28.03.2019Архів сайту «Хочу в гори»Переглядів: 2 624

Роман Михайлюк: Небезпека зимових Карпат 2

Ще одне оповідання-страшилка про гори, зиму і про героїчну боротьбу з жабою.

Колись, давним давно, коли коли Карпати були великі, а ми маленькі, а плівкові фотоапарати, знову ж таки- великі- вибрався я на Чорну гору, познімати зорекрути над обсерваторією- тоді безлюдною (не те, що січас)). Трек звичний- Дземброня- ночівля в молочарні – Піпіван. Прогнози погоди тоді були умовні, тому я відсидів на вершині біля тижня, поки не закінчився газ- і так нічого й не дочекався, погода мінялася від мрячної до скаженої, і жодної зірки… Останні пару днів газу навіть на чай не було- топив сніг до стану холодної води, засипав вівсянку, чекав годину, розморожував цей субстрат до стану “трохи теплий” , їв, і так жив, поки й той газ не випалив. І тут погода знову погіршилася, до такого стану, що йти одному через Смотрич, чи навіть до Марічейки очевидно була дуже нездорова ідея, а ми ж за здорове життя, правильно?

Є там одна темка на такі випадки. Метрів за триста на схід від обсерваторіі є вихід скель. Пробитися до них можна в любу погоду, то відносно недалеко. Від них під прямим кутом вліво, в долину ріки Погорілець. Туди веде маловиражений, але достатньо безпечний в сенсі лавин контрфорс. Достатньо скинути 50-100 метрів висоти, як вітер з страхітливого стає просто сильним, і нижче все слабшає і слабшає. За пару сот метрів висоти поворот вліво по рельєфу, і там вже виражений хребет вниз, до лісу, до полонини Шешурська, де раніше була прекрасна хата з пічкою, що неймовірно димить першу годину, а потім все ОК, готель сто зірок). Хата є і зараз, але в дуже сумному стані, і дорога руслом Погорілця до Шибен знищена повінню.

Спустився вниз до хати без особливих пригод. Хатка дуже затишна, буквально поруч річка (не треба сніг топити), ліс з дровами- що ще треба для щастя? Та от ввечері, перебираючи манаття, не знаходжу мобільний. То є сумно навіть поза гроші- тоді втрачену сім-карту не відновлювали, а мені номер був дуже важливий. Думаю, де міг його згубити- коли перелазив Смотрич, чи на самому Попі… та ніби ж ні. Згадую, що дзвонив останній раз з молочарні. Невже там залишив?? Лихо мені- в темноті за віконцем гуде й свище, що ж робить? Вагаюся- пройшов тиждень, вже давно там люди побували, пішов мій Еріксон гуляти…

Ранній ранок. Вітер ніби трохи вгомонився, зате жаба за мій “майданний” помаранчевий тіліфон тисне все дужче. Сумарний вектор сил випихає мене в сторону Смотрича.

Світає. Долина Погорільця плавно йде вверх, до закритої хмарами вершини. Тримаюся правого притоку струмка, по карті він йде, куди слід. Сніг глибокий, дуже рихлий, під ним кущі жерепу. Просуваюся повільно, вітер… вітер є, гуде й гуде в смереках.

Ліс лишається внизу, сірий схил з сірою альпійкою впирається в сіре небо. Дуже важкий наплічник тягне плечі- він набитий крупноформатною плівковою фототехнікою. Добре, що продуктів майже нема… Дивує вітер- я ніяк не можу заховатися від нього, ні лівим схилом гребеня, ні правим (я вже приблизно на сідлі Смотрич-Стайки, набираю висоту). Таке враження, що він дме згори вниз, фізично тисне голову, втискує в сніг. Видимість погана, часом заметіль, низька хмарність.

Альтиметр повільно збільшує числа- 1700, 1720, 1750… до вершини ще далеко, але в принципі особливих проблем нема, сніг провалюється менш, як по коліно, а то й просто твердне на задутих місцях. Колись саме тут, під карнізом ми з Andrej Tretyakov за схожої негоди зірвали лавину. Сніг, такий надійний ніби, круте біле поле під вершиною – в один момент покраявся десятками глибоких тріщин, встав дибки і полетів вниз- і ми разом з ним. Як зараз пам”ятаю першу думку- “ух ти ж, нічоси!!” і через долі секунди- “ні, це не може трапитися, тільки не зі мною!!!!!”… Кувиркання з уламками снігової дошки було несподівано коротким- ми були в верхній точці лавини, яка вилетіла з під нас і полетіла вниз , в туман. Тоді обійшлося, зараз пам”ять про це коректує маршрут підйому.

