Хочу в гори vs подорожуємо і фотографуємо разом

Вкотре хочеться почати розповідь з “мрії збуваються!” Таки збуваються, але як ще раз так напишу, то позаздрите тому скільки їх у мене є, скільки збулося і, авансом, скільки ще збудеться.

Вже традиційно, вп’яте, і без особливої надії, Ігор Меліка запросив мене на Золоту осінь на Закарпаття. Вірніше, на Верховинський Вододільний хребет. Так само, не зраджуючи традиції, пообіцяла, що докладу максимум зусиль, щоб нарешті приїхати. Що розказувати деталі? Море розступилося…

Через 6 годин дороги, буковинські і прикарпатські злидні (то Ігор нас, Олега, Печижака, Сельму і мене, так назвав!) опинилися в Мукачево. Галопом пробігли по центру містечка.

Вважаю, що при найменшій нагоді, обов’язково потрібно виділити день, пів-дня, пару годин, щоб пройтися по Мукачеву. Містечко славне, затишне, дещо незвичне. Архітектура відрізняється від того, що ми звикли бачити по іншу сторону Карпат. Складна така суміш, одночасно схожа на все. І мінарети проглядаються, і готичні шпилі, і приземисті московитські колони. А якщо побуваєте на залізничному вокзалі, вас зустріне нетронута епоха розвинутого соціалізму з масштабними мозаїками кремлівських зірок і робочий з колгоспницею. 

Хоч вже геть стемніло, вирішили бодай проїхати поряд зі славнозвісним замком Паланок, глянути краєм ока. На нашу удачу, там саме проводилися зйомки якогось чергового  фільму і ми, під шумок і за 10 грн, змогли потинятися нічними напівосвітленими коридорами замку. Маю бажання приїхати туди і вдень.

Ігор гостинно запросив нас на ночівлю до себе додому. 

Отут Роман і оголосив: 1:0 на користь “подорожуємо і фотографуємо разом”. Знаєте, нам так сподобалася гостинність, бограч, травяний чай, наливка, пиріг, розмови… Я подумала, що згідна грати у піддавки. 

 Підйом о 4-й – зустрічати решту люду: Сергій та Андрій з Харкова, Ярослав – з Рівного. Юра – мукачівський, але й його підняли вдосвіта. Всього 8 + Сельма.

В Щербовець, звідки починався наш маршрут, ми їхали ще вночі, густим туманом, нічого не бачачи навколо. Крізь півдрімоту лиш дивувало, що на Закарпатті так багато річок і мостів. І всі ті річки називаються Латориця. Тільки вже дорогою назад, вдень, я пригадала той феномен і здогадалася, що дорога йде вздовж ріки. А колись-то думала, що то жарт – побудувати міст вздовж річки.

Біля зупинки в Щербовці залишили транспорт і пішли. Ігор говорив, що коли нема туману, прямо звідти видно Пікуй. На жаль, ні Пікуя видно не було всупереч твердженням Ігора і прогнозам погоди.

Десь на півдорозі почало проглядати сонечко. Підйом виявився доволі нетривалим, мальовничим, без різких наборів висоти.

 Вище лісу вже ніхто не міг сказати, що не бачить Пікуя. Нарешті, ось він!

Десять хвилин для різного гатунку селфі і гайда їсти сало!

Унікальну рецептуру приготування того сала, Юра Сазін тримає в секреті. Шоправда, я й не сильно допитувалася. Признала ще одну поразку і швиденько погодилася їсти то сало шоразу як будемо в горах разом. 

Вододільний вабив мрією побачити особливі буки. Ніі, то не наші буковинські велетні. Таких буків я ще не бачила. То багряна павутина, міцно сплетені вітрами і снігами гілля, придавлені важкою долею високогір’я до землі – як жереп. Видовище, варте того аби його побачити. 

Ночувати стали на Панській галявині. Галявина – ціле неймовірних розмірів поле!

Спробувала відіграти бодай бал, розпаливши багаття. Але перемоги команди “подорожуємо і фотографуємо разом” посипалися з новою силою.

Спочатку Юра приготував неймовірно смачний “явнонебограч Сазіна”. То таке собі “пєрвоє”, в яке можна вткнути ложку. Не можу сказати що то, але “явнонесуп” і “явнонеборщ”. Я, звісно, традиційно рецептом не заморочувалася – погодилася так кормитися в компанії Юри щоразу. Ну і що, що вже 3:0.

