Вербовець туристичний

Вербовець – село у Косівському районі, яке лежить біля підніжжя Покутсько-Буковинських Карпат, у долині річки Рибниці. З південного боку вздовж шосе Косів–Рожнів село межує зі Старим Косовом, зі сходу – з Рожновом, з північного сходу – з Хімчином, із заходу впритул підходить до самого Косова. Через таку близькість до райцентру  Вербовець зручний і для тих, хто хоче побути на природі, і для тих, кому важливо не відриватися від цивілізації.

Перша письмова згадка про село датується 1648 роком. Назву воно отримало через верби, що рясно ростуть по берегах. Тут протікає одразу чотири притоки Рибниці: Гордаків, Терновець, Чернятин і Волово. Вербовець пройшов крізь ті самі історичні етапи, що й уся Гуцульщина: після поділу Речі Посполитої він опинився під владою Габсбурзької монархії, короткочасна перебував у складі ЗУНР, а згодом – у Станиславівському воєводстві міжвоєнної Польщі. Пізніше були радянський та нацистський періоди, і зрештою село дочекалося проголошення незалежності України.

Рельєф тут горбистий, з найвищими точками Мавково (400 м) і Кичера (500 м), а село розкидане на присілки – Гордаків, Конево, Свиридівка, Царина, Скуртово, Вишник, Осік та інші.

У Вербовці народилися поети Іван Андрусяк і Тарас Девдюк, літературознавець Микола Корпанюк. У селі також зберігся кам’яний хрест, поставлений селянами на честь скасування панщини. Його повернули на історичне місце по вулиці Рожнівській лише у 1992 році, після того як довгий час він простояв на кладовищі.

Вербовецька та Старокосівська рукавівки

Особливого місця серед гуцульських вишиванок заслуговують жіночі сорочки з чотирьох сіл передмістя Косова – Черганівки, Вербовця, Смодної та Старого Косова. Унікальність їх у тому, що рукави вишиті повністю, суцільно. Ймовірно, саме через те, що найбільше таких сорочок було зосереджено у Вербовці, вони й отримали назву “вербовецькі рукавниці” або, як їх ще називають, “рукавниці”, “рукави” чи “рукавівки”.

Старокосівська рукавниця – це, власне, та сама сорочка, що й вербовецька. Зовні вони дуже схожі, але носили її в сусідньому селі – Старому Косові, де цієї традиції дотримувалися так само дбайливо, як і у Вербовці.

Перші зображення жінок у таких сорочках залишив знаменитий фотохудожник Микола Сеньковський, згадуються вони й у творах Івана Труша, а також на замальовках художниці, графіка й педагога Олени Кульчицької, які вийшли друком ще 1931 року.

Кожна гонорова молодиця мала таку сорочку – поряд з іншими типами, як-от “квадрат” чи “дуди”, “рукавівка” вважалася святковою і на щодень її не одягали. Щоб вишити таку красу, потрібен був майже рік. Вишивали вовняними нитками, технікою “шов позад голки”, “кочелистий”, “навиване”, “кручений шов”, так, щоб орнамент щільно, без просвітів, укривав увесь рукав. Одягали сорочку під кептар, а оскільки місцеві кептарі були значно простіші в декорі, ніж космацькі, верховинські чи покутські, вишиваний рукав ніс подвійне навантаження і як орнаментальний акцент, і як тепло для рук у холод. У “рукавівках”, кептарях і запасках жінки йшли до церкви на храмові свята, у гості, на весілля, а дівчата в таких сорочках і вінчалися. Такі святешні вишиванки передавали з покоління в покоління.

Колористика “рукавівок” стримана, але виразна. Найвишуканіший і найвпізнаваніший узір – поєднання червоного із синім: викладені навскісними рядочками кучеряві калачики здалеку зливаються у фіолетовий мерехтливий візерунок. Червоні сорочки, “червонєнки”, одягали на “празники”, а стриманіші за барвою – темно-зелені з бурячковими відтінками, чорні – носили в піст або в час жалоби.

Сьогодні “вербовецьку рукавницю” можна побачити не лише в музейних колекціях, а й просто в центрі Косова. Оптична гра кольорів цієї сорочки надихнула художника Юрій Пітчука, який відтворив ці барви на муралі однієї з будівель Косова. Робота над розписом тривала двадцять днів, а прикрасити будинок художника попросив сам забудовник, замовивши тему Гуцульщини й Косівського регіону. Дівчина на стіні одягнена саме в вербовецьку сорочку та гуцульські прикраси, у руках тримає косівську кераміку з виноградом. Мурал мав наочно показати багатство й красу гуцульського строю і для самих косівчан, і для гостей міста.

Так вербовецька рукавниця стала свого роду спільним культурним кодом одразу для кількох сіл. Хоч сорочку й називають вербовецькою, шили й вишивали її по всій цій окрузі, і саме тому вона й досі сприймається не просто як вбрання одного села, генетичний код регіону.

