Старий Косів туристичний

Старий Косів

Старий Косів – село, яке дало ім’я цілому районному центру, хоча саме воно вже давно не є містом. Розташоване за 12 кілометрів на північний захід від залізничної станції у Вижниці, на висоті 400 метрів над рівнем моря, межує з Вербовцем і Смодною. Через село протікає Рибниця – права притока Пруту.

Село засноване в 1318 році під назвою Косів, а перша письмова згадка про нього, пов’язана з церковною грамотою, походить з XV століття, яку в монастирі на Буковині знайшов історик Антоній Петрушевич. На території тодішнього Косова існувала соляна баня, в якій із добутої сировиці виварювали сіль. Село разом із банею належало до королівської (державної) власності, адміністративно входило до Снятинського староства й підлягало старості, який орендував промисел і отримував з цього дохід. У 1565 році поблизу села снятинський староста Панчинський заснував місто Риків. Після його смерті піддані Юрія Язловецького, якому дісталося в оренду село, здійснили збройний наїзд на Риків і зруйнували його, а соляну баню захопив сам Язловецький. Згодом знищене містечко відродилося і було перейменовано у Косів, а первинне поселення одержало теперішню назву Старий Косів.

Вербовецька та Старокосівська рукавівки

Особливого місця серед гуцульських вишиванок заслуговують жіночі сорочки з чотирьох сіл передмістя Косова – Черганівки, Вербовця, Смодної та Старого Косова. Унікальність їх у тому, що рукави вишиті повністю, суцільно. Ймовірно, саме через те, що найбільше таких сорочок було зосереджено у Вербовці, вони й отримали назву “вербовецькі рукавниці” або, як їх ще називають, “рукавниці”, “рукави” чи “рукавівки”.

Старокосівська рукавниця – це, власне, та сама сорочка, що й вербовецька. Зовні вони дуже схожі, але носили її в сусідньому селі – Старому Косові, де цієї традиції дотримувалися так само дбайливо, як і у Вербовці.

Перші зображення жінок у таких сорочках залишив знаменитий фотохудожник Микола Сеньковський, згадуються вони й у творах Івана Труша, а також на замальовках художниці, графіка й педагога Олени Кульчицької, які вийшли друком ще 1931 року.

Кожна гонорова молодиця мала таку сорочку – поряд з іншими типами, як-от “квадрат” чи “дуди”, “рукавівка” вважалася святковою і на щодень її не одягали. Щоб вишити таку красу, потрібен був майже рік. Вишивали вовняними нитками, технікою “шов позад голки”, “кочелистий”, “навиване”, “кручений шов”, так, щоб орнамент щільно, без просвітів, укривав увесь рукав. Одягали сорочку під кептар, а оскільки місцеві кептарі були значно простіші в декорі, ніж космацькі, верховинські чи покутські, вишиваний рукав ніс подвійне навантаження і як орнаментальний акцент, і як тепло для рук у холод. У “рукавівках”, кептарях і запасках жінки йшли до церкви на храмові свята, у гості, на весілля, а дівчата в таких сорочках і вінчалися. Такі святешні вишиванки передавали з покоління в покоління.

Колористика “рукавівок” стримана, але виразна. Найвишуканіший і найвпізнаваніший узір – поєднання червоного із синім: викладені навскісними рядочками кучеряві калачики здалеку зливаються у фіолетовий мерехтливий візерунок. Червоні сорочки, “червонєнки”, одягали на “празники”, а стриманіші за барвою – темно-зелені з бурячковими відтінками, чорні – носили в піст або в час жалоби.

Сьогодні “вербовецьку рукавницю” можна побачити не лише в музейних колекціях, а й просто в центрі Косова. Оптична гра кольорів цієї сорочки надихнула художника Юрій Пітчука, який відтворив ці барви на муралі однієї з будівель Косова. Робота над розписом тривала двадцять днів, а прикрасити будинок художника попросив сам забудовник, замовивши тему Гуцульщини й Косівського регіону. Дівчина на стіні одягнена саме в вербовецьку сорочку та гуцульські прикраси, у руках тримає косівську кераміку з виноградом. Мурал мав наочно показати багатство й красу гуцульського строю і для самих косівчан, і для гостей міста.

Так вербовецька рукавниця стала свого роду спільним культурним кодом одразу для кількох сіл. Хоч сорочку й називають вербовецькою, шили й вишивали її по всій цій окрузі, і саме тому вона й досі сприймається не просто як вбрання одного села, генетичний код регіону.

