Брустури туристичні

Брустури — прекрасне, мальовниче, високогірне село, всьому світу відоме. Колиска талантів-митців самобутньої творчості, які не лише на Гуцульщині славу мають, а й далеко за межами України. Нині Брустури зустрічають своє 400-ліття.

Про походження назви села є чимало версій, з яких правдоподібним є те, що вона румунського походження, від лікувального зілля-трави, яка напровесні розквітає на відосонні берегів та грядках. Її місцева назва підбіл, лопух, мати-й-мачуха, румунською — «брустуре». До речі, зілля підбілу на території села багато.

Достовірної дати «народження» й «охрещення» села ще жодний дослідник не встановив, є лише припущення. На мою думку, треба звернутися до цілющого життєдайного джерела-потічка, що витікає з-під гори Ґрегіт (1472 м). Назва гори також румунського походження (купа каміння), як і потік, румунською Шипіт. Від потічка пішла назва околиці Шипіт, що належала селу Брустури (від 1940 р. — окреме село Шепіт).

За часів Римської імперії, як відомо з історичних джерел, Карпати були місцем заслання винуватців, місцем їх покарання. Тут лісисті, багаті на звірину та цілющі трави землі, й джерела-потоки, повні рибою, рятували знедолених невільників імперії. Саме вони, мабуть, й «охрестили» обжиті місцевості, про що засвідчують назви гірських вершин, полонин та поселень, що звучать іншомовними, не слов’янськими назвами.

Щодо Брустур, то є чимало версій про походження того чи іншого високогірного поселення. У сиву давнину саме на узбіччях гомінного з водоспадом потоку Шипіт (а не Шепіт), розташовувалося поселення, уздовж гірської річки (від гори Ґрегіт до гори Клифа), де вона зустрічається з бурхливою рікою (тепер Пістинькою).

Походження назви Брустури знаходимо у «Пам’ятнику списниє ієреєм Петром Ступницьким парохом в Брустурах»: «1671 года Первопервії жителі були пришельци з Брустур Угорських. Поселилися здесь і прозвали деревню Брустури. Жителі Манки, Рибарюки, Миклаші і прочії». Хронікар користався переказами старожилів про походження назви села.

У другій «Хроніці» Петра Ступницького на сторінках церковного «Євангелія», виданого 1780 року в Почаївській лаврі, повідомляється, що «Брустури преждє малоє посєлєніє пришедших із-за гор от венгер з Брустур кількох людей іменем Рибарюки. Тії розширили село 1681 года». У цьому «Пам’ятнику» П.Ступницький наводить більш повні уточнення відомостей про перших мешканців Брустур. Завдяки літописцю ієрею П.Ступницькому уродженцю с. Уторопів, маємо правдиві факти з життя та побуту наших прапредків.

«Пам’ятник списаний ієреєм Петром Ступницьким, парохом в Брустурах» був знайдений 1957 року при розбиранні старої хати у селищі Заболотові Снятинського району.

Цінним для історії Брустур є описи подій чи записки Петра Ступницького про останнє перебування запорозьких козаків на Буковині та Прикарпатті, й двох козаків — Яремушку і Хому, що гналися за ляхами, 60 коней, котрі «…тікаючи з Кутов через Рожен, Яворів, Річку до Брустур». У Брустурах ляхи зупинилися на перепочинок»… «бо коні покалічені, ляхи також де то пов’язані рани хустками, прийшли в Брустури до корчми, призвали війта Дутки, купили траву на пашу для коней й добру яловицю зарізали й в котлах зачали варити м’ясо, мамалиґу люди брустурські, а самі лягли спати, бо дуже трудні були».

Літописна «Хроніка» Петра Ступницького засвідчує, що «Первую церков освятили в маю 1706 року» і перелічує священиків, не забуваючи про злиденне життя тогочасних служителів церкви. За оригіналом рукопису: «Первий ієрей в жебри ходил вниз, другий —також, третій живився з стрілецтва». Фауна Карпат не бідна була — дичини за кожною смерекою можна було вздріти не як тепер, у наш час.

