Водохреща в Криворівні
Я виросла і живу на Буковині. Суміші культур і традицій може позаздрити навіть Крим. В кожному селі щось своє. В цьому безліч позитиву, але є один нюанс – української автентики менше, ніж, наприклад, на Прикарпатті.
Правдивий гуцул (правдивий – справжній) Роман Печижак всі вуха прожужжав про Водохреща в Криворівні. Нарешті зорі стали так, що вирішили поїхати подивитися. Якщо САМ Роман каже, що гарно – треба бачити. Він, Косівський, балуваний – знає в тому толк.
На жаль, сам Роман не зміг скласти нам компанію (я сподівалася на його фотографії більше, ніж на свої) – державні, без перебільшення, справи затримали. Всією Косівсько колядою ходили колядувати до місцевих депутатів-регіоналів – і таки вколядували пристойну суму на підтримку Майдану.
А я з родиною окунулася ненадовго в світ без політики. В світ щирий і не на показ.
Багаточисельні фестивалі дарують відчуття свята, карнавалу! Але безсумнівно втрачається якась доля щирості. Тут же – ніякої показухи, ніяких торгівельних яток, гучномовців і новітніх атрибутів.
Біля церкви святково тихо, запах ладана і воскових свічок – само собою стишуєш гучність розмов і просякаєшся повагою до свята.
Людей біля церкви небагато – всі всередині на службі. А хто ходить по подвір`ю, вітаються всі з усіма “Христос ся хрещає – Славімо його!” Так приємно, що мене вітають. Одразу відчуваю свою причетність до громади, а не просто зівакою з фотоапаратом.
Дві речі, що мене вразили найбільше – обов`язкова посмішка в об`єктив і вбрання. Далеко не всі, не завжди, не скрізь посміхаються тобі, коли бачать око камери, націлене в обличчя. Як же воно приємно, коли помічають тебе з камерою в руках і починають приязно посміхатися. Навіть якщо не збиралася фотографувати, то руки самі тягнуться до камери.
Дивна річ, на цих чоловіках, різних – старших і молодших, з мозолистими спрацьованими і білими інтелигентними руками, на всіх однаково гармонійно виглядають цяцьковані, вишіти найяскравішими нитками, оздоблені чічками і блискітками, прикрашені страусячими перами вбрання. І вся та палітра складається в гармонію і не виглядає брутально. З вмінням створювати такі речі потрібно народитися і вирости в цьому оточенні, не інакше.
Після закінчення служби в церкві, під керівництвом пан-отця весь сільський люд, а найголовніше – коляди, вишикувалися для фотографії.
А тоді чоловіки стали в коло, заграли на трембітах, трубах, рогах.
Луна по горах і мурахи по шкірі…
Як стихли вібрації від трембіт, заграли скрипки.
А під скрипки, в ритм підкидаючи бартки, багатоголосий чоловічий хор завів довжелезну гуцульську колядку.
Скрипочка грає — Хресту співаймо,
Та й заспіваймо, гори, долини.
Шоб веселися всі полонини,
Всі полонини, широкі поля.
Широкі поля, синії моря,
Шоб веселитса рідна землиця.
Шо пустить колос жито, пшениця,
Шо пустить колос, буде пускати.
А ми будемо колідувати.
Бо колідочка — це Божі слова.
Це українська, рідная мова,
Ми коляднички, чесно вважаймо,
Вкраїнськов мовов Хресту співаймо.
А Ісус Хрестос голос почує,
Щистя, здоров’я нам подарує.
З гори нам дано на світі жити,
Треба нам, браття, цей хрест носити.
Треба нам, браття, цей хрест тримати,
Хоч ми не варті в церкву ступати.
Ці коліднички, що си зібрали,
Їх діди й мами чесно навчали,
Чесно навчали Бога взнавати,
На Різдво рано колядувати.
А Різдво рано — весела днина,
Різдвом ся тішить мала дитина,
Різдвом ся тішить, в церкву ступає,
На колідничків щей поглядає,
Бо коліднички — веселі люди,
Вони колідують, так завджи буде.
Так завжди буде, ще й Божа воля.
Пісні вростають, їх така доля,
Пісні вростають, будуть вростати,
Сива зозуля буде кувати.
Сива золуля кує весною,
Господь посвітить трави росою.
Сидять си братство в Різдво раненько,
Заколідуєм ще й веселенько,
Що си розиллє музика й лине,
Сплете віночок Хресту дівчина,
Ісусу Хресту сплете віночок
Чесна дівчина на даруночок.
Чесна дівчина вінок сплітає,
За ню Пречиста не забуває,
З гори дано їй на світі жити,
Чистим віночком голову покрити.
Ой із-за гори зійшла зірничка,
Винесли з церкви хрест колідницький,
Винесли з церкви, переступають,
Давні звичаї не покидають,
Не покидають, не буд покидати:
Позволь нам, Боже, нарік діждати,
Позволь нам, Боже, волю здобути,
Шоби цей голос ше раз почути.
Воду святять не у церкві – цілу ріку. Кожен черпає водички, скільки кому забагнеться. Але багато люду і окунається. В тому числі і священники.
На жаль, я того не дочекалася з технічних причин – мусила їхати годувати дітей ))
Власне, я не сиьно шкодую – буде гарна нагода наступного року приїхати знову. Таки не дарма мені Ромко морочив голову кілька років під ряд – дійство вартує того, аби прийняти в ньому участь. Саме прийняти участь, а не просто подивитися. Та вам і не вдасться бути в Криворівні на Водохреща і не відчути себе частинкою того життя.
P.S. Лише ввечері, коли приїхала додому, я узнала, що коїться в країні – перші сутички на Грушевського. Яку долю готують для України сильні світу цього і досі не зрозуміло. Дуже хочеться вірити, що від нас щось залежить. Роз`їдає душу думка, колись ці люди і їх щирі традиції можуть зникнути із-за забаганок якоїсь купки людей.
3 коментарів на “Водохреща в Криворівні”
-
Pingback: Пройдені маршрути | МапаКосів
-
Pingback: Справжнє гуцульське Різдво | МапаКосів
-
Pingback: Моя перша прогулька в Чорногору (ретро) | МапаКосів