Спортивна дружба

Відкладала, перекладала написання цього репортажу… А от сіла писати і досі не впевнена, що зможу. Найпотужніше переживання в моєму житті, якоюсь мірою – переламний момент у світосприйнятті.  

Спортивна дружба. Це не слова чи почуття, це назва перевалу на Кавказі.

Спробую розказати по-порядку.

Збори

Як перезимувати літо? Улюблене питання, яке починає муляти, як правило, десь після Нового року. Коли враження від минулого походу починають потроху згасати і думки все настирливіше повертаються до того, що скоро літо, треба на Кавказ.

Знаєте це відчуття постійної присутності в крові дози адреналіну? Передчуття того, що ось вона мрія пертворюється на чітку мету – з`являється ідея походу, окреслюється складність маршруту, збирається група, команда! Керівник виношує нитку маршруту. І всі ми охоплені одним єдиним спільним бажанням – в гори!

Влітку 98 року з Чернівців на гірський маршрут 4-ї категорії складності назбиралося цілих дві групи по 6 чоловік. Наша група була:

  1. Скрипник Віктор – керівник
  2. Фонарюк Наталка
  3. Дьомін Андрій
  4. Жихаревич Валерій
  5. Алексюк Надія
  6. Парфірян Людмила (я)

Вітя встиг ще при Союзі походити стільки, що зараз більшості і не снилося – Кавказ, само собою, Памір, Тянь-Шань. Участь у поході 6-ї к.с. зі сходженням на Хан-Тенгрі, керівництва походами різних категорій складності. Жива легенда. 

І от ця от жива легенда наважилася зробити з нас, оболтусів і розгельдяїв, не просто групу однодумців, до безтями закоханих в гори, а справжню групу спортсменів. 

Змагання, спільні виїзди на скелі, за місто, на річку, в ліс… Для відпрацювання до автоматизму навичок скелелазання, льодолазання, подолання перешкод, спасробіт. А, головне, щоб ми довіряли кожному, як самим собі, і розумілися без зайвих слів. 

Засинали і просиналися з думкою про гори. Вчили маршрут, вчили кожен запланований перевал. Кожен з нас повинен був вести свій перевал. Нас 6 і перевалів мало бути 6. Звісно, Вітя був керівником, але нам було цікаво і лесно, що можна відчути свою власну відповідальність при проходженні тої чи іншої складної ділянки. 

Я мала “вести” через перевал Семеновського. Хоч не здивуюся, якщо я зараз помиляюся – стільки років пройшло.

Досі в голові крутитяться деталі описів: “далее за бараньими лбами участок скально-осыпного склона обходить справа по леднику, опасаться камнепадов… для подъема будут необходимы 3 ледобура… крючья скальные…” і т.п. Навіть не віриться, що я колись знала не тільки як то виглядає і що означає, а як тим користуватися.

Додавали відчуття згуртованості і спільні збори. Складання меню, закупка продуктів, зважування і розфасовування в торбинки по днях маршруту, підрахунок калорій і кожного зайвого граму ваги. 

І справа не в самій вазі, як такій, а в тому, що ми могли витратити на неї сили і час, котрі будуть потрібні в іншому. Читаючи і розглядаючи перевали, я десь починала розуміти Вітю і Наталку, які говорили, що 4-ка – це вже спорт, а не просто похід.

Нарешті, день виїзду. Перший етап – потяг Чернівці-Київ і галасливі проводи на пероні. Того дня моя єдина сестра привезла з пологового будинку мого першого племінника. Ми жартували: “Хоч на племінника подивлюся перед Кавказом, а то хто зна…”

 Дорога була довгою, спекотною, веселою, але без надзвичайних подій. Нарешті можна було не спішити ввечері додому і наговоритися й намріятися досхочу. Порозв`язувати кросворди і дошити торбинки для продуктів.

Вихід на маршрут

Вихід на маршрут був з т/б Чегем. Дорога з Нальчика вела Чегемською ущелиною.

Закарбувалися в пам`яті незвичний кам`янистий рельєф і дивні кам`яні споруди. Шкода, що не було можливості роздивитися то все зблизька.

