Переглядаємо історію: реальність чи міфотворчість?

В часописі “Гуцульський край” за (№ 32-1338, стор. 9) я прочитав таку заяву: “Стоїмо на порозі перегляду історії”. Вона звучить наприкінці великої (майже на всю газетну полосу) статті завідувача науковим відділом НПП “Гуцульщина” Любомира Держипільського під розлогою назвою “Первозданні Води: Народження міфу (із циклу “Антична Косівщина”)”. Матеріал поміщено в рубриці “наукове дослідження”, а помітка “із циклу” заінтриговує фактом продовження теми, чого, очевидно, з нетерпінням чекають багато читачів. Тим, хто з тієї чи іншої причини не мав змоги ознайомитися з даною публікацією, конспективно викладу підстави, які на думку Л.Держипільського ось-ось “перевернуть” усі дотеперішні (читай – помилкові) погляди на історію людства взагалі, а Косівщини зокрема.

Основною підставою, як вважає вищеназваний автор (до речі, біолог за фахом), є виявлення в Карпатах так званих “мегалітичних святилищ” давнини, головне з яких знаходиться в урочищі Терношори (присілок Безулька села Яворів) і донедавна мало назву “голова (або камінь) Довбуша”, а з нині – “Терношорська Лада”. Ось як виглядає ця річ, котра розташована серед масиву тамтешніх скельних пісковиків:

“Голова (камінь) Довбуша” або “Терношорська Лада”
“Голова (камінь) Довбуша” або “Терношорська Лада”

На думку Л.Держипільського (і не лише його одного), ця каменюка є рукотворного (а не природного) походження і зображає “Жінку-роділлю, богиню Ладу”, споруджену нашими далекими предками, котрі проживали тут в “античний період” і розмовляли на “мові санскрит”. Позаяк у світі нічого подібного ніде нема, то це означає, що саме тут і сформувалася людська цивілізація – я прицитую дослівно, аби не допуститись викривлення ключової думки: “…із цих вислідів випливає уявлення про важливе, можливо, первинне місце і значення нашого краю в історії людства, у системі вірувань, становленні нинішньої цивілізації, що тут зародився міф про народження Великої Матері із первозданних вод і творення нею світу”.

Тепер увага, кандидат біологічних наук продовжує: “Відтак переселенці із Праукраїни – гіпербореї-орії-арії принесли ці вірування і міфи на нові території – Месопотамію, Індостан, Африку, Середземномор’я…” А ми й не здогадувалися!

Отож, перед нами принципово нова теорія ходу історії людства, але її автор із сумом констатує: “Багато людей не готові сприйняти цю інформацію. Дійсно, важко по-новому поглянути на історичний процес, скинувши облудну полуду попередніх заяложених стереотипів і догм”, тоді як “дослідження провідних світових вчених (на жаль, тут не згадується жодного! – В.Г.) відводять території України, зокрема Карпатам, ключову роль у становленні білої раси, а українську мову вважають праматір’ю шумерської, санскриту, а отже і всієї індо-європейської мовної сім’ї”.

Що окрім “Великої Матері” (чи то пак “Лади”) виявлено в Терношорах, аби зробити такі глобальні висновки? Невже таблички з клинописом, чи сувої “Рігведи”?! Заспокійтеся, панове – нічого такого нема, але є “…фалічний камінь (чоловіче начало), ромб (прототип яйця, символ жінки, народження), печера нижче статуї (жіноче лоно), внизу рукотворний диск у вигляді сонця”. І це все? Ні, є, виявляється “…та інші об’єкти”, але не вказується, які саме.

Що би там не говорили про “догми” і “заяложені стереотипи”, але Любомир Держипільський сам оперує термінами, які хоче розвінчати, а вони органічно вплітаються в його нову “теорію” вже у якості самі собою зрозумілих. Давайте спокійно і без емоцій прослідкуємо за цими “внутрішніми протиріччями” з “порога перегляду історії”.

1. Про “античний період”

Що ті римляни убогі?
Чортзна-що – не Брути!
Тарас Шевченко

Словосполучення “антична Косівщина”, цикл про яку підготував Л.Держипільський, мусить означати певні часові рамки, коли події мали місце. Не знати, що під цим розуміє автор, але Енциклопедії окреслюють дану епоху цілком конкретно: з 800-го року до нашої ери по 600-й рік н.е. і додають: “у реґіоні Середземного моря”. Історики й археологи під терміном “античний” розуміють (заяложений стереотип!) давні Грецію та Рим, але ніколи не Індію чи Китай того самого часового відтинку. Косівщина не входила до складу ні античної Греції, ні Римської імперії, ба й про знахідки того періоду в нашому районі не повідомлялось. Якби поблизу “Терношорської Лади” чи десь у Космачі знайшли грецьку амфору, римського меча, афінську монету чи тому подібне, “спорудження” (якщо це справді так) тамтешніх пам’яток можна було би віднести до античного періоду. Без таких артефактів (дослівно “штучно зроблений”) говорити про час в інтервалі 2800-1400 років тому можна лише на підставі хіба що радіоізотопного аналізу, але цього також не зроблено. Висновок: термін “антична Косівщина” є не фактом, а скоріше “словесним артефактом” – так захотілося автору і так він написав. Його старший авторитет і наставник – Анатолій Кифішин з Москви, обстежуючи околиці Космача говорить про взагалі “захмарну давнину” – десятки тисяч років тому (!), але терміном “античний” не оперує.

