Роман Михайлюк: Небезпека зимових Карпат

Якщо вже пішла така тема #ледьнезагнувсявкарпатах.

Якось в сильний мороз вештався коло Говерли, доходило до -30, але при спокійній погоді це було затишно, спокійно так- сухе повітря, вітерець легенький такий- загалом, мрія фотографа. І ніщо “нє прєдвєщало бєди”, не було стрьомних пір”їстих хмарок, особливого червоного заходу… всьо тихо і лагідно. Все це було через пару тижнів після Нового Року, на вершині ще лишилися рештки снігових стінок, якими захищали намети святкуючих НР- злизані вітрами, вони все ще давали такий-сякий захист.

Перша моя помилка- намет поставив не в самий надійний прихисток, а так, щоб він фотогенічнєнько звідти стирчав. А що, все ж так тихо, а зато фотка буде.

Перший дзвіночок був, коли десь опівночі, коли я вже припиняв фотозйомку- стало відчутно тепліше. Потім ще втепліло, і зіркове небо стало затягуватися легким серпанком. Різке потепління в горах- це лиха, дуже лиха ознака. Фізично це означає, що прийшли нові повітряні маси, і зараз почнеться мішанка. Зараз почнеться. Але я ж сильно мудрий, я ж думаю- ото посплю, і раненько потопаю вниз, поки не тойво.

Другий дзвоник- коли десь о третій ночі намет стало шарпати. Та я перевернувся на інший бік і намагався додивитися сон. Через годину я вже сидів і намагався втримати спиною, руками і ногами намет (Легенький Вауде, зовсім не для таких умов)

Починаю тямити, що діла пішли вже геть не по плану. Негода має звичку різко посилюватися на сході Сонця- знову ж таки, через посилену його теплом циркуляцію повітря. І це означає як двічі два чотири- що до того часу мене тут не повинно бути.
Пакую рюкзак, паралельно тримаючи спиною намет, за ним- уже просто ревище, каркас жалібно стогне і довго не протримається. Надія пробитися до хатинки на 1860 метрів, там порятунок.

Намет склав, навіть каркас не зламав. Се добре. Не можу знайти навігатор, це погано. Коло намету був казанок, газовий балон, ще дріб”язок- половину того теж не можу знайти, навіть під сніговою стінкою заметіль страшна… Тепер пробитися до хатинки, в “мирний час” це 20 хвилин.

Угу, до хатинки… не можу доповзти навіть до хреста, до якого пару метрів- це проти вітру… волочить по фірну, сліпить несамовите ревище біснуватої погоди, барабанить лід по голові, не чую своїх думок, адреналін шкалить, страх то приходить, то кудись пропадає, чітко розумію, що проти вітру я фізично не вигребу, хатка відміняється.

Єдиний варіант- по вітру, до карнізу і зі зниженням на Малу Говерлу. Якщо зможу. А варіантів нема- якщо вітер ще посилиться, то в сина мого тата будуть проблеми.

Все відбувається досить швидко- вітер зносить мене до карнізу, тут ще рештки вчорашнього пролому дозволяють зорієнтуватися в напрямку спуску. Слідів вниз нема – замело, але першу сотню метрів вони не потрібні, проблеми починаються потім, коли в білій імлі мозок починає плутати сам себе, віддаючи накази на корекцію- лівіше, правіше, лівіше- і тебе виносить або на обриви вправо, або на обриви зліва, і там всюди лавинні поля.

(Був в мене давній, ще студентський випадок, що при нічному соло-сходженні на Говерлу , на спуску понесло вправо (бо в минулий рік понесло вліво, і тепер коректував. Корєктіровщик, блін. Докоректувався, що години через три , лазячи з льодорубом в темноті по скелях- нарешті вийшов на бетонний стопчик старої границі. Зрадів, що це Мала Говерла… ні, це Брескул! Лізу знову на Говерлу, акуратно починаю спускатися прямо-прямо… і через години три блукання я знову на Брескулі! Той самий стовпчик…. Рекорд тупизни. Уже розвиднілось, але туман, видимості нема, і прийняв рішення йти вниз долиною Прута. Вибрав щось подібне на контрфорс, щоб менше шансів на лавину, і годин через шість виповзань по горло в снігу був на Заросляку)

Говерла в цьому плані- одна із найнебезпечніших гір. Наскільки легка на підйомі- лізь собі тупо вгору, і буде тобі щастя, бо як на конус не підніматися- все одно вийдеш на його верх. А от спуститися з конуса в потрібну точку навмання- практично не реально, і кілька могилок на схилі це можуть підтвердити…

Мені зараз щастить, нижче 1900м хмари закінчуюються, я бачу Говерлянку. Ну як бачу. Завірюха-поземка така, як морському штормі, ніг не видно часом… але вітер стихає, і можна стояти, трошки нижче зняв відео і фото. Далі все штатно- до лісу, колиба, в ліс по дрова, пічка, життя продовжується.

Висновки для себе, і не тільки.

1) Ставити намет не там, де фотогенічно, а там, де можеш дожити до ранку.