Дорога в поїзді, у духоті, у спеці доволі сильно нас виснажила. Тому ночівля в прохолоді, на шовковистій м`якій траві, під шелест струмочка з чистою водою… Повмивані після дороги, здається, навіть ватра була! Спали ми, як в Бога за пазухою.

На ранок розійшлися з паралельною чернівецькою групою і почали набір висоти до перевалу Східний Шаурту.

Почався похід, справді, нарешті. Каміння, морени, льодовики вже видно, холодні вершини довкола! 

Дорогою бачили яків. Кумедна, як для нас, істота. Маленька корівка, на товстих ніжках, приземиста і волохата. Волохата-волохата корова. Якось то дивно, важко в голові вкладалося, неправильні якісь корови. Під вечір почали потроху відчувати висоту. Вже й волохатих корів нема, а все всеодно якось неправильно. Горняшка. Кожен перживав її по-своєму. Вітя і Наталка принишкли, їм було важче, ніж нам, вісімнадцятитлітнім. Їм було прикро навіть вдень, нудило і не хотілось їсти на нашу велику вічноголодну радість. Один Андрій (Дьома) не страждав ні від чого. Йому все було класно – він вже акліматизувався. Поки ми приїхали, він встиг провести гірську одиничку. 

Доречі, з цим пов`язаний один курйоз. На той час ніхто з нас не був укомплектований власним спорядженням. Тому всі речі були спільні, навіть, коли вони мали власника. Тому склалося так, що Андрієва група, закінчивши маршрут, повинна була залишити йому для нас деяке спорядження, в т.ч. і льодоруб для мене. Щось ми там не так домовилися чи просто забулися, але Андрій льодоруба мені не взяв… Виходити на маршрут без льодоруба немислимо. Де вони його з Вітею знайшли, у якого такого дядька, але ще до старту принесли мені старенького дерев`яного льодорубика, свідка ще підкорювачів минулих десятиліть. Він і зараз в мене є. Іншого вже й не купувала, бо ходжу стільки й так, що і його досить цілком.

 Сам перевал доволі високий, 3900 – то немало. Тим більше, на другий день походу. Ще під льодовиком вночі почала боліти голова від кисневого голодування. А на ранок знову набір висоти.

Горняшка – справа індивідуальна. Частіше за все то головний біль, нудота, задуха, пригнічений настрій, апатія. А от нас з Надюхою і Валєрою, як писало в книжках, що то теж буває, прорвало на ха-ха. Андрюха і без горняшки посміятись любить, то він радо підлаштувався під наш дружній регіт.

То було б смішно, якби було помірно. А горняшечний сміх міри не має. Ми реготали до виснаження, з несмішних речей, навіть з Віті і Наталки, яким було геть кепсько.

Навіть на фотографії видно, що ми з Валєрою так і не змогли вгамуватися навіть для звітного фото. Вітя і Наталка теж відповідно виглядають…

Спуск з Шаурту по сипусі – ліфти. То, знаєте, така маса дрібного каміння. На то наступаєш, а воно разом з тобою починає їхати вниз. Потрібно тільки слідкувати, щоб ноги глибоко в каміння не занурювалися і по черзі їх підіймати. Не переступати, а просто підіймати. Зусилля для спуску невелике – як на ліфті їдеш. Класна штука. Але трапляється, що між дрібним камінням починає котитися і щось важче. Тоді звучить команда “камни!”.

Так от ішла Надя переді мною, тримаючи дистанцію, звісно. Пускаю я такий чемодан (крупний камінь) і, заливаючись невпинним горняшечним реготом, кричу: “Камень!” Вірите, я пам`ятаю як не могла вгамувати в собі той клятий сміх, як розуміла, що каміння – це несмішно, але нічого з собою зробити не могла.

Ні, все було благополучно. Надя встигла відійти, ніхто мені не докоряв за сміх. Але таке неприємне відчуття відсутності контролю над самою собою…

Спустилися ми з перевалу без особливих пригод. В нас був час днівки перед першим серйозним перевалом – 2Б* – Спортивна дружба.

Спортивна дружба 2Б*

Те літо було незвично спекотне. Льодовики відступили. Каміння гриміло з усіх боків, не стихаючи весь день. Тільки нічні приморозки приносили тишу.