Альтиметр показує щось біля 1900 метрів над рівнем моря, вершина близько. Наді мною вертикальна сніжна стіна 3-4 метри заввишки – сніговий гарніз. З нього свистить добрячий сніговий прапор, запорошуючи очі. Добре, що консоль карнізу не виражена, не нависає над головою… Знаходжу менш круте місце і з кількох спроб таки вилажу, перевалююсь на ту сторону. У-ух!! Тепер я розумію, чого вітер внизу (орієнтовно 20-25м\сек) дув ніби як зверху вниз- насправді то був не сам вітер, а його слабке відлуння, аеродинамічні завихрення вершинного урагану. Справжній вітер- тут. Перші секунди не розумію, не бачу нічого- ревуча біла їмла забиває дихання, гримить капюшоном, ніби вантажним краном задирає важкий об”ємний рюкзак, відриваючи мене від грунту і тягнучи назад. Це щось нереальне, небачене досі- вітер спресований до стану натягнутої гуми, викручує руки, відриває їх від фірняка… Спуститись вниз, по шляху підйому? я б радий, але я не зможу це зробити, вітер просто скине мене з кількаметрової висоти карнізу на лід і каміння внизу з високою ймовірністю травми, а за даних умов це фатально, з зламаними ногами до Шибеного не доповзеш. Грьобаний телефон, Ромку, ти певний, що він тобі настільки потрібний??

Адреналін докидає енергіі, я відповзаю метр за метром від обриву, мордою в лід, нічого не бачу, думок не чую – тільки одну, що зараз потягне назад до обриву, і це кінець. Завалююся в якийсь виямок, розумію, що це старий окоп з Першої Світової. Засипаний землею, задутий фірном – він все ж створює ямку, якраз підходящу розміром для одного ідіота, любителя гаджетів. Рюкзак на плечах, зняти його неможливо- я його руками не втримаю, а без нього … втім і з ним перспективи не ясні. Наплечник весь випинається з окопу, вітер рве його, витягучи мене з ямки, як злий газда шкодливого кота з під ліжка, а кіт, тобто я – тільки чіпляється пазурами в що попало…

Окоп дозволяє перевести подих, дихання строго вниз, в рукавиці- інакше рве легені ударними хвилями. Приходжу до тями. Молодець, перед штурмом карнізу утеплився- додаткова фліска під гортекс, теплі рукавиці і вітромаска і без того були на мені. Все це дозволяє лежати на льоді відносно комфортно. З недоліків- не вдягнув захисні окуляри, вони разом з компасом в клапані рюкзака. З таким же успіхом я міг би лишити їх вдома- дістати ніяких шансів, рюкзак пурхне в хмари, як картонна коробочка. Лежати відносно зручно (краще, ніж стояти, еге ж?)- але скільки так пролежиш? Досить тепло, щось біля -5С, вітер… Я колись придумав свою класифікацію- за нею 20м\с- реально заважає йти. Більше 30м\с- йти можна, часом тримаючись за траву. 40м\с- тільки на карачках або короткими перебіжками .

Тут же вітер фізично відриває голову. Мені всього навсього треба піднятись і глянути вліво вгору (проти вітру). Якщо там скеля, то все ОК, значить я під вершиною, тоді мені вправо вниз. Якщо ні… Я кілька раз намагаюся підняти голову… зміг. Але тільки розплющив око (прикриваючися рукавицями)- як тут же получив в нього кілька льодових кристалів на швидкості десятки метрів в секунду. Та-ак, один ілюмінатор в мінус. Чекаю, коли пройде чергове шквальне підсилення, щоб глянуть другим оком- шварк, і спостерігаю на обох екранах спалахи зірок. Сльози, кров- не знаю, що в мене там тече, але більше спроб глянути туди не роблю. Дуже болить, ще більше від переживань. Ні, щось ніби бачу, льодяні рукавиці розпливчасті. Гут.

