Смодна туристична
Смодна ̶ це мальовниче село біля Косова, яке розташоване на річці Рибниці. Якщо запитати випадкового туриста, де він зараз перебуває, стоячи на Смоднянському базарі чи біля корпусів санаторію «Косів», дев’ятеро з десяти не вагаючись скажуть ̶ «у Косові». І це не їхня провина, адже коли два населені пункти стоять буквально через річку один від одного, а дорога між ними займає кілька хвилин пішої ходи, межу на око знайти справді важко. Складно також тоді, коли карта й навігатор наполегливо нагадують, що ви вже на іншій території.
Перша згадка про Смодну датується 1318 роком. Отже, селу вже понад сім століть, і це не менш солідна історія, ніж у більшості населених пунктів району. Раніше воно називалося Смодне, а назва походить від місцевої долини ̶ «смовдна», тобто вкрита заростями смовді (рослина з родини зонтичних, Peucedanum). Розташоване село в долині річки Рибниці, на південно-східному відрізку Карпат, на висоті 415–420 метрів над рівнем моря, у тій-такі низькогірній кліматичній курортній зоні, завдяки якій тут згодом і з’явився санаторій.
Межі в селі конкретні: на півночі ̶ річка Рибниця, по якій Смодна межує з містом Косів і селом Старий Косів; на півдні ̶ село Черганівка; на заході знову Косів, на сході ̶ Кобаки. До районного центру звідси близько п’яти кілометрів, до найближчої залізничної станції у Вижниці ̶ десять.
Смоднянський «Косівський» базар
Усі дороги ведуть на Косівський ринок, але GPS чому постійно приводить на Смоднянський базар. Ще в 90-х роках він стояв у самому центрі Косова, там, де зараз звичні міські вулиці. Та згодом, коли торгівля розросла і у місті стало затісно, базар перенесли на територію сусідньої Смодної. Відтоді він називається Смоднянським ̶ навіть напис над одним із входів про це нагадує. Але стара звичка сильніша за будь-яку перейменовану вивіску, тому відвідувачі з усієї області однак кажуть «їдемо на Косівський базар», хоча фактично прямують саме до Смодної.
Працює він лише по суботах, причому з раннього ранку: із п’ятої до другої дня. Якщо проспите і приїдете опівдні, ризикуєте побачити вже порожні ряди. Дістатися сюди найпростіше або власним авто (базар стоїть за кілька десятків метрів від траси Р24, що з’єднується Верховину, Ворохту, Коломию та Городенку), або автобусом ̶ прямими рейсами є з Івано-Франківська, Львова, Чернівців і ще десятка міст і сіл регіону. Зранку ринок шукати не складе великої проблеми. Достатньо просто пристати до потоку людей, які йдуть з боку автостанції, і він сам вас приведе.
Тут ви знайдете все ̶ до кольору до вибору! Сувенірні ряди займають лише частину цього велетенського ринку: вишивка, ліжники, кераміка, вироби з дерева, металу, шкіри. Куди не ступить ваша нога, там точно буде краса. Від знаменитої косівської кераміки у продавців столи надгинаються. Чи то створений образ гуцулика, чи тварин, чи квітів ̶ усе це заворожує настільки, що якби не було б конкретної суми в кишені, то скупив би все. Чого ж тут точно найбільше, так це вишиванок. Практично неможливо прийти на базар і обрати, що кидається в очі, адже увагу привертає все. Кожна майстриня якнайкраще відтворює орнаменти свого рідного села або ж і авторські візерунки. Мимоволі погляд зупиняється на різнобарвних ліжниках, які хвилями спадають із прилавків, немов клаптики карпатських заходів сонця, виткані з вовни. Серед цього різнобарв’я можна годинами розглядати дерев’яні вироби: різьблені скриньки, тарелі, кухонні інструменти, свічники та декоративні прикраси, у яких відчувається тепло людських рук і запах дерева.
Але не дарма ми згадали, що сувеніри займають тільки частину ринку. Інша ̶ це буденні покупки місцевих мешканців: продукти, техніка, одяг, сільські тварини. Мабуть, саме в цьому і полягає особливість Смоднянського базару: він водночас залишається і візитівкою гуцульських традицій, і звичним місцем для щоденних покупок.
Заснував його ще в 1891 році лікар Аполінарій Тарнавський, уродженець Львівщини й випускник Яґеллонського університету. Він створив власну оздоровчу методику, що поєднувала сувору дієту, фізичну працю та активний спосіб життя. День у санаторії розпочинався із зарядки та бігу, а далі відпочивальники працювали в саду й виконували різні фізичні вправи. У закладі діяли строгі правила: заборонялися алкоголь, кава та тютюн, а харчування було виключно вегетаріанським.
Незважаючи на суворі умови, система користувалася популярністю й щороку приваблювала сотні людей. Місцеві жителі з цікавістю спостерігали за таким незвичним лікуванням, а добру славу санаторію допомагали поширювати письменники та літератори, яких Тарнавський лікував безкоштовно.