2) Зовсім не обов”язково доживати до ранку на цьому місці, слухайся чуйки.

3)Навігатор має бут не десь, а поруч, і запасні батареї до нього теж в зоні швидкої доступності. Компас важить кілька грам, а таки може помогти і батарей не потребує

4) Хто жлобиться на спорядження, особливо в епоху секонд-хенду- хай сидить вдома і не задає роботи рятувальникам. Якісні бренди, адаптовані під шторми, а не їхні пародіі з “народних магазинів”- з перевіреними капюшонами, високими комірами, правильно підібраними розмірами. Вітрова маска на обличчя, надійний захист рук (лейбочка “до -30С. вітається) Взуття- само собою якісне, для зимового трекінгу, під теплі в”язані шерстяні шкарпетки (не сильно вірте в чарівну синтетичну шкарпетку середньої товщини- хіба в подвійний пластиковий черевик)

5) Снаряга має бути легка, компактна, але без фанатизму- рюкзак в 25 літрів з прозорими невагомими шмотками виглядає френдлі в рекламі, а не на гірському схилі, де тебе надовго притиснула негода.

6) Навіть найкращий одяг не допоможе, якщо ти його з якоїсь причини не надягнув. Колись я випробовував самопальну пухову “ногу” (спальник по пупець) в комплекті з своєю ж пуховкою, виліз на Говерлу в шторм, видовбав невелику ямку в фірні і ліг. Всьо прекрасно, пуху я не пожалів – лиш шось не подумав, що руки треба кудись дівати. В наметі це не проблема, сунув їх в укорочений спальник між ноги і Ок. А тут вітрюган, рукам (в гірськолижних рукавицях) холодно- а засовуєш їх в пухову “ногу”- так утворюється щілина, куди вітер тут же напресовує снігу. Кепсько, дуже. І при тому- в мене є пухові рукавиці, вони в рюкзаку, на якому я лежу. А погода зіпсувалася настільки, що я їх не витягну- сифонить так, що з відкритого рюкзака барахло винесе на всю Чорногору. Як результат- морозом прихопило кисть, потім кілька років нею відчував негоду)

Апдейт 6,5) Їжа, щодо штурмових виходів (борщі на стоянках- окрема тема) Значна кількість людей, що починають ходити в гори- там “не голодні”. Ноги вже заплітаються, ти йому кажеш- перекуси, а він- “та не хочу”. Бо організм в незвичних стресових умовах просто не формує відчуття голоду. Кадр з ніг валиться, а їсти “не хоче”. Люди повинні кожну годину-другу закидатися чимось енергетичним, що швидко поновлює сили. Як мінімум- вуглеводи. Шоколад, цукерки (Слава, Слава Петру Олексійовичу!  ) останнім часом тримаю в кишені пачечку згущеного молока- калорійно, поживно, зручно. Фінікі, ізюм, курага- попередньо розпарені, якщо треба. Горішки, насіння. Снікерси- літня їжа, на морозі в них зуби лишите. Рекомендую глазуровані сирочки в шоколаді- куди кращі за снікерси, імхо. Непогано- чай в термосі з згущеним молоком, енергетично і спалене морозом горло пом”якшує. Або те саме, приготовлене на пальнику, якщо погода дозволяє. Якщо маршируєш довго, безсонна ніч- неміцна кава (один пакетик) з згущонкою- 0,5 л але тоді обережно, якщо сердце. Часом прекрасно заходить бутерброд з салом-м”ясом- це “всерйоз і надовго”.
Загалом- що хочете, лиш їжте, і тримайте легко поживний перекус в кишені штормовки. Обо-в”яз-ко-во.

7) І, мабуть, найголовніше. Вибирай похід по своїх силах. Якщо ідеш з групою- прорахуй найгірший варіант розвитку подій , на небезпечне сходження треба йти не з друзями, а з перевіреними друзями- і це не завжди одні і ті самі люди (навіяно останніми подіями на Піпівані) Пам”ятай, що якщо з погодою буде погано, зовсім погано- ти, скорше всього, помогти людині при серйозній травмі чи знесиленні не зможеш і тобі не поможуть. “Групова безпека”- небезпечна ілюзія. Люди дивуються- “Як можна замерзнути в групі з 8 людей”- та запросто. В якихось ситуаціях це відбудеться ще й швидше- бо в групі людина йде не своїм темпом, втрачає більше сил, іноді- мотивація нав”язана лідером і не відповідає можливостям деяких участників. Теоретично – так, безпечніше, на практиці буває по різному, особливо якщо група не сходжена в кризових ситуаціях.

Отакі справи. Коротко підсумувати можна так- “Краще сто разів не піднятися, ніж один раз не спуститися”… Будьмо уважні, шануймося 

Відео з цього спуску на Малу Говерлу, де вітер вже відносно заспокоївся і можна було витягти мильничку .


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Піші та велопрогулянки, походи та веломаршрути Карпатами – Косів, Косівський та Верховинський райони – для вас та ваших друзів чи гостей з інших міст!

RSS Нове на туристичному форумі

Туристичний відеоканал