Вербовець+Старий Косів

Вербовець – село у Косівському районі, яке лежить біля підніжжя Покутсько-Буковинських Карпат, у долині річки Рибниці. З південного боку вздовж шосе Косів–Рожнів село межує зі Старим Косовом, зі сходу – з Рожновом, з північного сходу – з Хімчином, із заходу впритул підходить до самого Косова. Через таку близькість до райцентру Вербовець зручний і для тих, хто хоче побути на природі, і для тих, кому важливо не відриватися від цивілізації.

Перша письмова згадка про село датується 1648 роком. Назву воно отримало через верби, що рясно ростуть по берегах. Тут протікає одразу чотири притоки Рибниці: Гордаків, Терновець, Чернятин і Волово. Вербовець пройшов крізь ті самі історичні етапи, що й уся Гуцульщина: після поділу Речі Посполитої він опинився під владою Габсбурзької монархії, короткочасна перебував у складі ЗУНР, а згодом – у Станиславівському воєводстві міжвоєнної Польщі. Пізніше були радянський та нацистський періоди, і зрештою село дочекалося проголошення незалежності України.

Рельєф тут горбистий, з найвищими точками Мавково (400 м) і Кичера (500 м), а село розкидане на присілки – Гордаків, Конево, Свиридівка, Царина, Скуртово, Вишник, Осік та інші.

У Вербовці народилися поети Іван Андрусяк і Тарас Девдюк, літературознавець Микола Корпанюк. У селі також зберігся кам’яний хрест, поставлений селянами на честь скасування панщини. Його повернули на історичне місце по вулиці Рожнівській лише у 1992 році, після того як довгий час він простояв на кладовищі.

Вербовецька та Старокосівська рукавівки

Особливого місця серед гуцульських вишиванок заслуговують жіночі сорочки з чотирьох сіл передмістя Косова – Черганівки, Вербовця, Смодної та Старого Косова. Унікальність їх у тому, що рукави вишиті повністю, суцільно. Ймовірно, саме через те, що найбільше таких сорочок було зосереджено у Вербовці, вони й отримали назву “вербовецькі рукавниці” або, як їх ще називають, “рукавниці”, “рукави” чи “рукавівки”.

Старокосівська рукавниця – це, власне, та сама сорочка, що й вербовецька. Зовні вони дуже схожі, але носили її в сусідньому селі – Старому Косові, де цієї традиції дотримувалися так само дбайливо, як і у Вербовці.

Перші зображення жінок у таких сорочках залишив знаменитий фотохудожник Микола Сеньковський, згадуються вони й у творах Івана Труша, а також на замальовках художниці, графіка й педагога Олени Кульчицької, які вийшли друком ще 1931 року.

Кожна гонорова молодиця мала таку сорочку – поряд з іншими типами, як-от “квадрат” чи “дуди”, “рукавівка” вважалася святковою і на щодень її не одягали. Щоб вишити таку красу, потрібен був майже рік. Вишивали вовняними нитками, технікою “шов позад голки”, “кочелистий”, “навиване”, “кручений шов”, так, щоб орнамент щільно, без просвітів, укривав увесь рукав. Одягали сорочку під кептар, а оскільки місцеві кептарі були значно простіші в декорі, ніж космацькі, верховинські чи покутські, вишиваний рукав ніс подвійне навантаження і як орнаментальний акцент, і як тепло для рук у холод. У “рукавівках”, кептарях і запасках жінки йшли до церкви на храмові свята, у гості, на весілля, а дівчата в таких сорочках і вінчалися. Такі святешні вишиванки передавали з покоління в покоління.

Колористика “рукавівок” стримана, але виразна. Найвишуканіший і найвпізнаваніший узір – поєднання червоного із синім: викладені навскісними рядочками кучеряві калачики здалеку зливаються у фіолетовий мерехтливий візерунок. Червоні сорочки, “червонєнки”, одягали на “празники”, а стриманіші за барвою – темно-зелені з бурячковими відтінками, чорні – носили в піст або в час жалоби.