Садиба-музей родини Корпанюків

Петро Корпанюк – заслужений майстер народної творчості України, праправнук легендарного яворівського різьбяра Юрія Шкрібляка і внук Юрія Корпанюка. Народився в Яворові, навчався в Косівському технікумі народних художніх промислів, потім працював учителем і різьбярем на Косівському художньо-виробничому комбінаті. Лауреат премії імені Ю. Шкрібляка, член Національної спілки художників України. Персональні виставки його робіт проходили в Косівській організації Спілки художників (2009) і в Косівському музеї Гуцульщини (2010), а 2012 року – родинна виставка до 190-річчя Юрія Шкрібляка й 120-річчя Юрія Корпанюка, і в Яворові, і в Коломийському музеї.

Оселившись у Вербовці, майстер разом із дружиною Світланою відкрив на власному обійсті приватний музей. У колекції авторські роботи всієї родини: декоративні тарелі, баклаги, рахви, прикраси з інкрустацією перламутром, бісером і кольоровим металом. Тут проводять екскурсії й майстер-класи з різьби, з ляльки-мотанки, з іграшки із сіна, тож обов’язково завітайте сюди при нагоді, щоб не лише подивитися, а й спробувати самому.

Церква Благовіщення Пресвятої Богородиці 

Дерев’яну церкву Благовіщення Пресвятої Богородиці збудував майстер Іван Лаврук у 1850 році на кошти й гуртовою працею одразу двох сіл, Вербовця і Старого Косова, під керівництвом місцевого священика Івана Валевського. Освятили храм у 1853-му. Цікаво, що сама громада роками вважала датою будівництва не 1850-й, а 1890 рік – саме таке століття відзначали в селі у 1990 році, про що досі свідчить пам’ятна табличка з карбуванням: «На честь 100-річчя церкви Благовіщення Діви Марії, збудованої року Божого 1890 на пожертви сіл Вербовець і Старий Косів». Стоїть церква на кладовищі, на межі Вербовця й Старого Косова, просто біля дороги.

За радянських часів храм мав статус пам’ятки архітектури УРСР, а сьогодні це пам’ятка архітектури національного значення. Богослужіння в ньому править громада Православної церкви України. Архітектурно церква хрестоподібна в плані, зведена з п’яти квадратних зрубів однакової висоти, кожен з яких завершується восьмигранною основою під шатровою банею – тож усього маківок з хрестами п’ять. Навколо будівлі йде опасання. Той характерний для гуцульських церков піддашок на випусках вінців зрубів. До вівтарної частини прибудовано дві ризниці, до бабинця – ґанок, ще один засклений ганок є з південного боку. У 1990-х опасання й стіни над ним обшили карбованою бляхою – до того церква, як і належиться, була вкрита гонтом, а на початку 2000-х вікна замінили на пластикові. Усередині збереглася настінна орнаментальна розпис з іконами та повний різьблений іконостас, який у 1981 році вкрили позолотою.

Поруч із церквою стоїть дерев’яна дзвіниця, яка теж є частиною пам’ятки, квадратна в плані, триярусна: перший ярус зрубний, два верхні – каркасні, окрім цього найвищий третій, восьмигранний. Дзвіницю, як і саму церкву, обшили бляхою, хоча спершу вона теж була вкрита гонтом. Крім неї, при церкві є ще й мурована дзвіниця та капличка.

Іван Андрусяк

У Вербовці 28 грудня 1968 року народився Іван Андрусяк — один із найпомітніших
сучасних українських поетів, дитячих письменників, прозаїків, літературних критиків і
перекладачів. Дитинство майбутнього письменника пройшло поруч із бабусею Марією
та дідусем Михайлом. Поки батьки були на роботі, він «товкався» коло рідних — і саме
тоді, у три-чотири роки, самотужки навчився читати, чим дуже дивував перехожих,
вголос читаючи вивіски крамниць під час поїздок з мамою до райцентру.

Андрусяк закінчив філологічний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту
імені Василя Стефаника, здобув ступінь магістра державного управління, а пізніше
навчався й у Лондонському університеті. У літературу увійшов на початку 1990-х як
учасник угруповання “Нова дегенерація”. Перший період творчості був “дорослим” —
поетичні збірки “Депресивний синдром”, “Отруєння голосом”, “Часниковий сік”. Згодом
Андрусяк став відомий насамперед як дитячий письменник: його книжки на кшталт
“Стефи і її Чакалки” чи “Восьми днів із життя Бурундука” здобули широку популярність,
а остання навіть потрапила до світового каталогу White Ravens 2013, і у 2024-му
автора вперше номінували на престижну міжнародну премію Astrid Lindgren Memorial
Award.