Про першу церкву старожили Брустур переповідали, що вона завалилася «Єк упали сніги по церковні вікна» — казав найстаріший житель села (96 р.) Андрій Петрів (Андроник), який мешкав на самому вершечку гори Брусної. Покійний знав дуже багато історій давнини.

Мосяжник Іван Дручків (Грицюків) переповідав, що, за давніми легендами, на Брустурському Буківці за часів татарських нападів був оборонно-стежовий замок, про який у історії Гуцульщини І.Крип’якевича є згадка. Замок не зберігся, помітні лише сліди фундаменту, очевидно замок був побудований з дерева. На Буківці є куток, який зветься «Старі ворота», що теж є загадкою…

Татари за Галицько-Волинського князівства (ХІ-ХІV ст.) на Царині спалили село Шешори і дійшли до Брустурів. Тоді, на участку Кривеї, на Підбруснім, було декілька халуп, і там жила жінка-силач, звалась Ґілетиха. Жителі кутка перед наскоком татар з худобою повтікали та поховалися в лісах. Ґілетиха лишилася сама на кутку, запалила ватру, аби дим курився та привернув увагу татар. Жінці хотілося видіти ворогів. І вони не забарилися. Прибули й полонили Ґілетиху, посадили на коня й з двома конвоїрами на конях відправили полонянку в Шешори до свого табору. Татари не знали дороги на Шешори через Брусний, тому вернулися конвоїри з полонянкою на гостинець-плай, що попід гору Клифу, понад брустурною вився скелею. Плай вузький, і конвоїри тулилися з обох боків до коня. Ґілетиха скористалася нагодою, вивільнила з пут руки та й схопила ворогів моцно руками і вдарила їх головами докупи, та так сильно, що ті знепритомніли і повалилися з коней своїх та покотилися скелею у бурхливу ріку. Ґілетиха забрала татарських коней, на яких були повні Шкіряні бордюхи, і зникла у пралісах Брусного. Ґілетиха золото закопала у землю на своєму городі. Після Ґілетихи на її городі спалахували, як свічки, вогники. Казали, що то золоті монети очищувалися.

Період австрійського панування гуцулам запам’ятався тим, що 1848 року уряд скасував панщину в Галичині. У Брустурах з тих пір на участку Царина зберігся великий кам’яний хрест. Його витесали з місцевого каменя-пісковика (з-під г. Клифи) два брати Лабачуки (Аннульчіни), майстри камінної справи. На хресті розп’яття Ісуса увінчане орнаментальними шестилистковими ружками. На звороті висічено кириличним шрифтом: «Слава Богу, показавшему нам світ в день 3 мая 1848 года».

На початку 70-х років минулого століття войовничі комуноатеїсти з райкому партії змушували знищити придорожній хрест. Але завдяки розуму сільського партсекретаря В.І.Мельника, фельдшера Брустурської лікарні, хрест не було зруйновано. Василь Іванович послухав громаду села, хрест залишив як пам’ятник історії, що оберігається законом.

За Австрії в Брустурах поселився утікач з Коломиї, слюсар Федір Петрів. Він був грамотним, і його обрали війтом. Жив він на Вишнім полі, де громада наділила йому землю, по сусідству з таким же втікачем, гончарем з Кутів Лукою Дутчином. Відтак другим війтом в селі був Аннульчаків, третім — ґазда Петера, який був війтом 36 років — до 1885 року.

За Австрії, при кінці XIX ст., розбудовували головні шляхи між містами і селами. Такі дороги називалися «цісарками». Від міста Пістиня вже була прокладена дорога у Космач. А Брустури збоку лишилися зі «старою дорогою» до Пістиня (через гору Брусний). Дорога тяжка. Незручна. Тому війт Петера у 1860 році запропонував односельцям власними силами побудувати дорогу з центра села, Цариною, попід обіч гори Клифа і приєднатися до космацької «цісарки». Брустурці згодилися, а прокуравці запротестували, відмовилися віддати землю під дорогу. Брустурцям довелося скласти 700 банок і купити прокуравську землю. Будували дорогу власними силами і з’єдналися з космацькою «цісаркою».

