Колоритне дитинство

В цьому році, як хороші батьки, ми вирішили поїхати з дітьми під час літніх канікул не в гори, як звичайно, а на море, як нормальні люди. На перших 5 днів у нас ще з дому було заплановано побачити і те, і се, і туди сходити, і се відвідати. На ранок 7-го дня діти почали проситися додому і в ліс, в гори, озвучивши і наші бажання. Перервавши відпустку, чкурнули додому. І наступних вихідних – В ГОРИ!!! Вирішили піти на озеро Ворожеска – одне з наймальовничіших місць Карпат.

 Якось доволі несподівано організувалася ціла компанія з учасників з різних областей нашого регіону – Закарпаття, Львів, Чернівці. І зустрілися всі, традиційно, на перепутті – в Ясинях.

Трохи дорогою хребтом – і озеро вже близько.

Найсміливіші навіть викупатися встигли!

Чому найсміливіші? Бо в кінці липня над озером лежить доволі великий сніжник, який і поновлює, значною мірою, об`єм води у озері. Тобто температуру води складно назвати тонізуючою, в цьому році вода просто холоднюща!

Звичайні туристичні радощі – приємна компанія, розмова, милування краєвидами, зрештою, обід. 

 А потім нам вдалося потрапити в минуле. Чи то не всім нам, а тільки мені?

Овечки, овечки, дзвоники, дзвіночки, хромоніжки.

Для когось це екзотика, колорит місцевий. Для когось ціле життя. Не субота-неділя в гарну погоду. А в будь-яку погоду, навіть у сніг серед літа. І то не та робота, де можна подзвонити шефу, взяти відгул. Тут живі істоти, котрих не можна не вивести на пасовище і не подоїти двічі в день. 

Хтось думає, що руки у вівчарів не доглянуті. Хто так думає, хай видоїть одну-дві-три вівці. Нехай те саме зробить той, хто думає, що будз по 60 грн за кілограм – то дорого.

Синьоокий пан Василь все літо живе на полонині. З року в рік. З кінця травня до початку вересня. Юрко – його помічник. Ще два пастухи і чоловік, щокілька днів інший  – господарі овець, що приходять за своєю часткою молока і допомагають Василю і його помічникам.

При всьому тому, яке непросте в горах життя, нас зустріли гостинно, причастували вурдою, будзом, бринзою – чим багате просте полонинське життя.

Ось такий колоритний Василь та Юрко, таке в них колоритне життя, у Юрка навіть дитинство – суцільна екзотика, з дня у день, не покладаючи рук, біля високогірного курортного Драгобрату.

Мені в дитинстві теж пощасливилося трохи спробувати справжнього сільського колориту. Тому за ціну будза і сирних коників на базарі не торгуюся.

Вже давно я не пастух, але й фотографом, очевидно, не стала (так говорю, ніби пастухам дорога лише у фотографи), бо світанок проспала. Вірніше, я прокинулася, змокла в росі, змерзла і, не дочекавшись світла у потрібному місці, пішла грітися в намет. Грілася солодко ще кілька годин, доки сонце не піднялося геть високо. 

На свою радість зустріла коней. Вільних, чистих, вгодованих – щасливих.

Доки я блукала, намагаючись навздогнати те, що проспала, всі вже поснідали і зібралися. Хорошого – потроху. Чуточку екзотики, трішки колориту – і додому в міські клопітливі будні.

P.S. Ще трохи фотографій тут.

Також читайте:

найреальніша реальність Як збиратися в похід? Клива – крокусовий край :) Там, де мій дім