Доки Вітя і Наталка, страждаючи, відпочивали в наметі, ми шукали собі розваг. Які розваги на льодовику? Поспати, поїсти…

Можна погомоніти про високе… І про гори теж, але у нас чомусь зайшла розмова про лазери. Я, студентка 2-го курсу медінституту, намагалася з`ясувати природу того променя у студента третього курсу фіз-мата Валери. Результатом стало те, що він мені делікатно сказав: “Ты хочешь, чтобы я тебе за 5 минут объяснил то, что учат 5 лет в универе и так и не понимают?” Жих, пам`ятаєш як ти мені це говорив? 

На таку високоінтелектуальну розмову двох філософів виліз з палатки Вітя. Нас з Валєркою весела горняшка ще не геть попустила, тому ми влаштували танці. Танго чи вальс? Я не пригадаю, але то була якась класика, дуже весела класика!

Тоді я встигла помітити скільки часу Вітя дивиться в сторону льодового дзеркала нашої Дружби. І щоразу після грохоту каміння зі сторони МВТУ поглядає на годинник… 

 Ця панорама ілюструє шлях нашого підйому на перевал. Звісно, приблизно. Але он по тому місточку через льодовий розлом ми проходили. Щоб мати уяву про масштаб льодового дзеркала, скажу, що та перемичка мала ширину біля двох метрів.

 

 Тут добре видно як щедро МВТУ розсипана вколо себе камінням… То спускалась якась група, вже не пам`ятаю звідки, вони пішли далі вниз. А ми залишилися чекати ранку. Вітя не дарма все дивився на годинник, він попередив чітко, що вийти маємо непізніше 4-ї, бо в 8 ранку вже гримить каміння.

Як коні рвуть вудила перед стартом, так і нам кортіло далі, вверх! Там за перевалом ми повинні були побачити найграндіознішу картину, яку годі уявити – Безенгійську стіну!

Вечір був лагідний, захід мальовничий, настрій оптимістичний.

Все повинно було бути чудово! Навіть не зважаючи на нависаючі з Ат-сиза глиби льоду і постійний грім канонад.

Вийшли вчасно. Небо було зоряне, мороз прихвачував за пальці рук і ніг. Світанок зустріли десь на пів-стіні.

Палаючий Тихтенгем прокинувся і зашумів камнепадами й льодовими лавинами, як по будильнику.

Вітя підганяв нас як міг, йдучи паралельною зв`язкою. 

 Все як у всяких горах – йдеш, йдеш, схил ніби-то стає пологішим, вже видно сонце, а проходиш ще трохи і виявляється, що то іще не верх…

Але то не може бути безкінечно! На перевал ми піднялися біля 8-ї години ранку.

300м по ветикалі виявилося достатньо, щоб отримати свіжу порцію відчуттів у вигляді горняшки. Цього разу розпираючий голову біль… Але ж треба встигнути запам`ятати все довкола!!!

 

Коли вже на перевалі чи на вершині милуєшся фантастичної краси краєвидами, здається, що головне вже виконано, все вдалося. Часто забуваючи, що спуск не обов`язково буде легший за підйом.

Кілька мотузок дюльферу вниз.

Ось вже видно льодовий цирк, де можна буде перепочити спокійно, не перживаючи, що саме цей камінчик буде твій чи мій… Вже не так гриміло. Тільки час від часу було чутно щось схоже до одиночних вистрілів. Відлуння не дозволяло зрозуміти звідки ті постріли, але хотілося вже швидщше на чистий лід.

По опису перевалу, ми повинні були спускатися по льодовому кулуару. Льодобури далеко не ховали… Але замість льодового кулуару побачили каміння – рік був незвично теплий. Там, де мав бути лід, було каміння. Ох, те каміння… Скрізь каміння! І воно живе і рухається, згідно власним забаганкам, і по нашому кулуару теж.

 Нарешті остання мотузка і я біжу в центр цирку, далі від тих непевних стін. 

На чистому від каміння майданчику красивий кам`яний куб, буквально вкопаний в лід. Гарне місце для перекусу. Від самого ранку напружена робота – пора б і перекусити. Зупиняюся, питаю Вітю чи тут годиться. Впевнена, що то прекрасне місце, починаю скидати рюкзак, але Вітя кричить, щоб я йшла іще далі від стіни, до наступного такого ж каменю. Куди? навіщо? там вже близько сусідній схил, звідти тече цілий потік, а каміння не затихає ні на мить… Брудні потоки води і каменю. А тут чистенький гарний камінець, один. 

