Осінь в Непалі: Косів-Еверест

Осінь в Непалі: Косів-Еверест

Що таке подорож? Коли вона починається і коли закінчується? І чи закінчується вона взагалі?  Дорога, яка змією звивається то вгору то вниз, змушує не стояти на місці. Рухатися, значить жити. Рухатися, значить продовжувати гру. Дивитися широко розплющеними очима, вдихати на повні груди, насолоджуватися кожним моментом, кожною секундою прожитого життя. Здається, саме це і є справжньою свободою.

Починати щоденник в потязі – це вже традиція. Всі мої мандрівки починалися з потяга і в цьому є  певна циклічність. Сансара. Цього разу я вирушаю в Гімалаї, але насправді ця мандрівка почалася задовго до того, як я сів в потяг.

Я звик швидко жити. На цьому клаптику землі стільки можливостей не встигнути реалізувати свою мрію, стільки прикладів розчарованих, злих людей, що іноді стає страшно. Часом у своїх дитячих мріях я втікав у внутрішню еміграцію від світу – кудись якнайдалі. А що в дитинстві могло бути далі за Гімалаї? Про Гімалаї я знав, що вони високі, неприступні і там живуть всілякі чудовиська. Коли підріс, ці знання доповнилися всілякими таємницями про Шамбалу, нацистів і НЛО. Цікавий набір знань.

Згодом, коли почав ходити в гори, в мій світ прийшли книжки про сходження в Гімалаях. Я їх читав і не міг зупинитися, одну за одною. І фільми – художні, документальні – все підряд. В мене складалося враження, що я вже всіх там знаю. Але Гімалаї залишалися чимось далеким і недоступним.

Через деякий час мої знайомі почали їздити в Непал і привозити звідтіля неймовірні історії та крутезніфотки і я зрозумів – треба ставити мету і йти до неї. Я почав відкладати гроші на подорож. Через кілька років заощаджень, назбиравши потрібну суму, я почав шукати компанію і це виявилося найважчим: для багатьох людей, які навіть мали гроші, Непал був чимось далеким і недосяжним, інші погоджувалися, що треба їхати, але не зараз, а через рік, а через рік ставалися всілякі пригоди і доводилося відміняти поїздку. Так тривало десь 3 роки, допоки преЗЕдентом України не став Володимир Зеленський. «Хто його знає, що буде далі» – сказав я, і це переконало мого друга і партнера по багатьох мандрівках Володю – в червні 2019 року ми купили квитки до Катманду, і Гімалаї стали на крок ближчими.

Потім була довга підготовка – фізична, збір інформації, коригування планів, постійні обговорення і т.д. Зійшлися ми на тому, що йдемо EBC – Everest base camp track – один з найпопулярніших у світі маршрутів – до базового табору Евересту зі сходженням на гору Кала Патар. Але є одне але: для того,  щоб іти цей трек, потрібні квитки на ще один літак: Катманду – Лукла, а їх неможливо було знайти. 2 місяці ми шукали – на сайтах компаній, які літають в Непалі, на сайтах компаній, що продають квитки – все глухо. На початку вересня я нарив інформацію, що в Катманду ремонтують аеропорт і рейси перенесено в Рамечхап, тож довелося брати квитки Рамечхап – Лукла з включеним у вартість добиранням до Рамечхапу.

Кінець жовтня ставав все ближчим, і на душі було якось моторошно. Завжди важко вирушати в мандрівку, не тільки тому, що тебе може там щось спіткати. Це не найстрашніше. В мандрівці може здійснитися мрія, а як людина може повноцінно жити без мрії?

Але ти підіймаєш важкий рюкзак, вдягаєш його на плечі, кажеш близьким «До зустрічі» і робиш найважче – перший крок. Кожен наступний буде набагато легшим. Колеса потяга вистукують свій звичний ритм, а я запрошую вас пережити цю мандрівку разом зі мною.