Холодним душем є лише прикрі факти: в пору античності наші земляки, якщо вірити твердженню автора спорудили “Терношорську Ладу”, а в цей час у Елладі творилися сотні (якщо не тисячі) справжніх шедеврів, котрі були проголошені “чудесами світу” – Фідіїв Зевс олімпійський, Колос Родоський… Давайте порівняємо мистецькі достоїнства нашої “Лади” та однієї з багатьох скульптур Афродіти:

У вас є питання? Бо в мене нема. А коли до цього додати, що саме в Елладі в ту епоху створив свою “Геометрію” Евклід (базовий підручник нинішньої середньої школи), довів свою знамениту теорему Піфагор й писав найпершу “Історію” Геродот (про драми Софокла промовчимо!), то оглядаючи згромадження каміння в Терношорах я би промовчав.

Сотні років тому тисячі разів доведено, що задовго до “античного періоду” – себто Греції та Риму, існували Древній Єгипет, Ассірія, Індія, Китай та інші цивілізації, які мали створити гіпербореї-орії-арії, котрі буцім прийшли туди з Безульки після спорудження “Терношорської Лади”. Часова нестиковка! Цикл слід назвати не “антична Косівщина”, а якось інакше – наприклад, “на початку віків”, адже “античний період” – це взагалі майже “вчора”, чи не так пане Любомир?!

2. Санскрит

Наскільки мені відомо, цією мовою Індії (де вона виконує роль “священної” в системі тамтешніх релігійних уявлень) у Косівському районі не володіє ніхто. Але пан Держипільський оперує нею краще рідної, впевнено розкладаючи на склади як малозрозумілі (Тер-но-шори, Ше-шори), так і цілком типологічно ясні за походженням (Снідавка – по-тутешному “Шнідавка” – трактується ним як Сінд-дана – “та, що дає воду”; ніби з території цього села бере початок, як мінімум, Дніпро, а не другорядні потічки!), ба й оголошує санскрит “нашою прамовою”!

На жаль, на Гуцульщині не могли говорити на санскриті, адже це мова брахманів, а їх тут ніколи не було. До того ж усі чомусь мовчать, що термін “санскрит” означає “очищений” (інша версія – “майстерно створена мова”), тобто ця мова постала шляхом відбору термінів з так званих “пракритів” задовго до античного періоду! А приналежність української мови до сім’ї індоєвропейських аж ніяк не дає підстав твердити, що санскрит створили в Карпатах. Давайте уважно вслухаймося у фразу на цій мові: “Сабгі мануйоко ґаврав аур адгікаро ке мамле ме янмаят сватантрата аур саманта прапт гай.” Ви зрозуміли хоч одне слово? Я – жодного, а це ж так просто: “Всі люди народжуються вільними і рівними в своєму достоїнстві й правах.”

Пропоную експеримент. Нижче наводжу текст, написаний шрифтом деванагарі, а під ним – транслітерацію кириличною абеткою. Якщо хоч один житель Косівського району (але без допомоги Василя Кобилюха!) надішле мені на адресу переклад фрази, будемо вважати, що ми ще й зараз говоримо на одному з діалектів санскриту. Приступаємо? Отож:

текст, написаний шрифтом деванагарі, а під ним – транслітерацію кириличною абеткою

транслітерація кирилицею:

Васаансі джіїрнаані ятхаа віхаая,
наваані грхнааті наро параані,
татхаа щаріїраані віхаая джіїрнаа–
няняані саняаті наваані дехії.

Переклад прошу надсилати на адресу huwaswas@i.ua впродовж трьох днів з моменту публікації; пізніші переклади до уваги прийматися не будуть.

Найдавніший текст, записаний мовою, близькою до санскриту, є гімни Рігведи. Авторитетні дослідники твердять, що вони походять з півночі Індії і хронологічно приналежні другому тисячоліттю до нашої ери, тобто за майже півтори тисячі років до початку “античної епохи”, а значить і часу “спорудження” “святилища в Терношорах”. Відстань по прямій від Гуцульщини до річки Інд складає 7000 км, тож неможливо навіть уявити, яким чином могли спілкуватися люди тієї пори, перебуваючи на такій грандіозній віддалі одні від одних.

