"Прогулька по Гуцульщині" (ретро)

“Прогулька по Гуцульщині” (ретро)

Також читаємо:

Діждався я врешті погоди і постановив вирушити поза Космач. По довшому примусовому відпочинку рвало мене в гори, на полонини, де лиш буйний вітер гостює- У вівторок 16. VII. умовивсь я зі знакомими українцями-літниками. що в середу раненько виберемось в 5-тій годині до Жабя, Буркута і на Чорногору. Серед співу і веселої гутірки рушили ми на гору Ґрегіт. Майже всі були обвантажені повними наплєчниками, дехто навіть понад сили. Сонце викотилюся зза обрію і почало добре гріти. Ми йшли через Завоєлу, присілок Космача, що лежить під Ґреготом. Сам Грегіт чорнів перед нами таємничо та манив до себе. По дорозі не стрічали нікого, У Завоєлі звернули ми увагу на спосб будування старих гуцульських хат у формі малих твердинь. Переходили ми через доволі старий ліс під Ґреготом. Там побачили ми велику масу зрубаних смерік, що покотом лежали. Лежали тут довго і ніхто їх не забирав. Виявилось, що перевіз перевищує ціну дерева й полишили його там гнити, де виросло. Минули ми ліс і стали під вершком Грегота, вкритим великими каменюками. З Грегота побачили ми далеко в мряці пасмо Чорногори. Найвиразніше зарисовувався вершок Говерлі, подібний до копиці сіна, а біля неї стіжковатий Хомяк, вершок сусідніх Горганів.

По відпочинку на Греготі деякі вернулися у Космач, а нас, девять осіб, рушило далі. Стежка по розлогій полонині, вкритій мягенькою шовковою травою. Стрінули ми на ній ватага, який запрошував все повернути до стаї і покушати полонинського будза. Але не було коли задержуватися. Тимчасом почав падати дрібний дощ. Дощ підганяв нас і ми звільнили ходи аж тоді, коли побачили першії жабівські хати. Вже вільною ходою прийшли ми до битої дороги в Жабю- Ільці- Шлях провадив над рікою Ільцею, притокою Чорного Черемоша. Лучить він Косів з Жабєм і Ворохтою. Надається до їзди автами і мотоциклями. При дорозі стрічали ми гуцулів при сінокосах. Всіх витали їхнім: „Боже помагай!” „Дякувать за слово добре, дай Бог помагає й вам” відповідали дєді та здивовані оглядались за нами, Видко, що українські мандрівники рідкі тут гості, а коли і є, то не часто відзиваються. Довго йшли ми цією дорогою серед запаху скошених трав і ствердили, що хоч як багато цвіту було на розлогих сіножатях, але пасік не було видко. А шкода! Де як де, а тут бджоли мали б доволі поживи і могли би кожному гуцулові давати багато гірського, добре платного меду. А так марнуються природні багатства, гуцул бідує і деморалізується, а повчити зі своїх нема кому. Чому це так?

Далі стрінули ми при дорозі крамницю з не виразною вивіскою в польській мові: прізвище закінчене на „чук”. Догадуємося, що крамниця українська і питаємося власника, чия вона. Аж після хвилини признається. Зовсім як за давніх часів, коли кожного пана треба було лякатись, бо не знати було, чого прийшов. За крамницею було при управі дороги багато жовнірів-саперів. Далі за рікою сіріли їх розложені шатра. Між жовнірами було і кількох гуцулів. Порозуміваються ломаною польщиною. Від стрічної жінки довідуємося, що жовнірів дві групи по 170 осіб. Одна працює в Жабю-Ільці, Друга в Жабю-СлупейцІ. Але стрічаємо теж безробітних гуцулів, яких годі позбутися і довідуємось, що є їх більше. А все ж до праці покликали чужих, не місцевих людей. Місцевих потребують тільки на показ до делегацій і на офіційні свята, коли треба декламувати про Гуцульщину. Ідемо дальше і стрічаємо двоє гуцулят з простягненими руками і словами: „Проше пєнць грошів на хліб”. Питаємось, хто вони -поляки. Щойно по хвилині признаються-українці. Найважніше для них вижебрати гроші від тутешніх літників . До чого доводить деморалізація!

Звидів я цілу Лемківщину, але такої деморалізації, як тут не доводилось мені бачити. Там стрінеш малого, чи великого лемка, заговориш до нього, то відповідає не інакше, як по українськи. А запитаєш його, хто він, знає, що українець. Деякий може сказати, що русин. Але, щоби лемко був поляк, не почуєте і під Криницею та Жеґестовом, де буває багато чужинців. Видко, що лемко тверділий і більше в нього гарту. “Холерники* не вспіли його здеморалізувати. Переходили ми далі попри гуцулів, що товчуть каміння на дорозі. За три дні роботи ло 12 год. денно дістають 2 зол. Один з них прохає нас 10 сотиків на… папіроси. Ще не вспіли ми і відповісти йому, як над’їхав на коні якийсь тип у гуцульській ноші і став підслухувати розмову. Але не було що слухати. Здогонила нас фіра. Задержали ми її, бо хочемо улекшити дорогу до Жабя-Слупейки двом туристкам. Фірман-гуцул спершу заговорив по польськи, а далі і по українськи та згодивсь на нашу пропозицію.”

З газети “Діло” серпень 1935 рік. “З НАШИХ ЛІТНИЩ. З прогульки по Гуцульщині. Омелян Волинець.”  Світлина –  “Жабє-Слупейка” з книги А,Оссендовського “Гуцульщина” 1930-ті.

Знайшов Павлюк Богдан