Гуцульські Альпи (част. 1)

Гуцульські Альпи (част. 1)

Для багатьох любителів активного відпочинку, походи в Карпати обмежуються Чорногорою та Горганами. А дарма, адже кожен куточок гір цікавий своїми характерними особливостями, неповторними місцями. В одне з таких місць ми і вирішили завітати на початку осені 2012 року.

Мармароський гірський масив  лежить на кордоні України та Румунії, більшість вершин знаходиться на території наших сусідів. В Україні розташована його північна частина, зокрема Гуцульські Альпи (названі так через значну амплітуду відносних висот, глибокі міжгірні долини, гострі гребені та вершини).


Отож наша невеличка компанія з 6 чоловік вирішила здійснити мандрівку в цей райський куточок України. Оскільки по Мармурових горах проходить державний кордон України, для мандрівки необхідно заздалегідь оформити документи, заявку на перебування в прикордонних територія, відправити це все до Мукачівського прикордонного загону і уточнити, чи надано дозвіл. Як завжди, наша компанія збирається в останній момент, і нам вдалося заявку подати в понеділок, а вже в середу ми отримали дозвіл (як правило заявка розглядається до 10 днів). Відчувши такий фарт ми в п’ятницю відправились до Коломиї, а звідти о 8:13 поїздом Коломия-Рахів до центру Європи. Слід сказати, що це, напевне, найбільш мальовничий маршрут, по якому я коли-небудь їхав, а тому всім рекомендую.

З Рахова ми відправились до села Ділове, де повинні були отримати дозвіл і вийти на маршрут. Спочатку на прикордонній заставі виникли якісь непорозуміння – певно наш дозвіл не передали з Мукачево, але мобільний зв’язок допоміг – прикордонники переговорили між собою і надали нам довгоочікуваний дозвіл. Ура – близько 15-00 виходимо на маршрут!!!

План мінімум першого дня був дійти до полонини Лисичої, план максимум – до урочища Маслокрут. Перше, що ви відчуваєте, підіймаючись на Мармароси – набір висоти. Адже від села Ділове до Попа Івана Мармароського потрібно набрати близько 1600 метрів. Але сонячна погода, прекрасні краєвиди та бажання виконати мету нам допомагали. Близько 20:00 ми були біля колиби на полонині Лисича і ні про який Маслокрут і не мріяли – хотілось просто відпочити. Залишивши рюкзаки в колибі ми спробували піднятись на Піп Іван, але нас швидко застала темрява і вдалося  дійти тільки до скелі біля його підніжжя, посидіти на ній і помилуватись краєвидами та далекими вогниками міст та сіл Закарпаття. Повернувшись до колиби, ми смачно повечеряли і повкладалися спати, адже завтра підйом рівно о 5:00.

Другий день зустрів нас хмарами, але для походу в гори це оптимальна погода-відсутність густого туману, дощу, сонце не смалить – так можна і на Еверест. Раненько встали, зробили сніданок, перекусили, поприбирали в колибі і вперед. Піп Іван Мармароський має достатньо круті схили, а тому підйом був не з простіших. Проте справжні незачеплені цивілізацією місця неначе надавали нам сили і манили все вище та вище. Близько 9 ранку ми вже були на вершині і милувалися краєвидами, адже перед нами, як на долоні, були Румунські Мармароси, Свидовецький масив та Чорногора. На Попі нашій компанії довелося розділитись – одна група поверталась до Ділового, а інша йшла в напрямку Чорногорки. Я був в числі останньої.

Кінцевою точкою другого дня була гора Стіг, з якої до Попівна Чорногірського вже рукою подати. Це були найважчі 13 годин в моєму житті. На півшляху погода різко зіпсувалася, впав туман, задощило. І хоча заблудитись було нереально (Україно-Румунський кордон – це така собі гірська ґрунтова дорога, яка в деяких місцях сягає15 мв ширину), постійні підйоми та спуски виснажували. А ще хочеться зробити „комплімент” тим, хто на вказівниках розраховував відстані між горами та час їхнього проходження. Це просто нереально. В урочищі Межипотоки до гори Стіг написано10 км. Ми пройшли десь 6-7, а там вказівник що до Стога ще 8. Проходимо ще6 км– до Стога 4. Або гора від нас втікала, або чогось не розумію. Проте коли ми дійшли до гори Нєнєска Міка , стало зрозуміло, що до нашого пункту призначення вже недалеко. За Нєнєскою ми пройшли урочище Скеля смерті, де через обвали великих каменюк часто гинули туристи, пройшли траверсом Нєнєску Маре, знайшли нарешті воду (від Лисичої до Нєнєски джерел не було), туман розступився і перед нами відкрилася фантастична картина Мармароського масиву та частини Чорногори. Заради таких хвилин справді варто витримувати всі труднощі.

Погода, проте, протрималася недовго, знову почався дощ і ми з останніх сил поспішали до місця ночівлі. Посилювався туман, на 10 метрів вже нічого не було видно, а ми все ще не могли дійти. Десь біля 20-ї ми таки добралися до підніжжя Стога, розклали намет і полягали спати.

День третій. Підйом о 6-й, маленький сніданок і додому. Через густий туман ми вирішили не підніматись на Попіван, а спускатись до Шибеного. По дорозі ми зайшли на велику полонину, де було кілька сотень овець, справжні собаки-вівчурі, неначе на кілька сотень років назад перенеслись. Близько 12-ї ми були в Шибеному, зробили чайок з м’яти і спокійно чекали автобус на Верховину. Автобус Верховина-Шибене це справді легендарний засіб транспорту, тут завжди можна зустріти цікавих людей, а ще не знаєш що станеться по дорозі. Автобус був як завжди повний, ми зустріли в ньому велосипедистів, які катались біля Поп-івана і повертались додому. Перший раз бачив як велосипеди скручуються, з них знімають колеса, пакують в чохли і в автобус. Після 3 км. які наш „літак” осилив, він таки зламався і ми змушені були добиратись стопом. Тут ми позаздрили велосипедистам які знову поскручували своїх коней і поїхали. Проте є таки справедливість – наш знайомий з Яремче, їдучи  в автобусі додому бачив їх тільки у Кривопіллі, повністю виснажених.

Десь біля 18-ї ми були у Верховині. Звідти вже пороз’їжджались по теплих домівках – хтось в Яремче, а хтось до рідного Косова. Слід сказати тим людям які ще себе не випробовували, що ніч проведена на теплому ліжку в домашньому затишку після довгої мандрівки не можна ні з чим зрівняти. А тому раджу всім – йдіть вперед до нових ще не підкорених вершин.

Олександр Бондаренко, фото Сашко ХтоЦЕ?