Сьогодні “вербовецьку рукавницю” можна побачити не лише в музейних колекціях, а й просто в центрі Косова. Оптична гра кольорів цієї сорочки надихнула художника Юрій Пітчука, який відтворив ці барви на муралі однієї з будівель Косова. Робота над розписом тривала двадцять днів, а прикрасити будинок художника попросив сам забудовник, замовивши тему Гуцульщини й Косівського регіону. Дівчина на стіні одягнена саме в вербовецьку сорочку та гуцульські прикраси, у руках тримає косівську кераміку з виноградом. Мурал мав наочно показати багатство й красу гуцульського строю і для самих косівчан, і для гостей міста.

Так вербовецька рукавниця стала свого роду спільним культурним кодом одразу для кількох сіл. Хоч сорочку й називають вербовецькою, шили й вишивали її по всій цій окрузі, і саме тому вона й досі сприймається не просто як вбрання одного села, генетичний код регіону.

Садиба-музей родини Корпанюків

Петро Корпанюк – заслужений майстер народної творчості України, праправнук легендарного яворівського різьбяра Юрія Шкрібляка і внук Юрія Корпанюка. Народився в Яворові, навчався в Косівському технікумі народних художніх промислів, потім працював учителем і різьбярем на Косівському художньо-виробничому комбінаті. Лауреат премії імені Ю. Шкрібляка, член Національної спілки художників України. Персональні виставки його робіт проходили в Косівській організації Спілки художників (2009) і в Косівському музеї Гуцульщини (2010), а 2012 року – родинна виставка до 190-річчя Юрія Шкрібляка й 120-річчя Юрія Корпанюка, і в Яворові, і в Коломийському музеї.

Оселившись у Вербовці, майстер разом із дружиною Світланою відкрив на власному обійсті приватний музей. У колекції авторські роботи всієї родини: декоративні тарелі, баклаги, рахви, прикраси з інкрустацією перламутром, бісером і кольоровим металом. Тут проводять екскурсії й майстер-класи з різьби, з ляльки-мотанки, з іграшки із сіна, тож обов’язково завітайте сюди при нагоді, щоб не лише подивитися, а й спробувати самому.

Церква Благовіщення Пресвятої Богородиці 

Дерев’яну церкву Благовіщення Пресвятої Богородиці збудував майстер Іван Лаврук у 1850 році на кошти й гуртовою працею одразу двох сіл, Вербовця і Старого Косова, під керівництвом місцевого священика Івана Валевського. Освятили храм у 1853-му. Цікаво, що сама громада роками вважала датою будівництва не 1850-й, а 1890 рік – саме таке століття відзначали в селі у 1990 році, про що досі свідчить пам’ятна табличка з карбуванням: «На честь 100-річчя церкви Благовіщення Діви Марії, збудованої року Божого 1890 на пожертви сіл Вербовець і Старий Косів». Стоїть церква на кладовищі, на межі Вербовця й Старого Косова, просто біля дороги.

За радянських часів храм мав статус пам’ятки архітектури УРСР, а сьогодні це пам’ятка архітектури національного значення. Богослужіння в ньому править громада Православної церкви України. Архітектурно церква хрестоподібна в плані, зведена з п’яти квадратних зрубів однакової висоти, кожен з яких завершується восьмигранною основою під шатровою банею – тож усього маківок з хрестами п’ять. Навколо будівлі йде опасання. Той характерний для гуцульських церков піддашок на випусках вінців зрубів. До вівтарної частини прибудовано дві ризниці, до бабинця – ґанок, ще один засклений ганок є з південного боку. У 1990-х опасання й стіни над ним обшили карбованою бляхою – до того церква, як і належиться, була вкрита гонтом, а на початку 2000-х вікна замінили на пластикові. Усередині збереглася настінна орнаментальна розпис з іконами та повний різьблений іконостас, який у 1981 році вкрили позолотою.