Але не звикла прирікатися з керівником – йду.

Помаленьку почали підтягуватися решта. Вже всі на місці, тільки Дьома замешкався – мотузка не здьорнулася, десь зачепилася за гострий край, поліз знімати.

Чекаємо його й подальших розпоряджень Віті.

А далі… настала та мить, яка змінила життя кожного з тих, хто там був присутній.

Знову звук пострілу, команда “каміння!!!”, попадали за рюкзаки, закривши голови… і КРИК!!!

Влучило в Вітю.

История одной фотографии

Сторінки журналу читабельні, якщо їх відкрити в новому вікні.

 Постріл пролунав для Віті. З-за схилу не  було видно що і звідки летить. Ми побачили вже тільки фонтан крові.

Я не раз після того задавалася питанням, як би я зараз поступила в тій ситуації. Я не маю відповіді. Тоді я просто вклякла.

До тями привів крик, здається, Дьоми: “Давай жгут!” Аптечка була в мене під клапаном рюкзака. Кинулася її діставати. Коли порозкидала речі, що були над аптечкою, сообразила, що ніякого джгута там нема і бути не повинно. В якості джгута належало використовуваи прусік – такий мотузечок для страховки, який був у кожного свій.

Схватили прусік, перетягнули Віті ногу, де була рана нижче коліна зі стричачими уламками кістки і фонтанами крові. Почали затягувати. Коли ви бачите в кіно, як руками перетискають кінцівку з артеріальною кровотечею – не вірте! Щоб перетиснути артерію потрібне велике зусилля. Ми перекручували, вставивши, як важіль, льодоруб. Здавалося стиснули м`язи до кістки, а кров все била…

Якимось чином перетягнули Вітю на коврик і вже на коврику перетягнули з того місця, куди вперше влучило каміння. І вчасно! Не влучає снаряд двічі в одне і те ж місце?! Не вірьте! Лупить! Тут нам стало зрозуміло, чому біля тих каменів не було традиційного шлейфу, канавки, сліду як котився камінь, а вони були просто вриті в лід. Їх виштовхувала неймовірна сила стискання породи від зміни температур і вони вистрелювали зі стіни, втинаючись в лід, як снаряд.

Події розвивалися настільки миттєво, парадоксально, несправедливо, нереально! Того не осмислити, не зрозуміти. Ми знаємо, що гори є небезпечні, що падає каміння… Але ж того не могло, не повинно було статися з нами! Тим більше з найдосвченішим з нас! З керівником!

Що робити?! Самим нам його не спустити. Ми ще дуже високо, шлях до альплагеря Безенгі, де є якась медична допомога – це цілий день дороги для здорових людей, без ноші. Як зафіксувати так кінцівку, щоб не  зробити ще гірше? А куди ще гірше? Й так видно, що гомілкова кістка перебита навпіл! Троє дівчат і двоє хлопців, і Вітя 100-кілограмовий… Потрібна допомога.

Якось наклали шину з двох льодорубів, трохи перв`язали рану, загорнули Вітю в пух (спальники, пуховки). Все це робили під його ж керівництвом. Він не втрачав свідомості, духу. Тверезіше мислив за мене точно, не скажу за інших.

Вирішили, що Андрій піде вниз за допомогою, а ми залишимося з Вітею тут. Не було сумніву, що він дійде до низу сам, неушкодженим, і приведе допомогу. 

Я не розуміла нічого. Скільки пройшло часу, котра година… 

Кровотеча припинилася, треба було потроху попускати джгут… Потрібно було зняти другу мотузку (одну забрав Андрій, коли пішов униз), що так і залишилася на скелях, потрібноо було набрати води. То все так складно і СТРАШНО – скрізь каміння. А гуркіт не вщухав. Гори ЖИЛИ, все навколо було живе. Тільки не зрозуміло було, що буде з життям батька трьох дітей.