Продемонструйте хоч одну літеру з санскриту, викарбувану в Снідавці, Космачі, Яворові чи взагалі в Україні, котрій більше тисячі років, і наша розмова буде предметною. Бо зараз це просто спекуляції на незнанні широких мас про об’єкт дискусії. Так поступати нечесно. І не по-науковому.

3. Шумери

Вважається, що народ “шумери” (самі себе вони, до речі, називали “Чорноголові”), який проживав у межиріччі Євфрату і Тігру (нині територія Іраку) був першим, хто винайшов письмо. Сталося це в ІІІ-му тисячолітті до нашої ери (4500 років тому), і оскільки людська цивілізація без письма не мислиться, невипадково одна з науково-популярних книг по історії людства має назву “Спочатку був Шумер” (заяложений стереотип! Правильно має бути: спочатку були Терношори!).

Понад сто років ведеться дискусія про те, чи “шумери” (далі я писатиму Чорноголові) були автохтонами (себто сформувалися як народ безпосередньо у Месопотамії), чи на цю територію звідкись прийшли. В останні часи більшість вважає їх прибульцями, але при цьому називаються всі чотири сторони світу, звідки Чорноголові забрели в Межиріччя (включно з такою екзотичною країною, як Бірма). В 70-х роках один добродій з Канади (українського походження, про нього мова піде нижче) без всяких на те доказів оголосив їх (назвавши “сумерами”) вихідцями з території України. Це мало додати “авторитету” нашому народові, але окрім насмішок з боку наших недругів нічого іншого не принесло, та й принести не могло. Дилема полягає в тому, що мова Чорноголових (хоча вона розшифрована, але точної вимови шумерських звуків ніхто відтворити не може) не має нічого спільного з санскритом, а зі слов’янськими – й поготів, отож спорідненість “шумерів” та українців така ж, як з ацтеками Мексики чи аборигенами Австралії.

Писали Чорноголові на “вічному” матеріалі – глиняних табличках, циліндрах чи просто зліпках довільної форми, котрі згодом випалювали. Утворена кераміка пережила тисячоліття і хто зна, які ще відкриття чекають нас при розкопках давніх поселень Месопотамії. Ось приклади таких записів (учені звуть їх “клинописом”):

Той, хто бачить ці тексти вперше, справедливо вважатиме їх радше рисунками, ніж смисловим текстом і мимоволі зловить себе на думці: “Десь таке я вже бачив!”. На пам’ять прийдуть розколи і тріщини на каменях, а то й випадкові позначки горе-туристів, які намагалися вицарапати на скелі “тут був Вася”, але не мали добрих інструментів. Чи не про таке йде мова, коли згадують космацький камінь “Колибач”, напис на якому взявся розшифрувати Анатолій Кифішин – наставник Любомира Держипільського? Недарма ж ніхто й ніде не помістив зображення того одіозного “свідка” Чорноголової прабатьківщини в Карпатах. Я далекий від того, аби категорично заявляти, що це неможливо в принципі. Але для позитивного вирішення (як би це було велично!) слід направду віднайти хоча б один багатоелементний артефакт. Допоки його нема, всі наші намагання оголосити Чорноголових “молодшими братами українців” в очах справжніх істориків виглядають просто смішно.

4. Проблеми з геометрією

У названому тексті багато говориться про геометричні фігури, які утворюються при нанесенні на сучасну карту місцерозташувань “античних мегалітичних святилищ” і приводиться одна така карта. Відповідно сказано, до де-не-де виявлено зображення ромба, нанесені на каменях, а крім того сім нібито “святилищ” утворюють на карті ромб і “майже ромб”. Скажемо відразу, що строго кажучи геометрія такого поняття як “майже ромб” не знає – є або ромб (протилежні сторони паралельні і всі між собою рівні), або просто один з видів чотирикутника.

Змірявши циркулем позначені Л.Держипільським точки легко переконатись, що наведені на карті два чотирикутники є неправильними. Нічого дивного: в античну епоху навіть в Греції чи Римі теодолітів не існувало, топографічних карт також, а відомості про компас з Китаю ще не надійшли. Отож “побудувати” на пересіченій лісами та горами місцевості правильну геометричну фігуру з метою розташування на її вершинах “святилищ” – завдання не з легких навіть під сучасну пору. Тим паче, коли сторона “майже ромба” складає від 7,5 до 10 км по прямій.