Поруч із церквою стоїть дерев’яна дзвіниця, яка теж є частиною пам’ятки, квадратна в плані, триярусна: перший ярус зрубний, два верхні – каркасні, окрім цього найвищий третій, восьмигранний. Дзвіницю, як і саму церкву, обшили бляхою, хоча спершу вона теж була вкрита гонтом. Крім неї, при церкві є ще й мурована дзвіниця та капличка.

Еко-ферма «Дивосвіт»

На околиці Вербовця подружжя Сандуляків розводить кіз і з їхнього молока варить сир. Дванадцять років Любов Сандуляк прожила в Португалії, але весь цей час мріяла повернутися в Україну – і, повернувшись, зайнялася саме тим, до чого лежала душа. Сьогодні в господарстві багато кіз і власне пасовище для випасу.

Починала пані Любов із простого, традиційного гуцульського будза. А тоді якось натрапила в інтернеті на рецепт італійського напівтвердого сиру «Качотта», спробувала – і саме він став візитівкою її сироварні. Цей сир тут уже впізнають і чекають на нього.

Ще на території ферми висадили п’ятсот кущів малини. Поки гості дивляться, як господиня доїть кіз, як одне молоко дозріває, а інше підігрівається, Любов встигає зробити закваску й приготувати йогурт. Дітям дають змішати його зі свіжою малиною – і задоволені лишаються всі, і малі, і дорослі.

Крім екскурсії фермою й дегустації, Любов Сандуляк проводить справжні майстер-класи. У спеціально облаштованому приміщенні, розрахованому на групу до двадцяти осіб, вона крок за кроком показує, як молоко перетворюється на сир, і розповідає про кожен етап.

А ще жінка займається лялькою-мотанкою: робить її на сувеніри, подарунки, обереги. І про секрети цього давнього ремесла вона розповідає гостям із не меншим захопленням, ніж про тонкощі сироваріння.

«Сирна забавка»

Ще одна сирна історія з Вербовця – родинна справа Людмили Фіголь. Тут варять сири з козячого молока: копчений будз, бринзу, сири в італійських травах, качотту, кисло-ферментні сорти з горіховим афінажем і глазуровані сирочки. Для Людмили сироваріння стало порятунком після того, як її чоловік, боєць 10-ї гірсько-штурмової бригади, пішов на фронт. Це заняття допомагало пережити тривогу за нього і морально відновитися. «Сирну забавку» вже представляли на ярмарку ветеранських бізнесів у Палаці Потоцьких в Івано-Франківську, а також вони організували Свято ремісничого європейського сиру, де показали крафтову продукцію сироварів і з інших регіонів України.

Гора Кичера

Кичера піднімається на 567,4 метра над рівнем моря, а її назва гуцульським діалектом перекладається – «Лиса гора». Ця вершина цінна тим, що дістатися до неї можна прямо з Косова, пішки або на велосипеді, не шукаючи ніякого транспорту. Дорога туди лісова, підйом пологий, восени вздовж стежки трапляється чимало грибів, а весь шлях позначений синіми мітками.

Стартують зазвичай від каплички на «Пістинському горбі» – вона тут за орієнтир. Далі дорога звертає в ліс і ґрунтовою стежкою веде вже безпосередньо до вершини Кичери. Тут головне не збитися з синього маркування. Нагорі відкривається кругова панорама на Покутсько-Буковинські Карпати з навколишніми селами як на долоні.

Зворотний шлях можна прокласти через присілок Гордаків, звідти спуском вийти на вулицю Черемшини, а тоді через вулицю Степана Бандери повернутися в Косів, і замкнути коло рівно там, звідки починали. Такий маршрут не потребує особливої підготовки, тому його часто обирають родини з дітьми, а місцева молодь любить приїжджати сюди на пікнік.

Веломаршрут «На гору Кичера»

Велосипедний маршрут середньої довжини та складності призначений для рекреаційних подорожей, проходить по території м. Косів та с. Вербовець Косівського району.