Смаколики Dragon meat

Історія створення Dragon meat починається за сімейним переглядом фільму). Мама хотіла створити смачний і корисний перекус для сім’ї і тим самим започаткувала справу,яка приносить користь і радість багатьом людям.
Джерки виготовляють з якісного свіжого м’яска,без шкідливих добавок,лише натуральні інгредієнти.
Джерки -чудовий перекус в подорожах піших чи транспортом,на роботі,чи просто до фільму з друзями чи сім’єю.
Зараз до лінійки продукції додали фруктові та ягідні соуси,які дуже смакують з м’ясом та сиром.
Попити пропонують трав’яні чаї з фруктово-ягідними смаками,які чудово втамовують спрагу влітку( смакують холодними) та зігрівають взимку.
Тож засновниця бренду Лаврук Мар’яна подбала про те щоб ваш перекус був смачним і корисним

Храм Успіння Пресвятої Богородиці

Історія парафії тут одна з найдавніших на Гуцульщині. Як ми вже згадували, історик Антоній Петрушевич віднайшов у монастирі Драгомирна під Сучавою церковну грамоту 1318 року, де йшлося про землі парафії Старого Косова – цими ж ділянками церква користувалася ще на початку ХХ століття. Перша відома церква простояла до 1739-го, коли на її місці звели нову, п’ятикупольну, та вже 1824 року вона згоріла разом з усіма метричними книгами. На згарищі в 1836-му поставили дерев’яну однобанну церкву, типову для тогочасної гуцульської архітектури, і простояла вона аж до 27 серпня 1944 року, коли її спалили під час війни.

Відбудова затягнулася на десятиліття. У 1991 році мешканці Старого Косова, Вербовця й Смодної зареєстрували релігійну громаду й почали зводити новий храм за проєктом коломийського архітектора Миколи Шевчука. До 1998-го звели стіни й куполи, у 2002–2003 роках розписали центральний купол – це робота львівських іконописців Ігоря Орищака та Сергія Булки, а далі, рік у рік, розписували інші частини храму. Крапку поставили у 2012-му, коли встановили різьблений триярусний іконостас майстра Степана Бзунька з командою й облаштували територію навколо церкви.

Архітектурно храм зведений у модерновому стилі нової західноукраїнської церковної традиції: в основі – хрест, а завершують ансамбль п’ять бань і п’ять маківок. В оздобленні використані елементи традиційного гуцульського сакрального мистецтва.

Родина Девдюків

Старий Косів – батьківщина Василя Девдюка, одного з найважливіших майстрів гуцульського різьблення й металірства кінця ХІХ – першої половини ХХ століття. Народився він тут 8 червня 1873 року, різьбі вчився в батька, а ще змалку часто бував у Шкрібляків у Яворові – саме там, певно, і зародилася його мистецька жилка. Металевою справою займався під наглядом брустурівських майстрів-мосяжників, братів Дутчаків, і вже дуже рано почав самостійно й упевнено працювати з металом. У чотирнадцять років він уперше показав свої вироби на виставці в Кракові (1887) і одразу отримав бронзову медаль.

З роками Девдюк дедалі більше тяжів до різьби по дереву, хоча металу не полишав. Його авторський почерк – це інкрустація деревом різних кольорів, різнобарвним бісером, металевим дротиком і перламутром: саме таке поєднання давало той багатий декоративний ефект, яким славилися його роботи. Орнаменти складав із трикутників, кіл, півкругів, доповнюючи традиційні мотиви “кучері”, “пшеничку”, “гачки” – власним, упізнаваним трактуванням. Він же розробив нові способи фарбування дерева в чорний і червоний кольори та досконало володів технікою випалювання.

Роботи Девдюка їздили по виставках – Львів, Краків, Мисленице, Відень, Стрий, Коломия, і майже всюди поверталися з нагородами: срібна медаль у Львові 1894 року, золота – у Стрию 1909-го й у Коломиї 1912-го. У 1904 році його як здібного різьбяра й мосяжника відправили на восьмимісячні курси художніх промислів до Відня, а по поверненні запросили викладати у щойно створений Крайовий научний заклад різьбярства та металевої орнаментики у Вижниці разом із самим Василем Шкрібляком і Марком Мегединюком. Тринадцять років, з 1905-го по 1918-й, Девдюк учив там молодь різьбі й обробці металу, вимагаючи від учнів граничної точності.