Андрусяк — лауреат літературного конкурсу видавництва “Смолоскип” і премії
“Благовіст”, член Українського ПЕН-клубу, автор понад 30 перекладів зарубіжних
письменників. Був головним редактором київського видавництва “Фонтан казок”, яке
вже за перший рік роботи здобуло чимало нагород. Навіть після такого визнання
письменник не забував рідного коріння. Серед авторів і художників видавництва
свідомо давав місце землякам з Косівщини, а презентації нових книжок не раз
проводив у рідних краях, зокрема в Косові.

Еко-ферма «Дивосвіт»

На околиці Вербовця подружжя Сандуляків розводить кіз і з їхнього молока варить сир. Дванадцять років Любов Сандуляк прожила в Португалії, але весь цей час мріяла повернутися в Україну – і, повернувшись, зайнялася саме тим, до чого лежала душа. Сьогодні в господарстві багато кіз і власне пасовище для випасу.

Починала пані Любов із простого, традиційного гуцульського будза. А тоді якось натрапила в інтернеті на рецепт італійського напівтвердого сиру «Качотта», спробувала – і саме він став візитівкою її сироварні. Цей сир тут уже впізнають і чекають на нього.

Ще на території ферми висадили п’ятсот кущів малини. Поки гості дивляться, як господиня доїть кіз, як одне молоко дозріває, а інше підігрівається, Любов встигає зробити закваску й приготувати йогурт. Дітям дають змішати його зі свіжою малиною – і задоволені лишаються всі, і малі, і дорослі.

Крім екскурсії фермою й дегустації, Любов Сандуляк проводить справжні майстер-класи. У спеціально облаштованому приміщенні, розрахованому на групу до двадцяти осіб, вона крок за кроком показує, як молоко перетворюється на сир, і розповідає про кожен етап.

А ще жінка займається лялькою-мотанкою: робить її на сувеніри, подарунки, обереги. І про секрети цього давнього ремесла вона розповідає гостям із не меншим захопленням, ніж про тонкощі сироваріння.

«Сирна забавка»

Ще одна сирна історія з Вербовця – родинна справа Людмили Фіголь. Тут варять сири з козячого молока: копчений будз, бринзу, сири в італійських травах, качотту, кисло-ферментні сорти з горіховим афінажем і глазуровані сирочки. Для Людмили сироваріння стало порятунком після того, як її чоловік, боєць 10-ї гірсько-штурмової бригади, пішов на фронт. Це заняття допомагало пережити тривогу за нього і морально відновитися. «Сирну забавку» вже представляли на ярмарку ветеранських бізнесів у Палаці Потоцьких в Івано-Франківську, а також вони організували Свято ремісничого європейського сиру, де показали крафтову продукцію сироварів і з інших регіонів України.

Гора Кичера

Кичера піднімається на 567,4 метра над рівнем моря, а її назва гуцульським діалектом перекладається – «Лиса гора». Ця вершина цінна тим, що дістатися до неї можна прямо з Косова, пішки або на велосипеді, не шукаючи ніякого транспорту. Дорога туди лісова, підйом пологий, восени вздовж стежки трапляється чимало грибів, а весь шлях позначений синіми мітками.

Стартують зазвичай від каплички на «Пістинському горбі» – вона тут за орієнтир. Далі дорога звертає в ліс і ґрунтовою стежкою веде вже безпосередньо до вершини Кичери. Тут головне не збитися з синього маркування. Нагорі відкривається кругова панорама на Покутсько-Буковинські Карпати з навколишніми селами як на долоні.

Зворотний шлях можна прокласти через присілок Гордаків, звідти спуском вийти на вулицю Черемшини, а тоді через вулицю Степана Бандери повернутися в Косів, і замкнути коло рівно там, звідки починали. Такий маршрут не потребує особливої підготовки, тому його часто обирають родини з дітьми, а місцева молодь любить приїжджати сюди на пікнік.

Мотовелотрек

На околиці Вербовця, в оточенні гір, розташований мотовелотрек. Тут регулярно проходять змагання з мотокросу, а ще – всеукраїнські старти з ендуро, виду мотоспорту, розрахованого на витривалість. Спортсмени долають підйоми, круті спуски, лісові стежки й справжнє бездоріжжя. На такі змагання з’їжджаються учасники з різних областей України, а трибуни й узбіччя траси щоразу заповнюються глядачами, адже видовище справді адреналінове, з ревом моторів і бризками грязюки з-під коліс.

А ще неподалік від треку є місце для тих, хто любить карпатські легенди. Тут стоїть невелика капличка, з якою пов’язана давня оповідь про Олексу Довбуша – легендарного ватажка опришків, карпатського “Робін Гуда”. За переказом, після загибелі Довбуша його тіло розчленували й розвезли по різних гуцульських селах, щоб залякати тих опришків, які ще продовжували ховатися в горах. Одну з таких частин, за місцевим повір’ям, поховали саме тут, у Вербовці. Тож щоразу, коли ваш погляд падатиме на капличку, згадуйте історію її появи.

