Дорога з жовтими маркерами
Дорога з жовтими маркерами: еко-стежка біля Плзня з казковим чеським лісом з замком, скелями та видрою
Я все життя прожила у Києві, а нині відкриваю себе чеське село Друзтова, що неподалік міста Плзень. Тут немає торговельних центрів, метро та Макдональдса. Тільки найнеобхідніше для чехів: футбольне поле, продуктовий магазин та два бара. І все серед чарівного лісу з віковими ялинками та скелями, що пам’ятають середньовічні баталії.
Через село пролягла еко-стежка, тому я можу її частково під настрій проходити хоч щодня. Щоб пройти повністю потрібен день. Сюди для цього приїжджають піші та велотуристи, а місцеві не приховують захоплення рідним краєм.
Руїни замку Вежка
Вчора зайшла до лісу, а назустріч йшов чоловік. У селах прийнято з усіма вітатись, що я і зробила. На що він з усмішкою відповів: “Чудовий день для прогулянки!” А я, маючи рівень чеської наближений до абсолютного нуля, видала: “Ви теж”.
Отже, стежка. Вона завдовжки близько 12 км і веде від руїн фортеці Вежка через природну пам’ятку Малохової скелі до колишнього села Біла Гора, що тепер є околицею Плзня. Маркет маршруту жовтого кольору, тож уявімо, що ми у казці про чарівника країни Оз. Пройдемося?
Сюди можна дістатись машиною, наприклад, з міста Плзень. Приїхати до села Друзтова, спуститись до місцевого кладовища. Лишити авто. Одразу біля цвинтаря велика зручна альтанка, де можна перекусити та відпочити. Кількадесят метрів вниз і бачимо мальовниче озеро, оточене скелями. На вершині однієї з них вмуровані у пейзаж кам’яні руїни замку Вежка. Підйом займе хвилин 10, не більше. Наверху мало що лишилось, але можна розпізнати бійниці, кімнати. Перші згадки про замок датовані 1351 роком. Там жили різні люди у різних час та керували Друзтовою та сусіднім селом Долани. За замок билися, він був в облозі. Остаточно зник з мап у 1478 році, коли його захопила та зруйнувала армія чергового войовничого чеха.
З вершини Вежки відкривається вид на річку Бероунку, ліс та дорогу. Висота 330 метрів. Тут можна побачити, як кружать у пошуках здобичі канюки. Обрив дуже крутий, легко послизнутися і впасти. Не дивно, що на схилі стоїть біла лампадка та верес у маленькому відерці.
Спускаємося назад до озера. Проходимо місток з невеличким водоспадом, яким впадає в річку. Я люблю приходити сюди у пошуках натхнення. Стою, слухаю воду, думаю про життя.
Починаємо підйом. Проходимо асфальтованою алеєю до Лісової школи: тут дітлахів навчають жити у гармонії з природою. Це невеличка дерев’яна хатинка з двориком. Всередині не була, бо вже трохи старша за них.
Повертаємо ліворуч, під знак, що починається природний парк Горні Бероунка. Тепер знову спуск. Вся Чехія гориста, до цього швидко звикаєш. Отже, вниз. Виходимо знову до річки. Вздовж неї йдемо до лісу. Справа луг у польових квітах. Тут часто можна побачити чаплю. А у мутноватій воді Бероунки – чималих рибин.
У лісі село Друзтова продовжується. Тут невеличке поселення з десятка хатин, що загубились просто посеред дерев. Поряд з ними пасіки. Проходимо і потрапляємо у казку. Химерні покручені ялинки та сосни, що простягують вкриті грибами гілки, наче руки. М’який килим з опалого дубового листя та яскраво салатового моху, маленькі білі квіти, сліди звірів. І сонце, що пробивається крізь темно-зелену глибину гілок. Цей ліс живий. Здається, що от-от привітається голосом старого мудрого діда.
Стежка широка, йти легко. Дорогою обабіч паркани: це огороджені “дитячі садки” для дерев. Ця частина стежки не є охоронною, тому подекуди лежать підготовлені до відправки дрова. А на місці зрубаних дерев висадять молоді.
Дамба, видра та груша
Йдемо близько години, аж поки широка пряма стежка не перетворюється на вузьку та звивисту. Тепер нам знову треба до річки, але цього разу спуск крутий. Виходимо на берег з дамбою. Навпроти інше село. Там на березі човни та каяки. Трохи далі пасуються коні, лазять крутими схилами вівці. Якось пізньої осені я побачила тут маленьку видру. Вона вкрутилась комочком і спала на березі. Прокинулась, побачила мене, але не втекла. Подивилась сонними очима і знову заснула.
Крім видр можна побачити нутрій, кабанів, оленів, зайців. Вони дикі, але не сильно бояться людей. Нутрії взагалі можуть вести себе як пацики з району – підійдуть, тикатимуться мокрими носами у руки, шукаючи їжу.
Тут дуже гарно і є де присісти. З собою у мене бутер та груша.
Скелі, річка, запис у блокноті
Виходимо на стежку. Зараз її добре видно: це вузька доріжка, маркування стає частішим. Піднімаємось вище і вище. Дорога веде над урвищем. Щоб не впасти, притискаємось до скель, що стають дедалі вищими. Пейзажі стають схожими на карпатські.
Через кілька годин виходимо до найкрасивішої точки маршруту: Малохової скелі. Висота 300 м, від виду перехоплює подих: річка, луки, скелі – видно на десятки кілометрів вперед. Відчуття фантастичні.
Названа скеля на честь біолога Франтішека Малоха. Він багато зробив для дослідження та відновлення місцевої флори. Тому тепер там ростуть і чудово себе почуває фіалка, осока та й загалом усе дубово-грабове різноманіття разом з ялинками та соснами.
На пам’ятній дошці написано, що на цьому місці Малох “продлєвал рад” і, не знаючи чеської, можна подумати, що він там… Самі додумайте. Але ні. Вивчав рослини. Шкода, та в багатьох туристичних місцях всі написи тільки чеською.
Але свій запис можна лишити будь-якою мовою: там є записник і ручка. Так туристи входять в місцеву історію.
Дорога далі веде серед скель. Ще кілька годин то вгору, то вниз. А тепер чітко вниз. І… Виходимо на проїжджу частину. Переходимо. Знову заходимо в ліс. Ще якийсь час насолоджуємось маршрутом та знову впираємось в дорогу. Тут стоїть кафе “У гаї”: більшість туристів закінчують мандри стежкою тут.
Смажена картопля, м’ясо з мангалу, великий вибір пива. Звідси можна викликати таксі до свого авто чи пройтися до зупинки громадського транспорту.
Дорога жовтими маркерами закінчується так само раптово, як і починається.
Автор тексту і фото Ольга Бродська
