло, що цей вираз базується на космогонічних уявленнях глибокої давнини і одним з його проявів, на мою думку, є вже названі троє святилищ (сподіваюся, що спеціалісти визнають «Бедзвінного Леля» як вже «Терношірську Ладу»!).

північ

Картографія Трисуття Бедзвінний Лель-Терношірська Лада-Писаний Камінь

Картографія Трисуття Бедзвінний Лель-Терношірська Лада-Писаний Камінь

південь

Ми виявили й «ріжок» для запашних трав. Як і належить, він знаходиться праворуч від фігури Леля і являє собою рукотворний конус правильної форми, витесаний у моноліті-пісковику. Одного погляду достатньо, аби упевнитись, що природним способом цей утвір виникнути не міг. Вражають розміри «ріжка»: в ньому легко розміщується людина й можна собі уявити, скільки часу і зусиль було потрачено на його спорудження, коли в розпорядженні будівничих – лише крем’яні та мідні знаряддя (див. наступні фото)!

Пантеон Бедзвінного

Все сказане дотепер є фінальною (хоч і найголовнішою) частиною нашої з онуком мандрівки-розвідки до (тепер абсолютно зрозуміло) святилища енеоліту (або навіть верхнього палеоліту). Але піднімаючись (майже прямовисно) з південного підніжжя Бедзвінного до його вершини раз-пораз натрапляєш як на ритуальні камені, так і рукотворні утвори, котрі не залишають найменшого сумніву: знаходимось у древньому пантеоні.

При цьому слід сказати, що так просто на скелі не зійдеш. Йдучи вже ледь помітною і грунтовно порослою ожинником стежкою до підніжжя (колись це, очевидно, була алея, обсаджена священними деревами), упираєшся в майже прямовисту, висотою метрів 30, монолітну кам’яну стіну (див.фото). Вся вона покрита таємничими лініями і скісними рисками (давні письмена?) – тут є роботи шумерологам не на один рік! (Припускаю, що там, зокрема, сказано: «Відвідувачу, зупинись! Перед тобою – священний Пантеон. Обмий взуття і поклади вогонь на жертовний камінь!»).

 

Стіна-моноліт перед Пантеоном Бедзвінного, вкрита загадковими знаками

Стіна-моноліт перед Пантеоном Бедзвінного, вкрита загадковими знаками

Запитаєте, чому я так думаю? Бо цей, − поза всяким сумнівом, − жертовний камінь майже циліндричної форми, стоїть перед Стіною дотепер (див.фото). Багато тисяч, а може лише століть тому, на ньому постійно горів Священний Вогонь. Товстий шар попелу з ходом часу перетворився на урожайний перегній, тож зараз на ньому росте чорничник і малинник, а також деревця бука і горобини.

Жертовний Камінь перед Стіною Пантеону (її силует – за деревами)

Жертовний Камінь перед Стіною Пантеону (її силует – за деревами)

Віддаючи собі звіт, що детальна інтерпретація побаченого – справа часу й поглибленого аналізу спеціалістами (гадаю, що після опублікування цього матеріалу до святилища у Бедзвінному завітають і професор М.Кугутяк, і кандидат біологічних наук Л.Держипільський, і можливо навіть А.Кифішин), осмілююсь подати опис побаченого на підставі своїх явно куцих і поверхових знань про минувшину праслов’янства з надією, що мене доповнять там, де не зрозумів суті та виправлять, де помилився. Так чи інакше не сумніваюсь: святилище у Бедзвінному однозначно увійде у золотий фонд карпатських археологічних знахідок – як і «Терношірська Лада», а скромне ім’я автора цих рядків надалі згадуватиметься в якості одного з першовідкривачів визначної пам’ятки давнини. Тож давайте здіснимо віртуальну мандрівку за допомогою нашого фотоапарата з тим, що кожен, хто прочитає даний матеріал здійснить реальну подорож до Бедзвінного у Яворові сам і доповнить написане новими, точнішими відомостями вміщене тут й інтерпретоване.

Піднімаючись з південного боку (від потічка з кришталево-чистою водою) натрапляєш на перший камінь, який, очевидно, є «кораблем Купала»:

«Корабель Купала»

«Корабель Купала»

Певно, так його й називали в давнину; у гості до Леля Купало запливав потоком, який у ті часи мав бути повноводною рікою, яка буквально кишіла рибою – пстругами і головатицями (форель і лосось дунайський). Дехто із старожилів каже, що цей потічок називався Копилівський, оскільки протікає й повз урочище Копилівка. Назва явно походить від «Купало» (на санскриті – «водяний»).

Нині – потічок, а колись – річка, очевидно Купалівка. Тече біля підніжжя Пантеону Бедзвінного; смачнішої питної води не знайдеш!