Ввечері вниз пішли ще Надя і Валєра. Не було певності, що Андрій зміг спутитися вниз сам…

Ми з Наталкою залишилися вдвох. Вітя потроху відключався, то приходив ненадовго до тями… Ніч була довга. Літня ніч здавалася довшою за грудневу…

Зі світанком чекали підмогу, а нікого все не було. Наталка, Вітіна дружина, запитала: “А як не прийдуть, понесемо вдвох?” Зараз розумію безглуздість питання і своєї відповіді: “Звичайно понесемо, без сумніву”. Без мотузок, дві молоді жінки, що двоє важили, як він один… Але тоді в мені не було й крихти сумніву –  інакше просто бути не могло.

Пообіді, здається, ми побачили Дьому. Він перший біг до нас. За ним йшли ще 7-8-9… чоловік. Не пам`ятаю зовсім. О, яка то була зустріч! Живий! Живий! Ви не дарма спішили! 

Прийшла Світлана, лікар швидкої допомоги з Петербурга. Трохи краще перв`язала рану, підкапала розчинів глюкози, фізрозчину – відновила дещо ОЦК (об`єм циркулюючої крові), Вітя ожив, заговорив, подарував Світлані шоколадку. От джентельмен, мужчина, чуть ожив і прямо при дружині дарує іншій шоколадки!

Ми з Наталкою і кількома чоловіками, що прийшли, почали спуск в альптабір. За Вітьою повинен прилетіти гвинтокрил, всіх забрати не зможе, тому зайвим треба спускатися. Ми його залишали в надійних руках.

До вечора були внизу. Зі своїми. Нас нагодували, дали прийняти душ і виділили справжні ліжка.

Коли вранці-рано прилетів гелікоптер з Вітьою і тими хлопцями зі Шхари (тим, що від них зосталося) і приземлився неділеко від будиночку, я того не чула. Як можна проспати шум гелікоптера? Проспала…

Про те, що не кожен пілот має допуск до висоти в 4 тисячі, я дізналася потім. І про те, як вертоліт двічі підлітав і повертав назад, я теж дізналася вже потім. Важко уявити стан тих, хто був там наверху і бачив той вертоліт…

Вітю з Наталкою доставили в Нальчик в травматологічне відділення. Лікарі, вже навчені такого роду травмами, доволі швидко розібралися що до чого. Рентгенівський знімок показав відсутність шматка великогомілкової кістки, просто вибитої силою удару каменя. Втрата крові, по приблизним підрахункам, склала біля 2-х літрів. Той факт, що Вітя не впав в шок (шок – в даному випадку медичний термін, що означає, приблизно, різке падіння тиску з порушенням кровопостачання життєвоважливих органів – мозку і серця) при такій крововтраті, і що нога нижче джгута залишилася живою – завдяки швидкості і правильності його накладання – чергування періодів тиску з послабленням. 

Андрій і Надя залишилися допомагати Наталці і Віті ще на кілька днів. Ми з Валєрою поїхали додому, чекати їх прибуття в Чернівцях.

Вітю привезли 18 серпня, в день мого народження і через 10 днів після пригоди. Далі був тривалий час лікування, кілька операцій. Зараз нога замкнута в колінному суглобі, тобто не згинається. Але Віктор Скрипник є нині президентом федерації спортивного туризму Чернівецької області. Він ходить в гори. Не так, можливо, як хотілося б і моглося, якби не було того випадку. Вчора в телефонній розмові Вітя розказав, що два  тижні тому був на ПІЧі, разом з дружиною Наталкою.

Ми тоді не зламалися, а що не ламає – робить нас сильнішими. В гори зараз ходять всі учасники того походу. Різною мірою. Хтось більше, хтось менше, ми подорослішали, пообростали сім`ями, дітьми, навіть онуками, це накладає певні обов`язки і обмеження. На жаль, мало спілкуємося разом. Але те, що ми пережили разом,  у кожного в душі залишило слід, який назавжди об`єднав нас таким зв`язком, який не можна виміряти словами. 

 

 

 


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Піші та велопрогулянки, походи та веломаршрути Карпатами – Косів, Косівський та Верховинський райони – для вас та ваших друзів чи гостей з інших міст!

RSS Нове на туристичному форумі

Туристичний відеоканал