Потічок святилища Ярила з голубою водою

В Царстві Ярила (продовження «Бедзвінного Леля»)

Лабіринт Ярилового святилища у Яворові. Нинішній стан.

Лабіринт Ярилового святилища у Яворові. Нинішній стан.

Пролог

Неочікувано для самого себе на публікацію матеріалу «Бедзвінний Лель» я отримав чимало відгуків і приватних листів, ба навіть телефонних дзвінків. Це (і не тільки це) спонукало відвідати й інші скельні комплекси Яворова, які проглядаються на схід і захід від вершини Люлька, тож пропоную Вашій увазі побачене і навіть почуте. Не дивуйтеся, коли викладене нижче здаватиметься плодом, скажемо так – нетверезої фантазії, але присягаю: перед походом на Схід від Леля я спожив лише чарку міцного чаю, і жодної краплі спиртного – себто був, як кажуть, адекватний наче молодий огірочок. Отож якщо у тексті нижче Ви знайдете поважний відсоток, як говорять ті, що пишуть,− «художнього домислу», моїм доказом абсолютної правди хай будуть прикладені світлини – фотоапарат фіксує лиш те, що бачить, і анітрохи надуманого.

Людська нога сюди ступає рідко…

Серпневого дня на Іллі в Яворові стояла пекуча сонячна погода. На небі – ні хмаринки. Озброївшись компасом, GPS-ом, біноклем, фотоапаратом і двома телефонами, я рішуче попрямував до дверей. «І куди тебе несе нечистий, та ще й самого?!» − стала докоряти дружина, але я її брутально відсторонив, сказавши: «Онука нема. Я пропонував тобі йти зі мною. Але ти вигадала десяток причин, аби ухилитись, тож вибачай. Буду дзвонити щопівгодини!».

Торованої людьми чи звірами стежки на схід від Леля я не знайшов. Довелося пробиратися крізь хащі, долати кам’яні завали і густий ожинник, аж поки на обрії не стали проглядатись невідомі мені скелі.

Прилади показували якихось тисяч дві кроків пройденого від хати шляху, але досі я тут ніколи не бував. Не виглядало, що сюди ходять інші: ні тобі погаслого вогнища, ні пляшки з-під «Кока-Коли» чи «Пшеничної», не кажучи вже про сакраментальне «Тут був Вася»! Вражав тільки колір скель – вони були не звичного сірого, а якогось небесно-синього кольору, що підтверджував не тільки мій зіпсований зір, але й фотоапарат:

Плато на схід від Леля. Мій перший знімок.

Плато на схід від Леля. Мій перший знімок.

 − Відбиваєш? – почувся несподіваний Голос.

Від несподіванки я здригнувся і оглянувся. Позаду мене стояв сивоволосий, але без бороди і вусів чоловік у сільському полотняному вбранні з дивною вилоподібною палицею на три зубці. Мурашки мені забігали по спині.

− Волхв Деметр – випереджаючи моє запитання промовив незнайомець і додав: − служитель Ярила!

− Ви грек? – вирвалось у мене.

− Ти хотів сказати «еллін»? З якої оказії?

− У вас грецьке, себто еллінське, ім’я.

− Елліни – наші молодші нащадки, котрі перекрутили дідівську мову. Ось і місто своє назвали Афіни замість звичного «афини», які там колись росли у великій кількості. Ти що, досліджень Богдана Чепурка не читав?

Моєму здивуванню не було меж. Поета Чепурка я знаю, і його твердження, що українська – це прамова європейців, мені відоме, але ту тезу я сприймав з гумором.

− А дарма, − читав мої думки Деметр,− ось і зараз ти стоїш неподалік вівтаря Ярила, але навіть про це не здогадуєшся.

Він показав мені своєю тризубою палицею ліворуч. Силует каменя нагадував собою сокола, що присів на гілку.

Сокіл – посильний Ярила

Сокіл – посильний Ярила

− Оце і є вівтар? – запитав я з недовірою.

− Ні, звісно,− посміхнувся Деметр – це його посильний. Одного разу Сокіл ослухався наказу і закам’янів. Тепер це лише жертовний камінь. Чаші бачиш? – волхв показав мені на заглиблення на місці крил кам’яного «птаха». Вони були явно рукотворного походження, але чи це справа рук Деметра я запитати не посмів.

 

 

− А де ж вівтар? – я осмілів і розмовляв з Деметром ніби звичайною людиною.

− Не спіши,− відповів той. – Запали вогонь.

Сірників я з собою не мав, − не палю сам і не раджу іншим. Сказав про це Деметрові. Він лише посміхнувся:

− Та не звичайний вогонь, а в душі та серці. Вогонь любові до історії рідного краю! – і показав на чергове згромадження каміння:

Замок-палац Ярила

Замок-палац Ярила

− Ярило перебував отут. Це його палац і водночас замок. Вражає?

Правду кажучи я був сконфужений не так почутим, як побаченим. Згромадження каменів направду виглядало ніби фортеця, на яку без спеціального спорядження піднятись годі. А ще воно віддавало ефемерним синьо-голубим кольором, ніби то був ранок, а не полудень літнього дня.