Нині – потічок, а колись – річка, очевидно Купалівка.
Тече біля підніжжя Пантеону Бедзвінного; смачнішої питної води не знайдеш!

Відразу за «кораблем Купала» знаходяться численні «чашні камені» − плити з виїмками правильної форми, безсумнівно рукотворного походження. Як пише у своїй вищеназваній статті Любомир Держипільський, «чаші», «миски» чи говорячи сучасною мовою – виїмки, є певними календарними символами, де здійснювалися жертвоприношення у точно визначений час, наприклад, весняного і осіннього рівнодень, зимового і літнього сонцестояння тощо. Розташування і орієнтація «чаш» має важливе символічне значення, але у Бедзвінному їх так багато, що точним вимірам (азимут орієнтації, глибина виїмки, взаєморозташування і т.д.) потрібно присвятити не один день, у зв’язку з чим конче необхідний приїзд фахівців з відповідними приладами. Тому в цій короткій замітці я наводжу лише найбільш характерні «чаші», аби розвіяти сумніви скептиків щодо поважності нововідкритого «святилища» гуцульської давнини:

Наступною культовою точкою мегалітичного згромадження у Бедзвінному є «картуз Перуна». Не знаю як хто, але вступити в простір під величезним валуном правильної округлої форми, буквально «підвішеним» на двох точках-опорах, відчуваючи вагу «картуза» в не менше як 250 тонн (це майже дві «Терношірські Лади»!) ні я, ні онук не наважилися, хоча стоїть цей, мабуть (як і «Лада») рукотворний утвір багато тисяч років й не руйнується під впливом землетрусів, які періодично відбуваються в Карпатах! Знали наші попередники-предки закони природи краще за нас, створивши подібне диво (наступне фото).

«Картуз Перуна»

«Картуз Перуна»

Скептики запитають, чому саме Перуна, а не, скажімо, Цура чи Пека? До них справа ще дійде, а ось що «картуз» належить саме Перунові, є дуже вагомі докази. Перший з них той, що в дерево, котре росте над «картузом» після досягнення ним певної висоти, неодмінно влучає блискавка. Про це кажуть старожили з присілків «Село 1» та Широкий, до яких прилягає Бедзвінний, але ми бачили там вже майже зотлілу березу і недавно вивернуту смереку з розколеним стовбуром – явно від удару блискавки! Згадалася пересторога: боронь Боже перебувати в скалах Бедзвінного під час грози – це вам скаже майже кожен дорослий з названих присілків.

Видається фантастичним, але слід Перуна тут може побачити кожен на власні очі сам. Відомо, що окрім громів і блискавиць, Перун опікувався справами війни й на протилежній від «картуза» стороні та дещо вище розташований неймовірної краси грот (див. фото), названий нами одностайно «Грот скарбів Перуна».

Як Вам «Грот скарбів Перуна»? Ми були в захваті!

Як Вам «Грот скарбів Перуна»? Ми були в захваті!

Чому така назва? Бо переважна більшість каменів Бедзвінного має нейтрально-сірий колір, а тут, як може переконатися кожен, поглянувши на фото, бачимо практично всі кольори веселки.

Але найголовніше – це дві деталі. По центру грота видніється вхід у підземелля, завалений величезним каменем, а праворуч нього нарисований «сторож» − воїн у кульчузі, з мідним шоломом на голові та бойовою сокирою (барткою?) в правій руці. Вражені побаченим, ми довго не відважувалися підійти ближче, але нарешті внук поклав до ніг воїна смартфона, включивши режим хронометра-магнітометра.

Прилад надовго «завмер», а коли нарешті включився, на дисплеї висвітилася фантастична дата: 16000 ± 200 років! Розуміючи можливість значної похибки заміру, все ж погодьтеся – від зображення віє такою сивою давниною, що аж дух перехоплює! Його конче необхідно взяти під державну охорону й терміново провести радіоізотопний аналіз з метою точного встановлення дати нанесення на камінь. Бо якщо йому навіть в 10 разів менше, тобто 1600 років, це теж буде неабияка сенсація, позаяк найдавніші зображення руських воїнів у аналогічних обладунках датуються щойно десятим століттям нової ери.

А скарби… Найбільшим скарбом ми вважаємо сам пантеон Бедзвінного, хоча хтось таки відкотить заповітний камінь і проникне у підземелля. Великою інтригою є те, що там буде знайдено. Але бажаючих чекає важка праця: ми пробували (скоса поглядаючи на фігуру воїна-сторожа) порухати загороджувальний камінь, але він не піддався ні на міліметр…

Просуваючись обережно далі, ми натрапили на ще один, але вже відкритий грот, де панували неймовірний порядок і чистота. Долівка, усипана дрібним піском і опалим листям виглядала підметеною й причепуреною, а на ній – найменших слідів людського взуття чи лап диких звірів (див. фото), тож ми назвали його «вівтар Мокоші».