Маршрут починається біля автостанції в Косові. Від автостанції рухаємось по вул. Гвардійській, а потім вул. Незалежності в південно-західному напрямку.

На міст через річку Рибниця не повертаємо, а продовжуємо рух по її лівому березі вул. Над Гуком. Проїхавши метрів двісті, робимо коротку зупинку щоб оглянути водоспад Гук, геологічну пам’ятку природи, улюблене місце відпочинку косів’ян і гостей міста. Від водоспаду продовжуємо рух тією ж дорогою до роздоріжжя. В цьому місці повертаємо праворуч на вул. Кам’янисту, якою піднімаємось до садиби «Горянка», де знову повертаємо направо.

Дорога виводить нас до Т-подібного роздоріжжя, на якому повертаємо ліворуч. Подолавши короткий, але досить крутий підйом повертаємо праворуч і траверсуємо гору Стіжки (інші назви: Зіняків Верх, Сопка). Від першої розвилки дорога вліво вверх через 800 метрів виведе до сірководневого джерела, ми рухаємось праворуч вниз до вул. Середньої і отримуємо задоволення від затяжного спуску асфальтівкою.

З’їхавши вниз повертаємо ліворуч на вул. Стефурака. Біля криниці на роздоріжжі повертаємо ліворуч ще раз і по вул. Михайла Павлика піднімаємось до розвилки на якій повертаємо праворуч на вул. Анни Павлик. Долаємо серпантин і виїжджаємо на шоссе ( вул. Кобилянської). Звертаємо ліворуч і продовжуємо підйом.

Виїхавши на гору, перед капличкою повертаємо вправо на грунтову дорогу, яка простує лісом до гори Кичера (567,4 м над рівнем моря). На даному відрізку радимо слідкувати за маркуванням. З г. Кичера відкривається кругова панорама, яка охоплює передгір’я і Покутсько-Буковинські Карпати.

З г. Кичера з’їжджаємо на дорогу і продовжуємо рухатись нею в напрямку присілку Гордаків с. Вербовець. Затяжний спуск присілком виведе нас до перехрестя з вул. Черемшини, де за десяток метрів буде ще одне перехрестя, на якому повертаємо праворуч на вул. Степана Бандери. Ми вже в Косові, за маркуванням рухаємось до початкової точки нашого маршруту. Маршрут можливий як у вказаному, так і у зворотньому напрямках.

Старий Косів

Старий Косів – село, яке дало ім’я цілому районному центру, хоча саме воно вже давно не є містом. Розташоване за 12 кілометрів на північний захід від залізничної станції у Вижниці, на висоті 400 метрів над рівнем моря, межує з Вербовцем і Смодною. Через село протікає Рибниця – права притока Пруту.

Село засноване в 1318 році під назвою Косів, а перша письмова згадка про нього, пов’язана з церковною грамотою, походить з XV століття, яку в монастирі на Буковині знайшов історик Антоній Петрушевич. На території тодішнього Косова існувала соляна баня, в якій із добутої сировиці виварювали сіль. Село разом із банею належало до королівської (державної) власності, адміністративно входило до Снятинського староства й підлягало старості, який орендував промисел і отримував з цього дохід. У 1565 році поблизу села снятинський староста Панчинський заснував місто Риків. Після його смерті піддані Юрія Язловецького, якому дісталося в оренду село, здійснили збройний наїзд на Риків і зруйнували його, а соляну баню захопив сам Язловецький. Згодом знищене містечко відродилося і було перейменовано у Косів, а первинне поселення одержало теперішню назву Старий Косів.