Страшно від цієї ненависті природи. Те, що накрило мене- щось настільки нереальне, неземне- чуюся птахом, якого затягнуло в турбіну літака. Ні, якогось льодяного зорельоту. Лежу, і мені жарко від адреналіну. Ця тушка гарячої протоплазми в льодовій ямі готується до ривка на порятунок, мільйони років еволюціі запрограмували хімічний обмін організму, щоб перевершити себе ж, якщо притисне… Навколо нема саблезубих тигрів, що заганяють примата на пальму. Примат лежить в холодній ямі, але не хоче перетворити яму в свою могилу.

Досі пам”ятаю одне- прикриваючи руками голову, я просто через мебрану гортексу чув гарячий запах тіла. Це був неймовірний контраст- тонка плівка від Gore…, до неї живий я, а знадвору- вскаженіла Чорногора, що реактивним катком прасує льодяну поверхню горбатої планети.

Досить лежати, нічого доброго тут не вилежиш. Значить, так. Рахую до трьох, і кидок он до тої сірої плями, там ніби якийсь камінь з льоду стирчить, коло нього можна впасти, затриматися. Все просто. От зараз. Раз, два-а… не можу сказати “три”, хвилі страху паралізують , ніби там не повітря летить, а кулі , кулі, що зустрінуться зі мною, як тільки я відірвуся від поверхні.
Один, два…. знову лежу. Може, вітер стихне, хоч трохи, ну не можна ж підніматися зараз, мене ж здує, як фантік, тільки ноги-руки тріпнуться. Ну ще хвилиночку, ну от ніби тихіше стало… чи ні. Чи так. Ра-а-аз… ні.

Далі не пам”ятаю- напевне, я все таки зміг полічити до трьох. І не один раз, напевне, якщо пишу це. Найтяжче було подолати перші вершинні метри, там, де вітер розганявся з усієї дурі.

Через пару сотень метрів повзання (кілька годин життя) я навіть зміг встати на ноги. Спускаюся не хребтом, як завжди на молочарню, а під прямим кутом вліво, мені важливо скинути висоту, добратися до лісу… В голові то повний вакуум , то хвилі адреналіну. Видимості нема, зате вже є перші ялинки, стирчить жереп- тобто місце не лавинне. І то добре.

Торкаюся рукою в рукавиці чола і в першу секунду відчуваю- щось ніби не те. Ну точно не те, якась голова ніби розпухла, не мій розмір). На нервах хапаюся і віддираю добрячу лінзу льоду, що наросла на лобі, віддираю її разом з волоссям зачіски і брів. І даремно- в голову одразу стало значно холодніше, бо лід захищав від вітру

Ліс. Нарешті ліс- покручені переламані дерева, сніг всипаний зламаними вершинками дерев. Механічно пересуваю ноги, дістаю ліхтарик- вже темніє. Помічаю моторошну картину, якої не бачив ні до, ні після того – дерева мотає вітром, вони гойдаються туди-сюди, і разом з ними гойдається пласт снігу, діаметром в пару метрів з центром в стволі. На периметрі цього кола то з”являється, то зникає глибока вертикальна циліндрична тріщина. Таке буває при землетрусах- земля репає, а потім змикається… Тупо дивлюся на це, розумію, що фото нічого з цього не передасть, а відео плівкові камери не пишуть) Все швидше марширую вниз- густіюча темнота діє на нерви, не знаю, наскільки мене ще вистачить. Десь внизу, якщо я не помилився з місцем- траверсна стежка з молочарні до водоспаду, треба її знайти, поки ще щось видно.

Ось і вона. Болять коліна, плечі, але добавляється ще якісь незрозумілі відчуття в кисті лівої руки. Знімаю рукавицю, відтягую рукав штормовки- там, де ремінець годинника трошки стиснув шкіру- помітно яскраву червону пляму, ніби комарі покусали. Я ще на вершині щось там відчував, але були актуальніші проблеми, та й рукавицю на вітрі не зняв би… То ж треба- довгий рукав штормовки, довгий раструб перчаток- але на їхньому стику була тоненька щілинка, з лівого вітряного боку. Може рукав задерся, коли руками голову закривав. І трохи сповільнений кровообмін із-за ремінця добавив свого негативу…

Виходжу на першу галявину, до хатки менше кілометра. Там, де був годинник- уже колекція пухирів різної форми і кольору. Вони ширяться, поєднюються між собою. Вітаю себе з першим в житті обмороженням. (Дивно, що більш відкритому обличчю, яке все вкрите бурульками над вітровою маскою- зовсім нічого.) Перша лавина колись на Смотричі, і перше оце теж тут… Дружелюбна горочка, що й казати.