На початку 1920-х, повернувшись у рідне село, він відкрив у власному помешканні приватну школу-майстерню – навчав хлопців із Косова й довколишніх сіл безкоштовно. Спершу позичив грошей у львівському товаристві “Достава”, купив столярний і токарний верстати й набрав перших учнів – Петра Баранюка, Василя Кабина, Миколу Тимківа. Загалом за життя він виховав понад сотню майстрів, і саме через цю школу-майстерню в Старому Косові пройшло ціле покоління різьбярів, які згодом визначили обличчя косівської школи.

Марія Гринюк

У Старому Косові 24 листопада 1959 року народилася Марія Гринюк – мистецтвознавиця, майстриня художньої кераміки, кандидат мистецтвознавства, доцент, заслужений діяч мистецтв України (2019). Малювати її вперше навчав кераміст Василь Аронець, який і скерував її увагу саме на кераміку. У 1979-му закінчила Косівський технікум народних художніх промислів, у 1984-му – Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. У 2001–2006 роках очолювала вже Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. 

У власній творчості Гринюк тяжіє до монументальних форм – розписує великі тарелі на філософські сюжети («Карпати», «Софія в каштанах», «Всевидяче око»), а в скульптурних композиціях звертається до тем побуту й пам’яті («Татові яблука», «Косівські ворони»). Вона авторка дослідницького проєкту «Галерея майстрів Гуцульщини» та співавторка книги «На далекій полонині» (1997, разом з Анджеєм Польцою).

Найважливіша справа її життя – багаторічна робота над визнанням косівської мальованої кераміки нематеріальною культурною спадщиною ЮНЕСКО. Понад десять років тому Гринюк разом з однодумцями заснувала благодійний фонд «Автентика Гуцульщини». У 2019 році мети було досягнуто – косівську мальовану кераміку внесли до репрезентативного списку ЮНЕСКО, і саме Марія Гринюк готувала документацію та відстоювала цей статус на міжнародному рівні, зокрема в Колумбії.

Ще задовго до визнання ЮНЕСКО, власним коштом, Марія Гринюк заснувала фестиваль «Мальований дзбанок» – свято косівської кераміки, ремесел і фольклору. Спершу це була скромна місцева подія біля Будинку культури в Косові, а тепер, за підтримки районної влади та управління культури Івано-Франківської облдержадміністрації, фестиваль вийшов на обласний рівень і щороку збирає по кілька десятків майстрів-керамістів з усього району. Свої роботи презентують і досвідчені гончарі, і зовсім молоді автори.

Косівський дзбанок

Ідея культурно-мистецького туристичного комплексу “Мальований дзбан” належить Марії Гринюк. Задум народився після того, як авторка проєкту побувала в малопольському селі Заліп’є, де вже пів століття проводять фестиваль “Мальована хата”, і зрозуміла, що щось подібне може спрацювати і в Старому Косові навколо косівської кераміки.

Комплекс будуватимуть за проєктом архітектора Володимира Мартинюка. Сама будівля має форму дзбана, і аналогів такій споруді, за словами організаторів, немає. Усередині планують гончарну майстерню, виставкову й лекційну зали, етномузей, мінікінотеатр і крамниці-майстерні. Паралельно на території створювали міні-скансен: сюди перенесли старий будинок зі Старих Кутів (дерев’яну мазанку під гонтою, з характерними для передгір’я прибудовами). За задумом Марії Гринюк, ця хата має бути “живою”, щоб відтворити життя гуцулів минулих століть.

За задумом, шість майстерень на території комплексу мають утримувати підприємці, а виручені кошти йтимуть на розвиток самої громади. Це важливо ще й тому, що косівських майстрів кераміки лишається небагато – за дослідженнями в межах проєкту, їх близько сімдесяти, переважно люди за 60-70 років. У 1990-х косівська мальована кераміка взагалі була на межі зникнення, працювала лишень жменька майстрів у неопалюваних майстернях. Саме завдяки багаторічним зусиллям Марії Гринюк цей промисел урятували, а зрештою й внесли до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини та Репрезентативного списку ЮНЕСКО.

Наразі будівництво комплексу призупинене. Хочеться вірити, що після нашої перемоги “Дзбан” усе ж добудують, і він зустрічатиме перших відвідувачів так, як і задумувала Марія Гринюк, – живим, гамірним місцем, куди приїжджають вчитися ремеслу діти й дорослі з усієї України.

Автор статті Павлюк Віолетта, студентка 3 курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.

Редактор гід та журналіст — Тарас ПАСИМОК

Також читайте:

Вербовець туристичний Туристичний маршрут Косовом Гарні новини Косів Туристичний