Не було в ту пору й літальних апаратів, використовуючи які можна було “орлиним зором” намітити потрібні точки і там зосередити потрібні мегаліти (дослівно: “величезні камені”) з метою облаштування “святилищ”. А вже орієнтуватися за Сонцем (чи Місяцем) і чвалати через горби лісами-чагарниками з Терношор до Завоєлів по прямій лінії, рахуючи кроки, або навіть (для точності) використовуючи якусь мірну палицю, остерігаючись нападу хижаків – як це собі уявити при здоровім глузді? І головне: для чого?! Аби утворити на території фігуру ромба, котра нібито символізує яйце? Ні, Любомир Держипільський явно недооцінює стародавніх мисливців першого тисячоліття до н.е., які “не вміли” намалювати силует яйця, використовуючи для цього прямі лінії. Археологами відкриті сотні наскальних малюнків епохи кам’яної доби, де з реалістичною точністю відтворені багато звірів, як ось оцей:

Наскальне зображення буйвола. Епоха верхнього палеоліту
Наскальне зображення буйвола. Епоха верхнього палеоліту

Легко переконатись, що всі оті “мегалітичні святилища” розташовані на місцях природніх згромаджень каміння, інакше кажучи – скельних грядах; на кожній з них легко знайти чудернацькі форми, оголосивши (при бажанні і відповідній фантазії) їх повне або часткове рукотворне (антропогенне) походження. Та ж таки “Терношорська Лада” знаходиться серед потужного масиву скель, отож недивно, що серед їхнього різномаїття виявив Л.Держипільський і одіозний “фалічний камінь”, себто більш-менш пристойно кажучи каменюку, подібну на чоловічий статевий член (очевидно у фазі ерекції). Цікаво, а чи там є дві кулеподібні симетричні плити, котрі мають символізувати чоловічі статеві залози? Адже без них член своєї ролі не зіграє, це буде не чоловік, а скопець, правда?

…Свого часу котрийсь із археологів (здається, німецьких) сформулював теорію, що у формі піраміди Хеопса (в Єгипті) закодована інформація про будову Всесвіту: розміри окремих сторін є кратними до радіуса Землі, відстані до Сонця та Місяця і т.п. Знайшлися палкі послідовники цього “вчення”, але ось якийсь математик довів абсурдність таких припущень, оскільки висота піраміди на 10 чи 15 сантиметрів більша, ніж потрібно. Тоді один з “послідовників” взяв молоток і зубило з метою “підігнати” розмір під блискучу на його думку “теорію”. На вершині піраміди його й застукала за “покращенням” поліція, чию увагу привернуло дивне поцокування, котре доносилось згори на світанку (зловмисник викарабкався на піраміду вночі!). Дуже вже нагадує ця банальна історія ситуацію з карпатськими “мегалітичними святилищами”, про існування яких років тридцять тому ніхто й підозрівав, хоча бував на їх території неодноразово.

5. “Чашні камені”

Одним з найголовніших доказів того, що дана скеля була у давнину святилищем, є наявність так званих “чашних каменів” – заглиблень у вигляді мисок, видовбаних, як гадають, людьми. Нібито в цих ямках горів вогонь і приносилися жертви “всесильним богам”.

Припущення виглядає переконливим, якщо “чаша” розташована на горизонтальній поверхні каменя (адже на вертикальній вогонь не розведеш!). Найбільше таких утворів є, здається, на знаменитому Писаному камені; в дощову пору ці “чаші” завжди заповнені водою, а в посушливу можна докладно обстежити поверхню заглиблення. Дивина, але жодних ознак рукотворного походження “чаш” я не побачив! Ніяких тобі слідів долота, вогню… Камінь, як відомо, від жару отримує червонуватий відтінок, а тут все сіре й одноманітне. Мені терпеливо пояснюють: це час затер усі сліди. Дощі, сніги й вітри вишліфували поверхню, а оскільки сотні років ніхто тут вогню не палив, то камінь повернув собі природний колір. Супроти “шліфування” у мене аргументів нема, але ось щодо втрати червоного відтінку твердження “слизьке”: кераміка навіть через тисячі років зберігає відтінок червоного (або чорного) після термічної обробки – достатньо глянути в музеях на горщики трипільської культури!

Я не знаю, яким чином утворюються заглиблення у каменях більш-менш правильної форми, але їх наявність на вертикальних поверхнях доводить можливість такого процесу без участі людини: кому потрібні “чаші”, в яких здійснити жертвоприношення неможливо? На скелях урочища Бедзвінний у Яворові є, мабуть, понад два десятки “чаш”, причому більшість з них розташовані саме на вертикальних поверхнях, і навіть на звисаючих відломах. Нижче я наводжу два характерні приклади “чаш” і хай хтось із спеціалістів переконає мене в їх рукотворному, а не природному походженні:

З цього прикладу випливає, на мою думку, такий повчальний висновок: багато чого в природі існує такого, що може здаватись як рукотворне, але насправді це просто чудернацький витвір до кінця нез’ясованих обставин.