Далі знову мало що пам”ятаю, хіба сильний натічний лід на стежці коло водопою. Спуск в рівчак, і от наді мною темні крила даху , мабуть, самої знаменитої стаї (колиби) в Карпатах- смотричівської молочарні (Велике спасибі власникам, хай їм Бог помагає в усьому) От і сліди до дверей. Ніби мої. Відчиняю двері (який приємних доторк до клямки, який хороший скрегіт завіс) Ліхтарик висвітлює наступні двері, прочиняю, захожу- і бачу на лежаку свій телефон…

Тоді зимова Чорна Гора не була таким “прохідним двором”, як нині. Одна група на тиждень, пару груп на місяць- було нормально, не те що зараз, коли десятки людей щодня ломляться туди з усіх напрямків. Та й негода добавила своє- ніхто за тиждень не прийшов, пролежав мій помаранчевий з Майдану-1 тут весь час і дочекався мене.

Четверта ранку. На дворі завірюха, я готовий виходити, щоб встигнути на перший дзембронський автобус (біля шостої ранку). Вітер виє, снігова заметіль сліпить ліхтарик. Не можу знайти бук в центрі полонини, мене зносить правіше, до лісу, траверсую снігові замети… нарешті вибираюся на дорогу. Хух.

Дземброня. Я очікував бачити зірвані дахи, повалені дерева, як мінімум зламані паркани… ні, тиша… Не було тут вітру, гарно гори захищають мальовниче селище. Пару вогників в ближніх хатинах, гавкіт собак… шофер вовтузиться, відігріваючи свій ПАЗік… задні холодні сидіння, рушаємо, трясця підкидає рюкзак… в вікнах пропливають назад темні береги Черемоша, я їду до Верховини.

Так завершилося моє знайомство з найсильнішим вітром в моєму житті. Я його оцінюю в 50м\с, скільки там було насправді- Смотрич знає.

Висновки. Лежачи на вершинному гребені, я думав про одну важливу річ, дуже важливу для мене на той момент. Дуже добре, неймовірно добре- що я там був один. В таких умовах ніхто нікому не поможе, ніяк. Комахи не поможуть одні одному, коли попадають в бурхливий річковий потік. Хіба вцілілі роскажуть, де кого востаннє бачили…

Єдине що- якби за мною (в даному випадку) була група, то я , звісно, не повів би людей шукати того гаджета, хай уже добро пропадає). От єдине, на що можуть придатися люди при вітрі 50м\с- вчасно повернути назад або взагалі сидіти коло гарячої пічки. (сумно-веселий смайл).
Необхідно вчасно одягнутися, не чекати, коли холодовий шок почне плющити тобі психіку. Ота вчасно піддягнута товста фліска під штормовку дала мені можливість відносно спокійно розбиратися з собою і вершиною. Якби я там ще й мерз – можливо, це привело би до більш нервових дій з малопередбачливим результатом. Само собою- ніяких “віндстоперних перчаток, бафів” і інших аутдорних забавок, на які недавно скаржилися учасники “того самого” смертного підйому на ПІЧ. Тільки надійні гортекс-інсулайтові перчатки, надійний намордник, великий капюшон. Велика моя технічна помилка – вчасно не надягнув захисні окуляри ( не люблю їх, вони обмерзають від вологого повітря з дихальної маски і нічого не видно.) Зараз звичайно було б добре мати навігатор – але обов”язково, якщо екран сенсорний – мати до того спеціальні рукавиці для роботи з сенсором, бо знімеш-втратиш спершу рукавицю, потім руку, а потім і сам на нервах десь навернешся. В ідеалі- класичний тревел-GPS з механічними джойстіками і кнопками. І смартфон про запас

Оце мабуть і все. Поки що ) #ледьнезагнувсявкарпатах