У другій половині XIX ст. Брустурами почали цікавитися дослідники Гуцульщини. Одним із перших був етнограф, професор зі Львова Володимир Шухевич, котрий 15 років прожив у Брустурах. Квартирував у ґражді Дручківа в Ровеньці (Битула). Вивчав побут та звичаї гуцулів, захоплювався їх домашніми промислами та мистецтвом мосяжників Дутчаків (Скальників). В.Шухевич захоплювався брустурськими писанками та фольклором, записував гуцульські співанки та колядки автора Івана Грепіняка (Фаврониного). Цікавився етнограф і гуцульською ношею (одягом). Все зафіксовував фотографічно, а відтак опублікував усе в першій книжці своєї 5-томної монографії «Гуцульщина» (Львів, 1899 р.).

Брустурці старшого покоління переповідали, що у час перебування на Гуцульщині, Іван Франко, ідучи з Криворівні через гори у с. Нижній Березів, у Брустурах завітав до священика Кейвана.

Під кінець XIX ст. в Брустурах була заснована народна школа, в якій учителювала у 1902 році вчителька Тим’як Марія (родом з Тюдова), відома збирачка пам’яток гуцульського мистецтва і фольклору. На прохання В.Гнатюка, І.Свенціцького і В.Шухевича вона записувала фольклорно-етнографічні матеріали та збирала експонати для музеїв.

6 серпня 1914 року Бойова управа спільно з Головною Українською Радою видали заклик до українського народу зголошуватися в ряди УСС.

Брустуряни Данищук Петро, Дручків Андрій, Петрів Лукин, Дручків Микола, Кашевко Микола, Лабачук Михайло, Кіщук Іван, Ванджурак Іван, Миклащук Петро були учасниками бою з москалями на Маківці.

1914 року російське військо на горі Рунок, тепер с. Шепіт, розстріляло гурт гуцулів, які йшли з Брустур. Росіяни прийняли їх за австрійських військових.

Уродженець с. Брустурів Іван Пантелюк у спогадах І «Моє рідне село» (рукопис), І згадує, що козаки генерала І Брусілова в Брустурах їзди ли на конях по горах. Згаданий рукопис свідчить і про інших окупантів — румунів, польських «уланів».. У 1923 році поляки в Брустурах відкрили школу для обов’язкового навчання дітей, але лише тих, котрі живуть на відстані, ближче З км від школи. За австрійських часів також була школа — одночасна. У Брустурах за Польщі була читальня товариства «Просвіта».Драматичний гурток ставив різні п’єси класичної української драматургії і мав успіх не пише у своєму селі, а й в сусідніх — Космачі, Прокураві, Шешорах.

Товариство «Просвіта» домовилося з сільською управою побудувати читальню. На зібранні з громади гроші купили великий, дерев’яний будинок у с. Космачі, перевезли в село і склали його. Головою читальні згодився бути священик Микола Жибчин, котрий попросив парафіян помогти добудувати при читальні театральний зал. Багаті ґазди спомогли будівельним деревом і побудували зал зі сценою та балконом.

Брустурах на парафії довгі роки був Микола Смалько. Людина поважна, сувора, інтелігентна. Поза справами релігійними він з парафіянами ні про що інше не говорив.

Після Смалька на його місце прийшов новий молодий священик Яків Жибчин. Був він з простої селянської родини з Городенківщини. Дружина — з священичого роду, донька Макогонського, котрого син Роман був режисером та організатором драматичного гуртка в Брустурах.

Новий священик сподобався парафіянам, бо говорив з ними просто, зрозуміло й господарської роботи не цурався. Мав велику бібліотеку. Позичав книжки бажаючим читати.

Тим часом в Брустурах розвиваються мистецькі осередки. Початок мосяжництва припадає на середину XIX століття з доброї руки Луки Дутчака і його нащадків: сина Никори, правнука Дмитра, а внук Дмитрів, Іван Дутчак завершив цей родовід мосяжників. Майже паралельно розвивалися таланти родоводу Дручківих — Володимира, Гаврила, Петра та Івана Гаврилового, котрий навчив мосяжництва свою доньку Настуню та трьох зятів Івана і Василя Бачинських, Миколу Юсипчука.