6. Арії та людність Гуцульщини в кам’яну добу

Якщо відштовхнутися від “наукового дослідження” Любомира Держипільського, то є всі підстави, аби радість розпирала наші груди: Гуцульщина – колиска цивілізації! Щось подібне (але про Україну ширше) говориться в книгах Юрія Канигіна “Шлях аріїв” та Ігоря Каганця “Арійський стандарт” (перша, що вийшла на початку 90-х років російською мовою, розійшлася нечувано великим тиражем і тривалий час утримувала першість серед читабельних в нашій державі). Обидва автори, хоча й проживають в Україні, не є етнічними українцями, але вловивши суспільні настрої, вийшли на вдалий комерційний проект: адже кожен народ, особливо визволившись з багатовікових пут колоніальної неволі прагне утвердитись серед інших, пропагуючи свої досягнення в минулому.

Ніколи не забуду виступу нардепа-комуніста на одному із засідань Верховної ради під гомеричний сміх та улюлюкання своїх колег: “Вот послушайте, националисты договорились до того, что Иисус Христос был гуцулом!” Не повідав добродій, що сказав це ніякий не “націоналіст”, а Юрій Канигін – випускник Московського університету з фахом “політекономія”, довголітній член КПРС, працівник сибірського відділення АН СРСР і член бюро Радянського райкому компартії Новосибірська, тобто комуніст з поважним стажем, можливо навіть більшим, ніж процитований нардеп. Канигіна “доповнив” Ігор Каганець, назвавши Ісуса Христа… “істинним арійцем”!

Скільки списів зламано довкола питання про походження і етнічну приналежність так званих “аріїв”, а скільки ще буде згодом! Ніби сама приналежність до цього етносу (чи суспільного прошарку) є такою собі “індульґенцією” від первородного гріха, вивищуючи індивіда над громадою та звільняючи від необхідності праці по самовдосконаленню! У книзі Михайла Томащука “Запалала вогнем” (Коломия: 2000 р.– 400 с.) – про національно визвольну боротьбу українського збройного підпілля в 40-50-х роках ХХ-го століття відразу після передмови йде розділ “Ми – нащадки аріїв”.

Так і хочеться продовжити словами Шевченка: “Славних прадідів великих правнуки погані!..”, адже приналежність до “величних аріїв” не уберегла наш народ від майже 600-літнього поневолення, тоді як заледве мільйон монголів – явно не арійців – продовжує свою незалежну майже тисячолітню історію, знаходячись “в кліщах” між 150-мільйонною Росією та мільярдним Китаєм! Провідавши Монголію, Дмитро Павличко написав:

Між горами, в долинах, білі юрти,
Червоних коней ходять табуни.
Монголи тут живуть, а не манкурти,
І рідне слово бережуть вони…

Знаменитий Бехістунський напис, викарбуваний за наказом царя Дарія І Великого, який розпочинається словами: “Я, Дараявауш, арій, син арія…” дає підставу вважати, що термін “арій” (по крайній мірі в той час, а це VI-століття до н.е. – розквіт античності) був не ознакою етнічної приналежності, а скоріше титулом на кшалт “шляхтич”, “дворянин”, “герцог” чи т.п. Дарій не пише “я перс, син перса” (як це було фактично), а вживає термін “арій”, підкреслюючи родовитість, приналежність до “вищого стану”,– говорячи сучасною мовою – “номенклатури”.

Давні українські писемні документи, зокрема “Повість временних (минулих) літ” не знає такого народу – арії; нічого про таке не повідомляє і “батько історії” Геродот, який у V-му столітті до н.е. побував у Криму та на півдні України, перелічуючи живучих тут таврів, мелехленів, алізонів, скіфів, неврів, гелонів, будинів та низку інших народів… То звідки твердження “ми – нащадки аріїв”?

Відповідь на поверхні: з Індії! Там, у гімнах “Рігведи” (не забуваймо, що це не історичний літопис, а релігійна (священна для індусів) книга – як Тора для євреїв, Євангеліє для християн чи Коран для мусульман!) йдеться про “благородних аріїв”, котрі під керівництвом “бога” Індри завойовують межиріччя Інду та Гангу, утверджуючи свою владу, релігію та суспільні порядки. Туманно натякається, що прийшов сюди Індра зі своєю ватагою “з півночі”, котре наші “ура-патріоти” трактують однозначно – з України, а вже по Держипільському – зі Снідавки й Річки! Чому? Бо ж тут, у “Первозданних Водах” і мова ж народилася – санскрит!

Я шаную подвижництво Василя Кобилюха, який самотужки вивчив санскрит і розумію Любомира Держипільського − обоє прагнуть возвеличити нашу минувшину, надавши їй ореолу цивілізаційного центру глибокої давнини. Але коли підтвердженням тої “великості” є лише природне згромадження каміння курйозної форми в урочищі Терношори (явно природного походження), мене це кидає в жар і піт.