23.10.2019 Ср

Відпрацював день на роботі, зібрав рюкзак і в 17:55 прийшов на автостанцію. Дружина вирішила проводжати мене у Франківськ, що ж, буде веселіше. Потяг в 21:55 і, здається, ми все встигаємо, але автобус на 18:00 не приїхав. Фак! Я ж тільки вчора запитував про нього в касі і мене запевнили, що автобус буде. Гуцульська Індія, як же я тебе обожнюю! Виїздимо наступним о 18:45 і, о, Вішну, все встигаємо. На вокзалі нас вже чекають друзі, які теж вирішили провести мене. Хороша компанія – це завжди надихає. Заводжу сторінку в Telegram, де буду описувати свою подорож онлайн – всі підписються) Але, нарешті, приходить Час Ч і доводиться прощатися. 21:55 – потяг рушив на схід.

24.10.2019 Чт

В 9:00 потяг прибув до Києва. З Володею я повинен зустрітися в 11:40, а це означає, що мені потрібно згаяти 3 години. Мені пощастило, в Київ їхав мій колега по музичному цеху Андрій, і ми чудово посиділи і поговорили про все на світі + ще й перекусили в «Пузатій хаті».

Перед 12ю Володя приїхав на вокзал, і ми пішли на 14-ту колію, де якраз відправлявся експрес на Бориспіль. І тут «чорні лебеді» продовжили свої польоти – на колії поламався якийсь товарний потяг, загородивши нам дорогу, і ми близько півгодини простояли за 4 км від аеропорту. Слава Богу, все залагодилося і ми вчасно прибули. Але літак теж затримався) Для нас це було не найкращою новиною, адже це зменшувало час перебування в Дубаї. До речі, про Дубай: коли ми замовляли квитки, то взяли довгий конекшн – 14 годин, щоб погуляти по місту і піднятися на найвищий в світі хмарочос – Бурдж халіфа. Україна має з Еміратами безвіз, так що завдання було простіше простого. Нам так здавалося.

Але оскільки рейс затримали, то прибули ми в Дубай після 22-ї і поки пройшли візовий контроль (достатньо швидко), поки добралися на метро до центру, поки поблукали по дубайському молу Бурдж Халіфа закрили і план зірвався. Саме місто вразило своєю вітринно-показушною красою, кількістю магазинів та цінами.

Оскільки ціна на готель в Дубаї дуже висока, ми вирішили ночувати на одному з пляжів – просто неба. Нагулявшись нічним містом, ми вирушили до Перської затоки, дорогою зайшовши перекусити в місцевий фастфуд. Кола в умовах еміратської спеки (навіть вночі!) була суперприємним бонусом. Зоряне небо, шум моря, купання в Перській затоці – чи можна придумати більш вдале завершення дня.? Так ми і заснули посеред пляжу в цьому дивному місті великих магазинів посеред піску.

25.10.2019 Пт

Вночі здійнявся вітер, і десь біля 3ї стало прохолодно. Прохолодно в Дубаї – уявіть! Я вдягнув на себе все, що міг,і пробував заснути (більшість багажу з куртками і теплим одягом були в аеропорту, як ви здогадалися). Але постійно прокидався, адже поруч ходили всілякі п’яні постаті, самогубці через невдале кохання та інші веселі люди. Володя спробував піти поспати на лежаки біля готелю, але його звідтіля прогнали. Згодом ми дізналися, що за цю романтичну ніч на пляжі нас цілком могли забрати в поліцію. Весело)

Десь біля 6-ї ранку я остаточно прокинувся, покупався в морі і ми вирушили в місто – в район Аль Фахіді. Фортеця Аль Фахіді була збудована наприкінці 19 століття і є найдавнішою спорудою в місті. Зараз в ній розміщений Дубайський національний музей (в який ми не потрапили). Добратися в Аль Фахіді можна на метро, що ми й хотіли зробити, але в п’ятницю в них свято і метро відкривається тільки в 10, а в 12 в нас уже літак. Тому ми взяли таксі (30 дирхам, близько 8 $) і успішно доїхали до дестинейшину. Походили, пофоткали – район дуже колоритний, люто рекомендую відвідати. Нереальний контраст, в порівнянні з бетоном, склом, бутіками і позерством Дубаї. Забігли в ресторанчик з пакистанською їжею – верррррррррріспайсі (виявляється, це було тільки тренування), перекусили і за ті ж 30 дирхам доїхали на таксі до аеропорту.