Сьогодні це державний спеціалізований заклад Міністерства охорони здоров’я, який включає захворювання верхніх дихальних шляхів, куди щороку приїжджають сотні дітей з усіх куточків України.
А ось територія довкола санаторію ̶ це окрема пам’ятка. Тут розбитий дендропарк із рідкісними породами дерев і кущів, зібраними з усього світу. Окрім екзотичних насаджень, тут збереглися й дерева старовинної діброви. Особливо вирізняються могутній дуб, діаметр стовбура якого сягає 157 сантиметрів, а також липи, вік яких перевищує два століття. Місцеві й гості просто гуляють тут навіть без жодного медичного показу, бо повітря в цій частині долини й справді відчутно інше.
Частина вілл, зведених Тарнавським разом із його другом, архітектором Казімєжем Мокловським, збереглася до наших днів. Архітектурні рішення цих споруд поєднують риси покутського та гуцульського народного будівництва. У 1993 році будівлі санаторію отримали статус пам’ятки архітектури.
Центр гуцульського коня «Гуцулик»
Наступний пункт нашої мандрівки доволі новий. У червні 2025 року на території Національного природного парку «Гуцульщина» відкрили Центр гуцульського коня «Гуцулик». Проект реалізували за підтримки Франкфуртського зоологічного товариства у співпраці з Агенцією трансформацій M.CLASS та за фінансування Міжнародної кліматичної ініціативи. За ці кошти збудували повноцінну інфраструктуру: огорожу кінного манежу, річницю з воротами, в’їзний знак і браму, простір терасу для відвідувачів, відремонтували підсобне приміщення.
Гуцульський кінь невисокий на зріст, але напрочуд витривалий і має спокійний характер. Такі коні здатні щодня проходити гірськими лісовими стежками 100 кілометрів, несучи при цьому на собі до 100 кілограмів вантажу. Саме завдяки цій витривалості «гуцулики» під час Першої світової війни допомогли переправляти через гори амуніцію, а в 30-х роках минулого століття будувати обсерваторію на Піп Івані. Сім’я Юрія та Ірини Стефураків понад тридцять років займається відродженням і збереженням цієї породи на Косівщині, і саме завдяки їхній нелегкості зрештою з’явився цей центр.
Сьогодні тут можна покататися верхи або у бричці гірськими маршрутами парку, а ще центр активно розвиває гіпотерапію ̶ лікувальну верхову сходинку, яку застосовують у реабілітації дітей з особливими потребами та військових.
Тарас Ходан, майстер із мистецької родини, разом із дружиною Ілоною заснували тут бренд «GonTa» ̶ деревʼяні сумки, прикраси та посуд. Назва походить від слова «гонта»: так символічно традиційні дерев’яні дощечки, якими колись покривали дахи церков і хат. Щось надійне, довговічне, таке, що залишилося в часі.
Почали з невеликих жіночих сумок, а з часом асортимент розрісся: прикраси, а трохи пізніше і дерев’яний посуд та декор для дому. Окрім того, щомісяця частину прибутку з кожного продажу майстерня скеровує на потреби Збройних сил України.
Одне із найкрасивіших місцин села є церква Святих Якима і Анни, пам’ятка архітектури національного значення. Ту святиню, яку можна побачити сьогодні, збудували у 1841 році на місці першої, що згоріла 1821 року. За планом це класична гуцульська хрестоподібна, триверха споруда: із заходу до нави прибудований пристінок, вхід є і в бабинці, а з півночі до вівтаря прилягає різниця. Над квадратними зрубами бабинця, нави та вівтаря підіймаються восьмигранні основи, на яких тримаються грушеподібні бані.
Священники, які тут служили, не обмежувалися лише релігійними службами. Отець Андрій Стрільчик був одним з організаторів місцевої «Просвіти», а отець Омелян Гнатківський, про чию родину ще буде мова нижче, очолював парафію в один із найважливіших для села періодів. При церкві діяли «Братство тверезості» (з 1907 року) і братство «Апостольство молитви» (з 1925-го). Відповідно до цього, розуміємо, що церква була як місцем молитви, так і центром громадського життя.
За радянської влади церкву повернули на ритуальний будинок, хоча офіційно охороняли як пам’ятку архітектури УРСР. Громада села роками домагалася відновлення служби, і тільки в лютому 1989 року рада у справах релігій при Раді Міністрів СРСР дозволила зареєструвати релігійну громаду. Сьогодні храм належить Православній церкві України та процвітає завдяки відданим вірянам.
Поруч із церквою розташована дерев’яна двоярусна дзвіниця, оточена опасанням із шатровим дахом: нижній ярус – зі зрубу, верхній – каркасний. І ось тут є своя маленька цікавинка: дзвіниця, датована 1773 роком, тобто вона старша за саму церкву майже на сімдесят років і пережила пожежу 1821 року, яка знищила попередній храм. Цікава вона ще й тим, з чого збудована.Майстри використали березу – деревину, яку для таких споруд брали нечасто. На одвірку й досі можна розгледіти вирізьблений кириличний напис із датою – 1773–4 роки.