По обидва боки Карпат – в Королевому Закарпатської та Буківні Івано-Франківської областей виявлено стоянки раннього палеоліту (кам’яного віку). За оцінками археологів, їм багато сотень тисяч (!) років. Косівський район у цьому відношенню виглядає значно скромніше. Все, що походить з кам’яної доби (рубила, скребки, наконечники списів і стріл) знайдене тут, має характер “випадкових знахідок” (археологи називають це “підйомний матеріал”), тож достеменно точно невідомо: річ була виготовлена саме тут, на стоянці людей, чи принесена значно пізніше як екзотика?

На даний час в Косівському районі відомі лише дві стоянки мисливців значно пізнішої (мезолітичної) епохи і обидві знаходяться в селі Шешорах. Їх виявив і детально описав професор Леонід Мацкевий, знайшовши десятки крем’яних артефактів ще у 90-х роках минулого століття. За оцінкою вченого їхній вік складає близько 10 тисяч років. Оце поки-що і все. В якості підйомного матеріалу автор цих рядків знайшов у Яворові крем’яний скребок і нуклеус, які спеціалісти віднесли до неолітичних (близько 4 тисячі років тому), але стоянки (поселення) людей тієї доби там не знайдено. Що стосується Снідавки, Річки і Терношорів (де за Л.Держипільським “народився міф про Первозданні Води”), то тут навіть не виявлено жодного підйомного матеріалу!

Більш-менш “цивілізоване” поселення на території Косівщини часів до нашої ери поки-що виявлене лише у селі Текуча (археолог Лариса Крушельницька). Там розкопано солеварню, вік якої оцінюється ХІІ-ХІ-м століттям до н.е. Сіль із соровиці виварювали у керамічних глеках і горщиках, аналоги яких знайдено на території Румунії (Трансільванія), Болгарії та нашого Закарпаття. На цій підставі зроблено висновок, що поселенцями були люди із племені фракійців (тракійців).

Говорили ф(т)ракійці точно не на санскриті. Як і більшість тогочасних “варварських” народів (не-греків і не-латинян (римлян), ф(т)ракійці не писали і писемних документів не залишили (хоча спромоглися утворити декілька пристойних царств). Але на підставі аналізу грецьких та латинських (римських) документів про цей народ (точніше кажучи мішанину племен), вважають, що їхня мова належала до індо-європейської сім’ї. Та це була неслов’янська мова, і якщо “солевари з Текучої” вподобали собі місцину в Терношорах (від Текучої сюди по прямій яких 30 км) і кам’яну скелю, котру донедавна називали “голова Довбуша” возвели в ранг своєї “матері-богині”, то називали вони її точно не Лада!

Чи могли до Косівщини “заглядати” люди, яких називаємо “трипільцями” і які створили в Україні яскраву та самобутню культуру? Поки-що даних про це нема. Найближче місце, де у передгір’ї Карпат виявлено трипільську кераміку – селище Печеніжин Коломийського району. Однак, чи там було поселення, чи хтось приніс сюди і ненароком розбив трипільський горщик сказати однозначно важко.

“Осколком” ф(т)ракійських племен, які проживали на Косівщині на рубежі нової ери були “карпи” (за римськими джерелами), котрі полишили за собою так звану “культуру карпатських курганів” – насипів на місці трупоспалення висотою до 1,5, а діаметром – до 8 метрів. Такі могили-кургани виявлені в селах Трач, Стопчатів та Рожнів нашого району. Були “карпи” землеробами, сіяли зернові, утримували домашніх тварин, проживали в напівземлянках. Жодних писемних документів по собі не залишили. Археолог Маркіян Смішко вважав “карпів” нащадками гето-дакійських племен, підкорених римським імператором Траяном, котрі емігрували з півдня й уникли романізації, але згодом таки були асимільовані слов’янським населенням, склавши субстрат літописного племені “білих хорватів”. Від латинського “карпи” (трактується як “мешканці гір”, себто “горяни”) походить нібито й назва – Карпати. Зрозуміло, що говорили “карпи” однозначно не на санскриті, а позаяк їхніх поселень та поховань не виявлено ні в Яворові, ні в Снідавці, ні в Річці, то й приписувати їм “спорудження святилища” у Терношорах ніяк не випадає.

Ось “непомітно” ми й проскочили увесь античний період, так і не знайшовши у Косівському районі якоїсь цивілізації, здатної створити в цей час потужну інфраструктуру для побудови розгалуженої мережі “мегалітичних святилищ”, котрі, окрім всього іншого, вимагали б регулярного догляду і жертвоприношень. Адже коли вже й “побудували Терношорську Ладу”, то десь поруч мали знаходитися житла чи печери волхвів-служителів такого поважного культу, але про це у своєму “науковому дослідженні” Любомир Держипільський навіть не заїкається. Зате, повторимо, пише: “Багато людей не готові сприйняти цю інформацію. Дійсно, важко по-новому поглянути на історичний процес, скинувши облудну полуду попередніх заяложених стереотипів і догм. Стоїмо на порозі перегляду історії”.