Там ми швиденько пройшли паспортний контроль і в 12:20 вже були в повітрі – курс на Катманду. Переліт тривав 4,5 години, а, отже, я зміг гарно виспатися. А от в аеропорту Катманду розпочався справжній квест… Коли ви заходите в аеропорт, в приміщенні бачите кілька черг і потрібно зрозуміти, в яку ставати і що робити. Я тут напишу коротку інструкцію, як правильно діяти (а не так, як ми зробили).

Справа стоять автомати, де ви повинні заповнити інформацію на візу, а біля автоматів лежать карточки arrival information – їх теж беріть і заповняйте. Після заповнення інфи в автоматі ставайте в чергу на оплату візи – ми взяли 30-денну і заплатили по 50 доларів з людини. Після оплати – переходьте в чергу на паспортний. Там ви кажете «Намасте», даєте талон про оплату візи, arrival information, яку ви заповнили. Після розмови з прикордонником ми пройшли металодетектори і пішли шукати рюкзаки. Слід сказати, що даний квест супроводжується хаосом, нічогонезрозумілістю, шумом і постійною міграцією груп китайців. Це все ви отримуєте безкоштовно, як бонус.

Рюкзаки ми, зрозуміло ж, не знайшли. На отриманні багажу в Катманду повний хаос – гори сумок, чемоданів, рюкзаків та іншого багажу. Після тривалих пошуків наші речі все ж знайшлися – їх хтось закинув у куток, адже ми довгий час отримували візу, і прибули нові рейси з новим багажем. В аеропорту можна пройти посвяту в атмосферу хаосу, а саме це слово в мене асоціюється з Катманду. Якщо ви не зможете звикнути до цієї атмосфери – ви місто не полюбите. Добре, що я з України, – хаос наше все)

Квест продовжується, і ми вирушаємо в місто в пошуках таксі. І не просто таксі, а таксі, яке довезе нас в Тамель за 5 доларів. Тамель це така резервація для туристів в Катманду. 3й таксист погодився на наші умови – нам впреше повезло, але… Але ми все ще не розуміємо, що ми в Азії. Дорогою таксист агітував поселитися в інший готель, а не в той, який ми забукали, впарював нам гідів, портерів, транспорт до Рамечхапу і ще всіляку всячину. Ми були стійкими. Приїздимо, вигружаємо рюкзаки і він нам каже «З вас 10 доларів – з тебе 5 і з тебе 5». Не на того напав – Володя йому виписав такого, що він перестав сперечатися, взяв 5 доларів і ми розійшлися кожен у своєму напрямку. Розвести білошкірих лохів не вдалося – яка журбинка…

Поселилися ми в готелі Atlantic, розклалися, помилися і вйо в місто – требаперекусити. Перше, з чим ти стикаєшся в Катманду – це зграї скутеристів, які їздять попри пішоходів, сигналять, обминають машини, машини сигналять їм, сигналять тобі, назустріч йде група китайців і ти  одразу ж губишся у хаосі. Але до цього виру звикаєш. Або ні. Зайшли в перший ресторан з локальною їжею і понаїдалися, як на забій. Місцева їжа дуже перчена  – майте це на увазі. Потратили ми біля 1300 рупій з людини – по 11 $. Курс рупії до долара коливається і становить близько 120 рупій за долар. Тому будь яку суму в рупіях діліть на 100 і матимете суму в доларах. Або, якщо ви супер математик, діліть на 120 і матимете точнішу суму)Залишилася одна важлива справа – добратися до ліжка і добряче виспатися. На добраніч!

26.10.2019 Сб

Поспали до 9-ї – Щастя є, це факт! Яке ж це кльове відчуття – виспатися! Поснідали і попрямували до інфоцентру по дозволи, адже йдучи до базового табору Евереста, ви повинні заплатити за вхід в парк Сагарматха і придбати перміт. В інфоцентрі нам сказали, що краще це все купити на треку, і ми вирушили назад до Тамелю – шукати офіс авіакомпанії Summit Air, адженампотрібно в 2й ночісідати в автобус, якийвезтиме нас до Рамечхапу, звідки в нас літак до Лукли. Офіс ми не зайшли, тому вирішили подзвонити і за 3м разом таки додзвонилися – нам сказали, що всю інформацію (місце зустрічі, номер телефону водія і номер машини) скинуть на емейл. Дивно якось тут все працює. Якби ми не подзвонили – квитки могли «згоріти», чи як?