Храм Успіння Пресвятої Богородиці

Історія парафії тут одна з найдавніших на Гуцульщині. Як ми вже згадували, історик Антоній Петрушевич віднайшов у монастирі Драгомирна під Сучавою церковну грамоту 1318 року, де йшлося про землі парафії Старого Косова – цими ж ділянками церква користувалася ще на початку ХХ століття. Перша відома церква простояла до 1739-го, коли на її місці звели нову, п’ятикупольну, та вже 1824 року вона згоріла разом з усіма метричними книгами. На згарищі в 1836-му поставили дерев’яну однобанну церкву, типову для тогочасної гуцульської архітектури, і простояла вона аж до 27 серпня 1944 року, коли її спалили під час війни.

Відбудова затягнулася на десятиліття. У 1991 році мешканці Старого Косова, Вербовця й Смодної зареєстрували релігійну громаду й почали зводити новий храм за проєктом коломийського архітектора Миколи Шевчука. До 1998-го звели стіни й куполи, у 2002–2003 роках розписали центральний купол – це робота львівських іконописців Ігоря Орищака та Сергія Булки, а далі, рік у рік, розписували інші частини храму. Крапку поставили у 2012-му, коли встановили різьблений триярусний іконостас майстра Степана Бзунька з командою й облаштували територію навколо церкви.

Архітектурно храм зведений у модерновому стилі нової західноукраїнської церковної традиції: в основі – хрест, а завершують ансамбль п’ять бань і п’ять маківок. В оздобленні використані елементи традиційного гуцульського сакрального мистецтва.

Родина Девдюків

Старий Косів – батьківщина Василя Девдюка, одного з найважливіших майстрів гуцульського різьблення й металірства кінця ХІХ – першої половини ХХ століття. Народився він тут 8 червня 1873 року, різьбі вчився в батька, а ще змалку часто бував у Шкрібляків у Яворові – саме там, певно, і зародилася його мистецька жилка. Металевою справою займався під наглядом брустурівських майстрів-мосяжників, братів Дутчаків, і вже дуже рано почав самостійно й упевнено працювати з металом. У чотирнадцять років він уперше показав свої вироби на виставці в Кракові (1887) і одразу отримав бронзову медаль.

З роками Девдюк дедалі більше тяжів до різьби по дереву, хоча металу не полишав. Його авторський почерк – це інкрустація деревом різних кольорів, різнобарвним бісером, металевим дротиком і перламутром: саме таке поєднання давало той багатий декоративний ефект, яким славилися його роботи. Орнаменти складав із трикутників, кіл, півкругів, доповнюючи традиційні мотиви “кучері”, “пшеничку”, “гачки” – власним, упізнаваним трактуванням. Він же розробив нові способи фарбування дерева в чорний і червоний кольори та досконало володів технікою випалювання.

Роботи Девдюка їздили по виставках – Львів, Краків, Мисленице, Відень, Стрий, Коломия, і майже всюди поверталися з нагородами: срібна медаль у Львові 1894 року, золота – у Стрию 1909-го й у Коломиї 1912-го. У 1904 році його як здібного різьбяра й мосяжника відправили на восьмимісячні курси художніх промислів до Відня, а по поверненні запросили викладати у щойно створений Крайовий научний заклад різьбярства та металевої орнаментики у Вижниці разом із самим Василем Шкрібляком і Марком Мегединюком. Тринадцять років, з 1905-го по 1918-й, Девдюк учив там молодь різьбі й обробці металу, вимагаючи від учнів граничної точності.

На початку 1920-х, повернувшись у рідне село, він відкрив у власному помешканні приватну школу-майстерню – навчав хлопців із Косова й довколишніх сіл безкоштовно. Спершу позичив грошей у львівському товаристві “Достава”, купив столярний і токарний верстати й набрав перших учнів – Петра Баранюка, Василя Кабина, Миколу Тимківа. Загалом за життя він виховав понад сотню майстрів, і саме через цю школу-майстерню в Старому Косові пройшло ціле покоління різьбярів, які згодом визначили обличчя косівської школи.