Вівтар Мокоші (?)

Вівтар Мокоші (?)

Чому Мокош? Бо тут явно відчувається ніжна жіноча рука, потяг до естетичного облаштування побуту, відчуття прекрасного. Термін «вівтар» напрошувався сам по собі; не посмівши ступити на впорядковану долівку, аби, боронь Боже не порушити віковічний спокій, ми пішли далі.

До вершини було ще неблизько і дива продовжувались. Неглибоким печерам і «чашним каменям», здавалося, не буде кінця. Ми втратили їм лік після щонайменше двох десятків, зафіксувавши силуети «жаби», «черепахи», «крокодила», «ведмедя» та оглядаючи прекрасну панораму Яворова, що відкрилася у напрямку на південний захід. На відмітці «500 зображень» наш фотоапарат повідомив про близьке закінчення пам’яті SD-карти; це було неочікувано й недоречно, бо важливі сюжети так і просилися в об’єктив.

Культовий камінь «Крокодил». Що він символізує?

Культовий камінь «Крокодил». Що він символізує?

Раптово каміння закінчилися і ми ввійшли в темний, доволі густий ліс. «Діду, діду, − зашепотів по-змовницьки мій онук, − гляньте он туди, тільки не бійтеся!» Я глянув… і мені мурашки забігали по спині. На нас «дивилася» своїми двома темними очицями печера-тунель, наче якесь казкове чудовисько з «Тисячі й одної ночі» (див.фото). Переборюючи непідробний переляк ми підійшли трохи ближче, хоча приступити впритул так і не відважились.

Печера-тунель «Цур і Пек» − явно рукотворний утвір

Печера-тунель «Цур і Пек» − явно рукотворний утвір

«Це, напевно, Цур або Пек», − сказав онук і я відразу з ним згодився. З книжок давньоукраїнської міфології відомо, що ці персонажі завжди фігурують в парі, отож недивно, що прадавні майстри під керівництвом відунів (шаманів) спорудили й це диво Бедзвінного, адже душі померлих мусіли відлітати у вирій. Як би сумно не було, але наші пращури-предки добре знали філософію буття, отож відповідальним за переміщення у потойбіччя у пантеоні Бедзвінного цілком логічно також була приділена увага.

За печерою Цура і Пека виднілася вершина зі силуетом, як вже сказано, Леля. Наша мандрівка наближалася до логічного завершення і від побаченого та осмисленого голова йшла обертом. Належало переступити невидиму межу Пантеону і тут ми побачили черговий, на перший погляд нічим непримітний, сірий камінь.

На ньому виднілася якась прямокутна виїмка явно рукотворного походження. Підійшли впритул і «клацнули» останній кадр. У виїмці були силуети магічних знаків, але, на жаль, невмолимий час (чи недоброзичливці?) значно їх пошкодили. Залишається сподіватись, що спеціалісти-шумерологи (А.Кифішин?) відтворять і розшифрують колись викарбуване і воно стане відоме якщо не нам, то нашим нащадкам, і які, нарешті, відновлять пантеон Бедзвінного у своїй первозданній красі, котра, незважаючи на несприятливі обставини все-таки в основному збереглася. Залишається сподіватись, що нововідкрите святилище давньоминулих епох займе достойне місце в підручниках з історії і нові покоління будуть виховуватись на істинних вітчизняних, а не запозичених в чужинців цінностях буття.

Загадки Бедзвінного пантеону, можливо, зашифровані саме тут?

Загадки Бедзвінного пантеону, можливо, зашифровані саме тут?

Епілог

Мій приятель Любомир Держипільський пише: «Жодним чином ми не ратуємо за повернення до віри предків, а намагаємося пізнати їхні космогонічні уявлення, вірування, звичаї, які є неоціненним і наразі мало дослідженим скарбом багатющої історико-культурної спадщини».

Я спробував наслідувати метод пізнання, застосований моїм другом при описові «святилищ» Карпат у вже згаданому «Гуцульському калєндарі на 2013-й рік», і що з цього вийшло, нехай судять шановні Читачі самі.

…Приблизно 3200-3500 років тому сталося таке: повернувшись з Єгипту до Ханаану, чимало ізраїльтян забули Того, хто перетворив їх з рабів у людей вільних; багатюща історико-культурна спадщина Обіцяної Землі схилила до поклоніння Ваалу Астарті, Молохові, Кемошу та багатьом іншим, причому започаткував те мудрий Соломон. Яким був наслідок, кожен може прочитати в Біблії, зокрема в «Першій книзі царів», починаючи з глави 11.

Василь ГУМЕНЮК,
ветеринарний лікар,
теж кандидат біологічних наук
с.Яворів-Львів, huwaswas@i.ua