Підленька все-таки ця наука – історія! Скільки разів її вже переписували – сам Бог не скаже. Однієї “Історії КПРС” (ця партія проіснувала близько 90 років) я вивчав три версії − “сталінську”, “хрущовську” і “брежнєвську”. Це були абсолютно різні тексти, що й дозволило сформулювати доволі точну епіграму: “Нет повести туманнее на свете, чем повесть о Центральном Комитете”.

Вже давно наука “історія”, котрій, здавалось би, належить лише добросовісно фіксувати події, на “прислугу власть імущих”, виконує функцію не фіксатора, а інтерпретатора. Недарма в Росії навіть створено спеціальний урядовий орган, завданням якого є “боротьба зі спробами перегляду історії на шкоду державі”!

Поки в Україні (дякувати Богу!) такого органу ще нема, на тему історії можна писати все, що заманеться. Особливо людям безвідповідальним. На скажу “непрофесійним”, бо наявність документа (диплома) аж ніяк не гарантує (особливо зараз) повної некомпетентності в задекларованій професії – цілеспрямована самоосвіта нерідко формує кращого “любителя”, ніж ним є дипломований “професіонал”. Але якщо повернутися до предмету “історія”, то логіка досліджень в цьому напрямку (якщо керуватись принципами пізнання істини, а не кон’юнктури) полягає в нагромадженні фактів, а вже потім – у їх інтепретації.

Припустимо, що в “античну епоху” в Терношорах дійсно вирішили спорудити святилище і статую “Жінці-роділлі, богині Ладі”. Аби обробити 140-тонний валун потрібні неабиякі зусилля чималої громади: з історії древнього Єгипту відомо, що на спорудженні піраміди Хеопса 100 тисяч робітників працювали майже 40 років. Звичайно, “Терношорська Лада” – це не піраміда Хеопса, але й тут було потрібно мобілізувати сотню-другу будівничих, забезпечити їх інструментом і харчами, а позаяк процес мусів тривати кілька років, то облаштувати під’їздну дорогу, юрти чи землянки для проживання майстрів, кудись складати сколи − “відходи виробництва” і т.д. Хіба Любомир Держипільський, а також згадувані ним С.Пушик і М.Кугутяк виявили хоч котрийсь із елементів всього цього? Питання риторичне. Вся діяльність вищеназваних “істориків” звелася до лінгвістичних маніпуляцій і азимутально-картографічних замірів, тобто по-суті кабінетної роботи, базованої не на фактах, а умоглядних припущеннях та висновках. І з порога свого кабінету (пристойного, до речі), Любомир Держипільський заявляє: “Переглядаємо історію!”

Ні, шановний! Ви таким чином можете переглянути не історію, а її інтерпретацію, і Бог вам суддя, якщо нема почуття внутрішньої відповідальності за вашу теорію. Бажано не давати привід до такого, як писав Т.Шевченко: “…Та сміються з України стороннії люди”. Чи помиляюсь?

7. Звідки “ростуть ноги” гіпотези Любомира Держипільського?

Чесний науковець не має права приписувати собі того, що сформулював хтось із попередників (це називається плагіатом), але коли маємо справу не з наукою, а вірою, то тут діють інші закони і поняття.

Справа в тому, що майже півстоліття тому громадянин Канади, українець за походженням Лев Терентійович Силенко, як понад три тисячі років тому халдеянин Аврам – “відкрив бога”. Але не “іудейського Ягве”, а нашого, рідного українського – Дажбога (перед цим Л.Силенко під псевдонімом “Орлигора” крутився в оточенні іншого “українського боговідкривача” – Володимира Шаяна з його кумиром – Перуном, але чогось там не поділив і створив свою власну “конфесію”). Так ось цей пан Силенко, вже як “пророк Дажбожий”, написав товстий фоліант під назвою “Мага-віра”, котру письменник Сергій Плачинда назвав “українською Біблією” (дивно, але “пророку Дажбога” таке на перший погляд принизливе порівняння навіть дуже сподобалось!).

Якраз у “Мага-вірі” й говориться про “білу расу з України”, “оріїв-аріїв”, “сумерів Месопотамії” та інші такі постулати, котрі Любомир Держипільский видає за свої. Щоправда, у “Мага-вірі” нема ні слова про “Терношорську Ладу” (пророк Дажбога банально про неї не знав), але там чимало написано про аналог Безульського “мегалітичного святилища” – Кам’яну могилу з Приазов’я, де, до речі, виявлено багато палеолітичних знаків і зображень, відсутніх на карпатських скелях. Єднає гіпотезу (чи теорію) Л.Держипільського з постулатами Л.Силенка нехіть (аби не сказати – відверта ненависть) до християнства, позаяк воно “не наше рідне, а юдейське”. Ось як повіримо у “Велику Матір” з Терношорів, відкинувши те, що колись “силою і всупереч народові” запровадив київський князь Володимир, – отоді й заживем!