Марія Гринюк

У Старому Косові 24 листопада 1959 року народилася Марія Гринюк – мистецтвознавиця, майстриня художньої кераміки, кандидат мистецтвознавства, доцент, заслужений діяч мистецтв України (2019). Малювати її вперше навчав кераміст Василь Аронець, який і скерував її увагу саме на кераміку. У 1979-му закінчила Косівський технікум народних художніх промислів, у 1984-му – Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. У 2001–2006 роках очолювала вже Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. 

У власній творчості Гринюк тяжіє до монументальних форм – розписує великі тарелі на філософські сюжети («Карпати», «Софія в каштанах», «Всевидяче око»), а в скульптурних композиціях звертається до тем побуту й пам’яті («Татові яблука», «Косівські ворони»). Вона авторка дослідницького проєкту «Галерея майстрів Гуцульщини» та співавторка книги «На далекій полонині» (1997, разом з Анджеєм Польцою).

Найважливіша справа її життя – багаторічна робота над визнанням косівської мальованої кераміки нематеріальною культурною спадщиною ЮНЕСКО. Понад десять років тому Гринюк разом з однодумцями заснувала благодійний фонд «Автентика Гуцульщини». У 2019 році мети було досягнуто – косівську мальовану кераміку внесли до репрезентативного списку ЮНЕСКО, і саме Марія Гринюк готувала документацію та відстоювала цей статус на міжнародному рівні, зокрема в Колумбії.

Ще задовго до визнання ЮНЕСКО, власним коштом, Марія Гринюк заснувала фестиваль «Мальований дзбанок» – свято косівської кераміки, ремесел і фольклору. Спершу це була скромна місцева подія біля Будинку культури в Косові, а тепер, за підтримки районної влади та управління культури Івано-Франківської облдержадміністрації, фестиваль вийшов на обласний рівень і щороку збирає по кілька десятків майстрів-керамістів з усього району. Свої роботи презентують і досвідчені гончарі, і зовсім молоді автори.

Косівський дзбанок

Ідея культурно-мистецького туристичного комплексу “Мальований дзбан” належить Марії Гринюк. Задум народився після того, як авторка проєкту побувала в малопольському селі Заліп’є, де вже пів століття проводять фестиваль “Мальована хата”, і зрозуміла, що щось подібне може спрацювати і в Старому Косові навколо косівської кераміки.

Комплекс будуватимуть за проєктом архітектора Володимира Мартинюка. Сама будівля має форму дзбана, і аналогів такій споруді, за словами організаторів, немає. Усередині планують гончарну майстерню, виставкову й лекційну зали, етномузей, мінікінотеатр і крамниці-майстерні. Паралельно на території створювали міні-скансен: сюди перенесли старий будинок зі Старих Кутів (дерев’яну мазанку під гонтою, з характерними для передгір’я прибудовами). За задумом Марії Гринюк, ця хата має бути “живою”, щоб відтворити життя гуцулів минулих століть.

За задумом, шість майстерень на території комплексу мають утримувати підприємці, а виручені кошти йтимуть на розвиток самої громади. Це важливо ще й тому, що косівських майстрів кераміки лишається небагато – за дослідженнями в межах проєкту, їх близько сімдесяти, переважно люди за 60-70 років. У 1990-х косівська мальована кераміка взагалі була на межі зникнення, працювала лишень жменька майстрів у неопалюваних майстернях. Саме завдяки багаторічним зусиллям Марії Гринюк цей промисел урятували, а зрештою й внесли до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини та Репрезентативного списку ЮНЕСКО.

Наразі будівництво комплексу призупинене. Хочеться вірити, що після нашої перемоги “Дзбан” усе ж добудують, і він зустрічатиме перших відвідувачів так, як і задумувала Марія Гринюк, – живим, гамірним місцем, куди приїжджають вчитися ремеслу діти й дорослі з усієї України.

Автор статті Павлюк Віолетта, студентка 3 курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.

Редактор гід та журналіст — Тарас ПАСИМОК

Також читайте:

Місто КОСІВ Топ-10 місць Косівщини Гарні новини Бабині водоспади (gps-трек)