Потім, коли достатньо стемніло, “явнонеборщ Сазіна” був суттєво під’їдений, а на сусідній стоянці перестали копошитися, Ярослав вирішив влаштувати фейерверк! А й справді, не нести ж його ще один день…

Ярославе, 4:0. Але я буду рада піти з тобою в гори ще багато разів і без фейєрверків. Твоя спина не заслужила таке на собі носити.

 Ранок, на відміну від настрою, виявися сірим, сирим і похмурим.

Доки готувала сніданок, вітер почав розривати хмари і з долини стали проглядатися освітлені сонцем букові ліси. Не переставала дивуватися відмінності тих Карпат від гір Прикарпаття і Буковини:широкі розлогі долини, схили вкриті буковими лісами, без смерек, і голі верхи хребтів.

Збиралися – не спішили – чай-кава-гречка. А що спішити? Ось-ось хмари підіймуться. Та і йти взагалі всього лиш 10км по хребту без наборів висоти.

Навмисне не вдаюся в технічні деталі, як то стартували тоді-то, там-то були тоді-то, пройшли такі-то вершини. Ці дані в предостатній кількості і якості описані вже не раз, не мною. Я приїхала по запрошенню і почувалася гостею всі ці дні. Йшла, не задумуючис, куди ведуть. На годинник не поглядала, нікого нікуди не підганяла. Одним словом відпочивала по повній.

Хребет казкової краси – топтати б такий не один день. Йдеш милуєшся, легке спілкування з товаришами. Фотографії. Благодать.

Чуть пообіді прийшли на місце нашої наступної ночівлі. 

Тут-то й почалося…

 Закарпатські хлопці небезпечні – загодують. Якщо ви раптом на дієті, категорично протипоказано з ними йти в гори. Так само ненадійно йти з ними в гори, якщо ви за фотографією – прогавити вечірню зйомку можете запросто. Як то нам вдалося помітити, що сонце сідає? Майже встигли…

Обідній перекус плавно почав переростати в вечерю. Сьогодні куховарив маестро Ігор і готував чорбу таранеску. Кількість інгридієнтів дивувала і пояснювала чому получилися такі важкі рюкзаки. Плюс примовляння, нашіптування, причмокування і облизування ложки… Все говорило, що то буде кулінарний шедевр.

Змиренно, 5:0

Народ, хто знає мене! Не повірите, але я встала фотографувати світанок! Ну, по-перше, вже осінь і світанок можна застати в пів на восьму. А, по-друге, за горбом світанок ще пізніше… Кароч, доки народ клепав шедеври, розпалили ватру, випили кави, для чогось розбудила Печижака-сплюха (а шо він спить, як вже навіть я встала?!), і пішла фотати залишки розкошу.

 Без Сельми не уявляю собі світанків-заходів…

Зазвичай,  в останній день мандрівки зранку всі стають серйозні і смурні. Враження, що наша мандрівка мала тривати ще вічність. Чи то з кількості посмішок я такий висновок зробила, чи то з кількості жратви…

Навіть традиційне, на завершення  подорожі, сімейне фото не зіпсувало настрою. І гулянка продовжилася. Безкінечне море позитиву.

Знаете, люблю такі мандрівки, коли є що згадати, і згадується то неодмінно з блаженною посмішкою, але нема що розказати. Це саме той випадок.

Гарна компанія, гарний настрій, чудова погода і 5:0. Що може мене спасти від такої слодкої поразки? Звичайно, можливість відігратися на своїй території! Благо, скоро зима і мені є чим вас, подорожуючі і фотографуючі разом, здивувати. Головне, що ми всі разом хочемо в гори!

Місце наступної дуелі повідомлю. 

Версію того, що відбувалося, від Ігора читайте тут.

P.S. Більше фото, звісно, тут. Дякую Андрію Девятову та Юрію Сазіну за фото. А всім решта – за мандрівку і бажання про неї розказати.

Також читайте:

Зимою в гори? Ігор Меліка: «Гори – це джерело натхнення!» Подорожникам у гори (ретро) Чи варто ходити в гори самому? (опитування)