Після цього ми пішли пообідати в ресторан з європейською (менш перченою) кухнею; правда, обід нам вартував трішки дорожче – по 1500 рупій (13 $) з людини (це вже в кінці подорожі я зрозумів, як і де можна наїстися на 600 рупій). Володя, як бачить наклейку TripAdvisor (Порадниця!) одразу туди й прямує. Прямую і я)

Далі поблукали Тамелем – це справжній клондайк неоригінального спорядження за супердоступними цінами. Тут ви можете знайти підробку на будь який смак. Тут всі ходять в одязі з надписом The North Face. Мені пригадалися 90-ті, коли в нас всі ходили з трьома полосками і священним надписом Adidas. Як співали ТНМК «в кожного доктора своя доктрина».

Володя шукав штани і продовжив гуляти по району, а я пішов в готель, помився, зібрався і записав сьогоднішні події в щоденник. Далі вечеря, в 1й ночі підйом і на нас чекає черговий квест – добратися до Лукли. Повідомлення з даними водія, як не дивно, прийшло. З Богом!

27.10.2019 Нд

Прокинулися, допакувалися і пішли на місце, куди по нас повинен був приїхати автобус. Hotel Atlantic розташовується за 100 м від зупинки, тож нам далеко йти не довелося – дуже зручно. На місці вже чекали групи туристів, по яких приїздили різні машини, а нашого водія, Тенцінга, все не було. В 2й я йому подзвонив – каже: «Буду через 10 хвилин». Взагалі, в Непалі з пунктуальністю в людей якось не склалося. Попри увесь хаос дорожнього руху, натовипи людей і скутерів, непальці ніколи нікуди не поспішають. Вони повільно їдять, повільно ходять, запізнюються, адже не поспішають і сплять вони теж повільно.

Нарешті, з півгодинним затриманням (Україна, дякую тобі, що підготувала мене до цього!) автобус прибув, і ми полетіли в Рамечхап. Саме так, полетіли, адже водій розвинув таку швидкість, що їздою це назвати важко. Напевно, він був фанатом МіхаеляШумахера (який прокинувся після коми). А додавшидо швидкості постійні серпантини, вбиту дорогу і невиспаність – отримаєте фантастичний коктейль мого стану. В 5:40 ми були в Рамечхапі, слава Богу! Швидко забрали речі і побігли чекінитися. Тут на нас навалилася вся дійсність Непальської глибинки – виявляється, той хаос, який панує в Катманду, це ще не хаос. Ніхто не говорить англійською, зал очікування більше схожий на курник, п’яний сек’юріті і ще багато-багато іншого. Summit Air теж фестивалить – дівчину з Фінляндії, яка вже була зачекінена на рейс, переклали на наступний (коли вам кажуть, що ви полетите через півгодини – це може означати все що завгодно – 5 години, або й кілька днів. На щастя, фінку посадили на рейс «всього» через 3 години). Наш багаж розвернули, не загрузили в літак і прилетівши в Луклу, замість того, щоб вирушити на маршрут, ми 3 години очікували на рюкзаки. Добре, що в Луклі є багато всіляких кафешок з чаєм і несмачною піцою. До речі, європейські страви непальцям крайньо не вдаються, тому рекомендую споживати локальну їжу.

Аеропорт імені Тенцінга-Хілларі (Лукла). Збудований 1964 р. під наглядом сера Едмунда Хілларі. Посадкова смуга 527 м з 11.7% кутом нахилу. За версією HistoryChannelце найнебезпечніший аеропорт світу за останні 20 років (остання катастрофа трапилася в квітні 2019 року). Саме з цього місця стартують більшість людей, які прямують до Евереста.