Та ж дата викарбувана й на найбільшому дзвінку, зі старовинним написом «Сей кимвал сооружи…». Другий, менший дзвін підписаний латиною і теж датований, але саме йому за віки дісталося найбільше, адже на ньому є помітна тріщина.
Неподалік церкви стоїть будинок, який є резиденцією священнослужителів. Тут із покоління в покоління жили священники, які служили в церкві Якима і Анни. Саме в цьому парафіяльному домі осілася і родина Омеляна Гнатківського, коли він став настоятелем парафії. І саме тут 22 жовтня 1912 року народилася його донька Дарія, яка згодом увійшла в історію як одна з найвідоміших діячок Організації українських націоналістів. Сьогодні будівля вже не виконує свою первісну функцію – у ній працює дитячий садок, хоча про її минуле в селі досі пам’ятають.
Дарія Гнатківська, підпільний псевдонім «Ода», навчалася в Коломийській гімназії, а пізніше у Львові – у гімназії товариства «Рідна школа» та у Львівській консерваторії. Паралельно з навчанням брала активну участь у «Пласті». У 1930 році вступила до ОУН, була зв’язковою Крайовою екзекутивою на західноукраїнських землях, а з 1932-го – членкиня жіночої бойово-розвідувальної групи під керівництвом Марії Кос, разом із Катериною Зарицькою, Вірою Свєнтицькою та Оленою Недзвецькою. У 1934 році польська поліція заарештувала її за повідомленням про причетність до вбивства міністрів внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. На так званому варшавському процесі суд засудив Дарію до 15 років ув’язнення, а Степана Бандеру й Миколу Лебедя – до страти, яку згодом замінили довічним ув’язненням. У тюремній капличці обвінчалися Дарія й Микола Лебедь.
На волю вона вийшла у вересні 1939 року, але спокою не було, бо у роки німецької окупації її знову заарештовували, у 1942-му в підпіллі вона народила донечку Зоряну, а в січні 1944-го гестапо вивезло Дарію до концтабору Равенсбрюк. Після війни родина емігрувала до США, де жінка писала спогади, зокрема «Бачу як сьогодні» та «Катруся Зарицька». Померла вона 24 лютого 1989 року в містечку Йонкерс, похована в Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.
У 2011 році, до сторічного ювілею від заснування Союзу українок на Косівщині (яку в свій час очолювала мати Дарії), на стіні резиденції встановили пам’ятну дошку з барельєфом – її автор, художник і викладач Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва Йосип Приймак.
І нарешті – річка, без якої взагалі не було б сенсу шукати межу між Косовим, Смодною, Старим Косом та іншими, бо саме по ній ця межа й проходить. Рибниця бере початок десь під гірськими схилами в районі Ігреця та Писаного Каменя, на висоті близько 800 метрів над рівнем моря. Залежно від методики підрахунку (від витоку чи від офіційно визнаної точки початку) довжину річки також по-різному – від 54 до 61 кілометра, а площу басейну оцінюють у 276–291 квадратних кілометрів.
У гірській частині долини Рибниці вузька, з крутими, високо піднятими берегами, а ближче до Косова помітно розширюється. Швидкість течії тут невелика, але її вистачає, щоб у руслі утворилося чимало порогів і невеликих водоспадів, які на Гуцульщині зазвичай називають «гуками». Найвідоміший з них – Косівський Гук.
Вздовж села пролягають два мости. Перший, той самий, біля Смоднянського базару, перекидається через річку і відмежовує Косів і Смодну (в народі відомий як Кутський міст). Влітку біля нього завжди людно: береги тут зручні для купання, тож попри спеку є багато охочих охолодитися. Другий міст – трохи далі, пішохідний, і там зовсім інша атмосфера. Велосипедистів там зустрінеш частіше, ніж пішоходів. Обидва мости постраждали під час руйнівної повені 2008 року, але їх відбудували, і сьогодні вони знову працюють так, як і годитися мостам, – з’єднують береги, навіть якщо ці береги належать двом різним населеним пунктам.
Зрештою, ці туристичні об’єкти лише та частина Смодної, яку легко пізнати. Все решта ̶ це люди, які тут просто живуть і працюють. Хтось розводить коней, хтось вирізьблює орнаменти, хтось пише вірші. Достатньо лише опинитися тут, і неодмінно знайдеться хтось із місцевих, хто покаже, чим це село може здивувати.
Автор статті Павлюк Віолетта, студентка 3 курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.
Редактор гід та журналіст — Тарас ПАСИМОК
Підтримай волонтерський проект
Підтримати волонтерський проект без жодного фінансування за 15 років.
Приватбанк: 4149499074529031