Мосяжниками в Брустурах були митці-самоуки Роман Петрів, Пилип Габорак, Василь Ванджурак, Лук’ян Миклащук, Дмитро Пітиляк і Федір Боринський. Народні майстри виготовляли предмети з міді, латуні, нейзільберу за допомогою литва, гарячого та холодного кування. Виробляли предмети побуту. Оздоблювали орнаментально металевими прикрасами шкіряні вироби. Також відливали і кували різні побутові речі. У повоєнні роки мосяжництво занепало, бо не було попиту на художні металеві вироби. Мосяжництвом займалися хіба що вірні цій справі митці, такі як брати Лук’ян і Василь Ш м а д ю к и (Єринчіни) та сини Василя Шмадюка Федір і Михайло — одні з найталановитіших митців-мосяжників.

Але серед мистецьких промислів найвизначніше місце займає різьбярство. У Брустурах, за переказами, у другій половині XIX ст. був різьбяр Роман Уленчуків, учень Яворівського різьбяра Юрка Шкрібляка. Різьбив трійці-свічники, хрести, «кутівки» й веретена до прядіння. А також відомий токар Василь Дручків (Любинин), який точив рахви на масло, світичі церковні. У першій половині XX ст. (1920 р.) в Брустурах була перша різьбярська майстерня Федора Романовича Дручківа (1892-1975 рр.). Різьбяр, випускник Вижницької школи деревного промислу, учень Василя Шкрібляка. Виготовляв з деревини явора та груші полички, тарілочки, чашки-вазочки й скриньки та вішалки. Твори Ф.Дручківа зберігаються у фондах музеїв міст Коломиї та Львова. Його учні — відомі у свій час брати Андрій та Ілько Габораки, Федір Чорнявський, брати Микола і Яків Тонюки з с. Річки, а також рідний брат Федора Кирило Дручків (1903-1975 рр.) та сини Іван і Василь.

Згодом у Брустурах організовує різьбярську майстерню у власній хаті Петро Миклащук (Руфів), де вчаться різьбити його сини Лук’ян Никоць, Іван і Юрко, а також Олексій Ванджурак. Всі були відомими майстрами різьби у дев’яностих роках минулого століття.

Майстерню облаштував у себе вдома Іван Грепіняк (Семенів, Гнатків, 1904-1966 рр.), в котрого навчилися різьбити 12 юнаків з Річки, Прокурави, Андрій Бербеничук з Брустур.

У селі були умільці виготовлення флояр, сопілок. А Василь Шмадюк (Єринчин), мосяжник, робив трембіти і роги з коріння дерева. Сам вмів на своїх духових інструментах граги й навчив цьому синів Федора та Михайла. Сини Федір і Михайло Шмадюки також займаються мосяжництвом. Працювали у Косівському художньо-виробничому комбінаті, вийшли на пенсію, працюють творчо й зараз.

З брустурських різьбярів відомими були Катерина і Василь Гасюки, брати Лук’ян, Никоць, Юрко Миклащуки, Олексій Ванджурак і його син Василь, котрий був членом НСХУ Петро Ткачук також був членом НСХУ (на жаль, відійшли у вічність обидва таланти).
Сьогодні серед майстрів маємо Василя Ігнатюка, Миколу Лабачука (Якобишин), Миколу Петріва (Руфеючин), скульптора-самоука Василя Грепіняка. З молодшого покоління перспективні різьбярі Іван Шкундеюк, Іван Гасюк, внук Василя Гасюка, які продовжують різьбярський промисел у Брустурах.

