голодна трійка 97-го
Закономірно, в кожному з нас, туристів всіх гатунків, є добряча доля авантюризму. В мені того літа цього авантюризму вистачило для того аби піти в гірський похід третьої категорії складності по Приельбруссю. І то не просто так, а з незнайомими людьми 🙂
Звісно, незнайомими вони залишалися недовго! Тільки до зустрічі на пероні в день виїзду!
Трохи прибрехала, з одним таки була знайома, шапочно, з керівником групи – Соломовичем Владиславом Юрійовичем. В простонародді – просто Влаша, він же Жмен, він же Соломон.
Власне, з рештою групи теж все виявилося просто: Чайка Тарас (Кіт), Жихаревич Валерій (дядя Жих, або просто Жих) і … Сергій. Сергій тоді видавався якщо не підстаркуватим, то дуже дорослим… і було йому років 35, напевно. Нам по 18-20-23… :))
Похід почався ще на пероні в Чернівцях. Після галасливого і багатолюдного ритуалу проводів… поїхали!
Давненько вже те було, подробиці дороги трохи стерлися в пам`яті. Загалом, дружною, веселою гурьбою за кілька діб дороги таки приїхали в Мінводи, Нальчик і, нарешті, в Тирниауз, звідки й почали похід вже в гори.
На фото зліва направо: Тарас Чайка, Валерій Жихаревич, Парфірян Людмила (я), Соломович Владислав (керівник), присів – Сергій Маринчук.
Я до того ніколи не бачила ВЕЛИКИХ гір, для мене ве було диковинно, цікаво, незвично. Клімат, природа, флора і фауна. але що найбільше запам`яталося – айран! То такий кисломолочний продукт місцевий. Нас пастухи пригощали. Вони бутлі з айраном тримають в джерелах з холодною водою. От то амброзія в ту жару… А спрагу втамовує просто неймовірно!
А ще вразило – річки до вечора стають повноводними, бурхливими, а вранці мілкі і чисті. То пов,язано з таненням льодовиків в верхах.
Першим справжнім перевалом в моєму житті був перевал Шахтер 2А.
З висоти, приблизно, 3300 почала відчуватися саме висота. Для акліматизації був виділений день, дньовка, яку ми витратили в т.ч. на льодові заняття.
Під льодовиком ми нарешті зустрілися з групою з Дніпропетровська, з якою мали далі йти паралельно. І пішли! Принаймі, молоді, енергічні, на Шахтер ми пішли своїм, Чернівецьким, шляхом, паралельним до шляху дніпропетровців 🙂 Решта маршрут, все ж, ми йшли гуськом, хоч це і називається паралельно 🙂
Далі були ще перевали: Сарин 1А, Грановського 2А , Коллумкол 1Б, Гумачі 2А.
Все йшлося весело, цікаво, дивувало, тішило. Ми легко роззнайомилися і здружилися з дніпропетровцями і, мабуть, більше двох третин маршруту вже йшли як одна велика, дружна група.
Льодовик Башиль вразив… своєю потужністю, масивністю, могутністю. Вражала марена, розміри каміння, принесені льодовиком, потік води, що народжувався одразу стаючи цілою рікою – бурхливою, каламутною, гучною.
Баранячі лоби (бараньи лбы) – це не про хлопців (Валера (Жих) і Тарас (Кіт)), це про такі льодові утвори, складки льоду, як хвилі над камінням, високі і круті.
Перевал Коллумкол запам,ятався особливо.
Тому кілька причин.
Одна – це перевал навпроти Головного Кавказького хребта. Панорами відкриваються неймовірні. Але ми спостерігали доволі цікаву картину. За ГКХ була потужна гроза. Небо рвали блискавки, звуком грому закладало вуха, волосся, наелектризоване, стирчало в різні сторони. А хмари застрягли за ГКХ і до нас перебратися через хребет так і не змогли. То було неймовірне видовище! Шкода, що не вдалося закарбувати на плівку тих спалахів, щоб поділитися з Вами тим, що пам`ятаю стільки років.
Ще одна деталь, яка запам`яталася. Нас, дівчат, було четверо. Звісно, нам не угнатися за нашими хлопцями… Але того разу я отримала подарунок: всі хлопці, що йшли переді мною, перед самим перевальним зльотом, пропустили мене вперед. Щоб бодай один раз я вийшла на перевал першою! Дрібниця? Але ж он, пам`ятаю! Дякую!
Останній перевал – Гумачі. Красива 2А.
Лід, скелі, сипуха, льодові тріщини… Всі радості в цьому перевалі присутні.
А головне – наступного дня ми мали ночувати вже на траві, на справжній зеленій траві на Зеленому готелі (Зелёная гостиница)! Ні, звісно, там нема ніякого готелю, навіть “гостиницы” нема! Є гарна назва для стоянок на траві! Після багатьох днів ночівель і перебування в царстві вічної мерзлоти, пірнути в відчуття літа, вдихнути запах свіжої зеленої трави – справжня насолода! Який готель у світі зможе запропонувати таке щастя? Жоден! Тільки ця полянка!
Хіба мало трави?! Ні! То нам тут, внизу, так здається. А там, наверху, ця скупа поросль – просто щастя!
Суцільне щастя! Сонечко, травичка… Похід закінчено вдало. Всі заплановані перевали пройдено без ексцесів. Скільки споминів нам залишиться! Скільки позитиву!
Стати над мореною, вдихути глибоко повітря і уважно подивитися навкруги, щоб пронести крізь час спомини з деталями. Щоб краса цих холодних гір закарбувалася у серці. Щоб щоразу, дивлячись фотографії, щемило серце солодкою тугою за пройденим, побаченим, відчутим.
Зліва направо верхній ряд: я (Парфірян (Ємельянова) Людмила, Чернівці), Геннадій, Інна, Сергій Маринчук (Чернівецька група), Іра, Жихаревич Валерій (Чернівці), Соломович Владислав (Чернівці, керівник групи), Вітя, Ваня, Галя.
Нижній ряд: Саша, Руслан (керівник групи Дніпропетровська), Тарас Чайка (Чернівці).
За кадром (фотографує) Діма.
Ой! Забула сказати чому “голодна трійка”! А справа в тому була, що трьом учасникам нашої групи (крім Влаші і мене) перманентно не вистачало калоріє-харчів і, постійно голодних, ми з Влашою називали їх – голодна трійка! Ситий голодного не зрозуміє…
P.S. Друзі, життя за роки, що пройшли, розкидало нас по світу, ми розгубилися одне для одного. Але в кожному з нас живе часточка спільного – наших спогадів про цей похід. Діліться цими спогадами! Висилайте фотографії – я їх обо`язково опублікую. І давайте триматися купи 🙂