− Це колір неба, − продовжував читати мої думки волхв і підвів до «стіни палацу». Вона була в оранжевих і жовтуватих заглибинах. – То сліди від стіп Ярила, коли з небес він опускався сюди перепочити.

«Стопи Ярила» на стіні «замку-палацу»

«Стопи Ярила» на стіні «замку-палацу»

Ліворуч «замку» знаходилась ще одна кам’яна гряда. Я підійшов ближче і мимоволі зі страху позадкував: прямо на мене своїми глибокими очицями дивилась якась потвора:

Сторожовий пес «замку Ярила»

Сторожовий пес «замку Ярила»

− Не бійся, він не кусається – посміхнувся Деметр і погладив рукою голубуватий, як і всі тут інші, камінь.− Це сторожовий пес обійстя Ярила, але він вже давно нікого не кусає і ні на кого не гавкає!

Про всяк випадок як таки відійшов на безпечну (як мені здалося) відстань і побачив чергове диво – камінь у вигляді криголама:

Криголам Ярила

Криголам Ярила

− Ти не помилився. Ярило плавав цим криголамом в епохи зледеніння – Ріс та В’юрм, а потім поставив його на якір,− вважай на вічну стоянку, як там у вас зробили з крейсером «Аврора» − звично прочитав мої думки волхв. А я дивився на скам’янілий від часу чи то вітрильник, чи мо’ дизель-електрохід – як знати, що рухало кораблі сотні тисяч років тому? Можливо вчені дослідять цей криголам і дадуть вичерпну відповідь? Завітайте, агов!

Я простував далі. То зліва, то справа виринали фантастичні конкреції, валуни, згромадження, так що мій фотоапарат аж загрівся від перевантаження. Про телефони, компас і GPS я зовсім забув – царство Ярила з його неугомонним служителем Деметром, який то йшов попереду, то губився десь у гущавині повністю поглинуло всю мою уяву.

«Стоп! Але ж треба зафіксувати на пам’ять цього волхва!» − лиш я це подумав, а він промовив з вершини дерева: − Про таке забудь! Відбивати мене не можна, зображення в тебе не вийде! Пошкодуй апарат – він ще тобі згодиться!

Я з жалем закрив об’єктив і… завмер! Прямо перед нами знаходилась – не повірите, майже китайська стіна, лише викладена брилами-монолітами. Вона тягнулася метрів на сорок злегка нахилено і вела до якогось чергового кам’яного дива – чи то антропоїдної, чи зооморфної форми.

− Ну ось ми й прийшли до вівтаря мого зверхника,− сказав волхв Деметр і в пошані схилив голову. – Тисячі років сюди ходили прочани епох палеоліту, мезоліту, неоліту, бронзи і раннього заліза, а нині, як бачиш, я тут один. Ярило розгнівався і більше з небес на землю не приходить. Вряди-годи заходять сюди отакі, як ти і я слугую їм гідом – Деметр оперував термінами ХХІ-го століття, ніби був нашим сучасником з університетською освітою.

Вівтар Ярила і стежка паломників

Вівтар Ярила і стежка паломників

Йти по «стіні» я не відважився і як виглядає вівтар Ярила впритул сказати не берусь. Бо хоча зліва та стіна ніби й невисока, але зате справа нависає над таким урвищем, що й глянути лячно – загримиш, й Деметр не допоможе (а чи захоче допомогти?).

«Стіна паломників». Вигляд справа

«Стіна паломників». Вигляд справа

 Тому я обачно обійшов цей комплекс на віддалі, фіксуючи утвори – чи то природні, чи рукотворні – судіть самі, але подивитись є на що:

Епілог

В ущелині святилища Ярила,− як і скрізь в таких місцях, протікає потічок з – ви не повірите – чистою як сльоза… голубою водою! (Див. фото).

Потічок святилища Ярила з голубою водою

Потічок святилища Ярила з голубою водою

 – Як називається ця ріка?− звернувся я до волхва Деметра, але у відповідь почув лише глуху луну від свого запитання. Скільки не кликав – він більше не озивався, ніби й не було. Стало самотньо й незатишно; надибавши стежку я поплентався додому і через яких хвилин 20 вже був у своїй хаті.

− Ти що, передумав іти? – здивовано запитала дружина, глянувши на годинник. Сонце й далі пекло несамовито, стоячи майже в зеніті. Пожовкла від спеки трава різко контрастувала з царством синього, звідки я щойно повернувся, і де, здавалося, перебував цілу вічність, а як було реально – то лише кілька десятків хвилин. Ярило і його служитель – волхв Деметр – чи були насправді, чи тільки в уяві – сказати достеменно не берусь. Якби не фотоапарат, ніхто (і я сам) нізащо б не повірив, що таке можна побачити неподалік від центра славного села Яворів, що у Косівському районі.

P.S. Про те, що знаходиться на Захід від Леля, я розповім у наступній подачі. За умови звісно, коли шановних Читачів цікавитиме дана тема.

Василь ГУМЕНЮК

Василь ГУМЕНЮК

Василь ГУМЕНЮК,
ветеринарний лікар,
с.Яворів-Львів, huwaswas@i.ua
серпень – 2013 р.