Вербовецькі стави

Якщо шукаєте, де у Вербовці просто зупинитися й видихнути, – вам сюди. Село розкинулося на десяток присілків, і майже в кожному з них є свій став, тож загалом їх у Вербовці налічують близько десяти. Одні ховаються серед верб і кущів, до інших підходить відкрита галявина з видом просто на навколишні гори.

Для місцевих це звичне місце відпочинку: тут риболовлять, влаштовують пікніки, приводять дітей побавитися біля води. Але й гостю є що тут знайти. Прогулянка від ставка до ставка – це, по суті, спосіб побачити Вербовець зсередини. Особливо гарно тут надвечір, коли сонце сідає за карпатські хребти, а вода спокійна й дзеркальна. Це якраз ідеальний час для фотографій чи просто тихого споглядання.

Дорогою до ставів можна поєднати прогулянку з іншими місцями села. Чи то заглянути в музей Корпанюків, чи скуштувати сир у “Дивосвіті” або “Сирній забавці”, а ввечері повернутися до одного зі ставків і посидіти з видом на воду, підбиваючи підсумки насиченого дня.

ВелоКосів – Вербовець

Село Вербовець дуже перспективне в плані розвитку велосипедного туризму. Тут є невисокі гори,, багато цікавих доріг без асфальтового покриття та чудові краєвиди. Десь половина всіх маршрутів від «ВелоКосова» проходять саме через це село. Та й навіть зараз всі дороги в селі нами ще не розвідані. Отож, наш легкий маршрут, тривалістю 3 години і довжиною 20 км. направлений саме на популяризацію «покатушок» у Вербовці.

Цей шлях має ряд переваг – тут мало машин, немає величезних ям в асфальті, а навколо традиційні для нашого регіону «зелені паркани із грабу». Ці «споруди» також є туристичним об’єктом для українців та іноземців.

Веломаршрут «На гору Кичера»

Велосипедний маршрут середньої довжини та складності призначений для рекреаційних подорожей, проходить по території м. Косів та с. Вербовець Косівського району.

Маршрут починається біля автостанції в Косові. Від автостанції рухаємось по вул. Гвардійській, а потім вул. Незалежності в південно-західному напрямку.

На міст через річку Рибниця не повертаємо, а продовжуємо рух по її лівому березі вул. Над Гуком. Проїхавши метрів двісті, робимо коротку зупинку щоб оглянути водоспад Гук, геологічну пам’ятку природи, улюблене місце відпочинку косів’ян і гостей міста. Від водоспаду продовжуємо рух тією ж дорогою до роздоріжжя. В цьому місці повертаємо праворуч на вул. Кам’янисту, якою піднімаємось до садиби «Горянка», де знову повертаємо направо.

Дорога виводить нас до Т-подібного роздоріжжя, на якому повертаємо ліворуч. Подолавши короткий, але досить крутий підйом повертаємо праворуч і траверсуємо гору Стіжки (інші назви: Зіняків Верх, Сопка). Від першої розвилки дорога вліво вверх через 800 метрів виведе до сірководневого джерела, ми рухаємось праворуч вниз до вул. Середньої і отримуємо задоволення від затяжного спуску асфальтівкою.

З’їхавши вниз повертаємо ліворуч на вул. Стефурака. Біля криниці на роздоріжжі повертаємо ліворуч ще раз і по вул. Михайла Павлика піднімаємось до розвилки на якій повертаємо праворуч на вул. Анни Павлик. Долаємо серпантин і виїжджаємо на шоссе ( вул. Кобилянської). Звертаємо ліворуч і продовжуємо підйом.

Виїхавши на гору, перед капличкою повертаємо вправо на грунтову дорогу, яка простує лісом до гори Кичера (567,4 м над рівнем моря). На даному відрізку радимо слідкувати за маркуванням. З г. Кичера відкривається кругова панорама, яка охоплює передгір’я і Покутсько-Буковинські Карпати.

З г. Кичера з’їжджаємо на дорогу і продовжуємо рухатись нею в напрямку присілку Гордаків с. Вербовець. Затяжний спуск присілком виведе нас до перехрестя з вул. Черемшини, де за десяток метрів буде ще одне перехрестя, на якому повертаємо праворуч на вул. Степана Бандери. Ми вже в Косові, за маркуванням рухаємось до початкової точки нашого маршруту. Маршрут можливий як у вказаному, так і у зворотньому напрямках.

Автор статті Павлюк Віолетта, студентка 3 курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.

Редактор гід та журналіст — Тарас ПАСИМОК

Також читайте:

Гора Кичера (gps-трек) Старий Косів туристичний Город туристичний Туристичний маршрут Косовом