Шкода, але пару років тому Лев Силенко помер; було б цікаво знати його оцінку явних “запозичень” Л.Держипільського з “Мага-віри” без посилання на першоджерело. Чи може пан Любомир скаже, що до своїх висновків він прийшов під впливом прочитання іншої “української Біблії” – “Берегині” Василя Рубана? Бо там (третя конфесія!) головною проголошена Ягна – “матір Дажбога”? Не Лада, але все-таки жінка!

Ні, на місці Л.Держипільського я би в жодний з фарватерів не входив! Я би проголосив себе “пророком Лади” і чхать хотів на різних там Перунів-Дажбогів, скульптур яких ніде не збереглося, тоді як в Терношорах 140-тонний мегаліт таки є. І засів би писати “одкровення”, тим паче, що багато з написаного вже навіть опубліковано, варто лиш зібрати все це в один том. Але надрукувати на санскриті, втерши носа Індрі, Крішні, Шиві й всьому пантеонові індуїзму. Цим самим докажемо: отут, в Карпатах, істинні брахмани, яким індійські і в шудри не годяться! Для більшої переконливості організувати в Терношорах “богослужіння” у день зимового сонцестояння (25 грудня), проклавши (нарешті!) хоча б шутровану дорогу, бо нині сюди добратись можна лише пішим ходом, або верхи на коні. На засадах ентузіазму це запросто здійснять члени товариства “Просвіта-Світовит” (з осідком в Івано-Франківську) – палкі прихильники дохристиянських вірувань, на зборах якого часто буває Любомир Держипільський.

8. Чи здатна прадавня історія змінити сьогодення? (Замість епілогу)

Похвально, якщо метою Л.Держипільського є утвердити в нашому народі почуття “історичної значимості” з метою розбурхати енергію націо- і державотворення, а не (даруйте за нахабство) прославитись особисто за принципом “я був перший – всі лаври мені”. Але таке утвердження повинно базуватися на реаліях, а не сумнівних домислах з приписуванням собі доробку інших народів, як це зробила свого часу Московія, привласнивши ім’я та спадщину Русі. Найкраще про таке свого часу сказав Василь Симоненко:

Нашої заслуги в тім не бачу,
Нашої не знаю в тім вини,
Що козацьку, бунтівливу вдачу,
Нам лишили предки з давнини.

Нам і те не добавляє слави,
Що вони од чужоземних сил
Захистили землю кучеряву
Горами високими могил.

Бо коли задивлені в минуле
Прогайнуєм свій великий час,
Наша лінь нікого не розчулить,
Слава ж та – відвернеться від нас.

Спогади, докучливі мов нежить,
Що тій славі принесуть нове?
Тільки тим історія належить
Хто сьогодні бореться й живе.

Я переконаний: пошук слідів минулого – справа благородна. Але первинним має бути нагромадження фактів, а вже потім – їх інтерпретація. В статті Л.Держипільського все навпаки: матеріалу – за жменю, а балаканини – за бисаги. Якщо ж автор мав за мету створити міф (можливо й так, адже в заголовку стоїть “народження міфу”), тоді справа інша. Але не треба заяв про перегляд історії – вона повинна бути не міфом, а реальністю. Історичними міфами нас “годували” сотні років, ми ними ситі по горло.

Василь ГУМЕНЮК
с. Яворів
жовтень, 2013 р.


5 коментарів на “Переглядаємо історію: реальність чи міфотворчість?”

  1. Mary

    Уся статейка є черговим очорненням та поливанням брудом незалежно та просто мислячих людей (до того ж викривається нетерпимість чергового віруна-христосівця до Рідної віри) і яскравим прикладом напівправди, яка, як відомо, гірша за брехню.

  2. Mer

    Черговий “офіціальщик” і до того ж завзятий вірун-христосовець вирішив “блиснути розумом” , а натомість продемонстрував лише непорядність та недалекість. Як у таких випадках кажуть, помовч – за розумного зійдеш.

  3. Андрій Девда

    Дякую шановний Василь Гуменюк, що Ви спростовуєте розумно неадекватні теорії гуцула – прародителя! Бо ці наукові роботи можуть принести, на мою думку тільки насмішки. Вже один писав, що укри море Чорне викопали.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Піші та велопрогулянки, походи та веломаршрути Карпатами – Косів, Косівський та Верховинський райони – для вас та ваших друзів чи гостей з інших міст!

RSS Нове на туристичному форумі

Туристичний відеоканал