Брустури

Село Брустури (до 2021 року — Брустурів) — це одне з наймальовничіших та найбільш автентичних високогірних сіл Гуцульщини, розташоване в Косівському районі Івано-Франківської області. Воно відоме на весь світ як столиця сирних коників та колиска унікальних народних ремесел. Брустури ідеально підходять для екологічного, культурного та етнотуризму, де можна відпочити від міського шуму серед чистих гірських річок та вікових лісів.
Що подивитися в Брустурах

* Пам’ятник сирному конику. Перший і єдиний у світі монумент, присвячений традиційній гуцульській пластиці з плавленого сиру, відкритий у 2023 році. Технологію створення цих фігурок винайшла місцева жителька Юстина Якіб’юк ще наприкінці XIX століття.
* Вознесенська церква. Дерев’яний храм, зведений у 1795 році, разом із двоярусною дзвіницею. Вона є пам’яткою архітектури національного значення.
* Каньйон річки Брустурки. Мальовнича природна локація з численними скельними нашаруваннями, закрутами та чистими гірськими купелями.
* Полонинські сироварні. Туристи можуть відвідати високогірні полонини (наприклад, сусідню полонину Буковець), щоб на власні очі побачити столітній процес варіння будзу, вурди та бринзи.
* Майстер-класи з ремесел. Село славиться різьбярами, ткачами та майстрами сирної пластики. Тут можна завітати на навчання до відомої майстрині Марії Петрів, яка десятиліттями створює витончені фігурки з сиру.

Туристичні маршрути та активний відпочинок
Брустури є чудовою точкою для радіальних походів та прогулянок:

1. Велосипедні та піші мандрівки. Через село та навколишні гори активно розвивається мережа екостежок та маркованих треків (наприклад, популярні маршрути у напрямку сіл Шепіт, Річка, Космач та Прокурава).
2. Збирання ягід та грибів. Навколишні ліси дуже багаті на цілющі трави, білі гриби, чорницю (афини) та брусницю.
3. Хребет Брусний. Мальовничий хребет неподалік села, з якого відкриваються панорами на Чорногірський масив та Покутсько-Буковинські Карпати.

Житло та відпочинок поруч
У самих Брустурах та сусідньому селі Космач (центр громади) чудово розвинений приватний сектор: автентичні котеджі, екосадиби з чанами на дровах та домашньою гуцульською кухнею.

І звичайно, Івано-Франківська область – край чудес молочних. Гуцульська овеча бриндзя — це перший український продукт, що має географічне зазначення походження товару (з 2019 р.). А цього року з’явився і другий – гуцульська коров’яча бриндзя. Говорячи простіше, тепер це офіційно зареєстрована назва, яка може застосовуватися лише до сирів, виготовлених за певною технологією у певних зонах Закарпаття, Буковини та Прикарпаття. В планах – повернення до традиції дозрівання бриндзі в дерев’яних барилах, яка майже зникла в останні десятиліття. Процес виготовлення цього сиру цікавий і залишається незмінним з 15 ст. Запитайте у місцевих, де найближче можна за ним поспостерігати, а спробувати традиційну карпатську страву – банош із бриндзею – можна в кожній колибі та садибі.

В Карпатах є чудове мистецтво виготовлення сирних коників, яке було уже майже втраченим, але зараз користується дедалі більшою популярністю. Майстер-клас із виготовлення скульптурок із сиру можна отримати в с. Брустурів Косівського району у відомої майстрині, заслуженої художниці України, яка створює коників вже 32 роки, Марії Петрів. А в сусідньому с. Космач понад 40 років цим ремеслом займається народна майстриня Олена Кравчик.

Для виготовлення коника сир спочатку кладуть в окріп – він стає м’якшим, еластичнішим, схожим на пластилін. А тоді терпеливо виліплюють тіло, вирізають гриви і хвостики з довгих сирних ниток, виробляють сідла, упряжі, вершників. Готовий виріб можна відразу їсти. Але якщо є потреба коника дарувати чи зберігати як сувенір, його сушать кілька тижнів.

Вони можуть бути частинами сувенірних колекцій, музейними експонатами або просто смаколиком. Ціна одного маленького в середньому – 30 грн. Продаються, зокрема, на Косівському базарі. Які сироварні області пропонують крафтові сири? (більшість можна замовити з доставкою додому)

Фестини сирного коника в Брустурах