Нарешті, багаж довезли! В Луклі купили дозвіл на трек – 2000 рупій (18 $), зареєструвалися і вйо до горбів! Точніше вниз – за день нам потрібно скинути близько 400 метрів і потрапити в Пакдінг. 3 години –  іми вже на місці. Вчимося вибирати лоджії – заходимо в першу, яка сподобалася (Snowland)і селимося (500 рупій з людини, 4 $). Помилися (в кімнаті є душ і туалет – далі такого вже не буде), поїли і спати. Завтра зранку вирушаємо в Намче. Домовилися вставати в 6:30, снідати і в 8:00 вже бути на маршруті. Такого плану ми і дотримувалися цілу подорож.

 

 

28.10.2019 Пн

Прокинулися в 6й, зібрали рюкзаки, поснідали, розрахувалися на ресепшині (я заплатив 3165 Rs за все, 26 $). В лоджіях розплачуєшся перед виселенням, в рахунок включено все, що замовляв – душ, інтернет, їжа і т.д. Непальці погано рахують – вас можуть або надурити, або назвати меншу суму, тому рекомендую вести паралельний підрахунок того, що в замовляли. До речі про ціни – їжа коштує десь під 1000 Rs (8 $), хоча можна вкластися в меншу суму, якщо захотіти. Інтернет – 500 Rs за день (4 $). Душ з гарячою водою – 500 Rs, зарядка батарейки – 200 Rs – 1,5 $ (павербанки вирішують).

В 8:00 ми вже на маршруті. Спочатку дорога йде рівною стежкою з мінімальними наборами. Це насторожує, адже ми сьогодні повинні набрати 600 метрів висоти. В Монджо знаходиться вхід в парк Сагарматха, де потрібно заплатити за вхід 3000 Rs (25 $). Десь з годину ми стояли в черзі, можливо, був сенс вийти раніше, щоб не чекати. Зате поговорили з цікавими людьми – американкою, хейтеркоюТрампа і непальцем, який вчиться на дипломата. Він розповів трішки про політичну систему Непалу: зараз це федерація, а при владі в них комуністи – одразу відчувається близькість Китаю. Багато непальців люблять Китай і ненавидять Індію. Кажемо, щоб був обережний з цими комуністами – ми в Україні їхню благодать досі відчуваємо, і рушаємо далі – квитки в парк ми вже купили.

Справжній підйом почався перед мостом Хілларі, який веде до Намче. Підвісний міст Хілларі – найвищий з підвісних мостів на треку до базового табору Евереста. Його висота становить 135 метрів і протікає він понад “молочною” річкою Дудх Косі. Міст чудово прикрашений непальськими молитовними прапорцями, що неначе промовляють: “Молися перед тим, як його перейти”. Висота дійсно вражаюча, особливо коли назустріч йде караван яків,або портер,якийпереносить на собі увесь світовий торгівельний центр.

Отут вже почали даватися взнаки і висота, і важкість рюкзака, і стрімкий набір – чудовий коктейль. Зате після мосту вперше відкрився вид на Еверест, а краєвиди, як відомо, мотивують. Поволі йдемо та співаємо інтерпритації народних пісень під місцевий контекст, розповідаємо анекдоти – щастя є!

Перед Намче черговий чекпойнт, вже 3-й. І він розташований в «правильному» місці – стрімкий набір досить таки вимотав, тож зупинка була доречною. Отримавши сили на останній ривок, ми попрямували до Намче Базару – столиці шерпів. В містечку дуже багато готелів, достатньо пристойних і здатних забезпечити комфортне проживання. Трішки вище за Намче є аеропорт, проте туристи ним не можуть скористатися, щоб місцеві люди мали як заробити рупійчину. В суботу зранку відкривається базар, куди сходяться люди з усіх околиць, проте ми так і не змогли на нього потрапити. А ще в Намче можна купити колу за 150 Rs (1 $) – далі буде в рази дорожче.

Стомлені, ми хотіли якнайшвидше поселитися в готель, але скрізь не було вільних місць. Але хто шукає, той знаходить – в лоджії Nirvana  були вільні місця, з видом на гори, тож ми там поселилися на 2 ночі. Пообідали, повечеряли і спатоньки – завтра в нас по плану радіалка в Кумджунг з гарним настроєм і чудовими краєвидами. Молюся про погоду)

 

29.10.2019 Вт

Цієї ночі я практично не спав. В кімнаті було нормально, але за вікном півночі лунали якісь дикі співи і танці. Зате відчув себе в середовищі іншої культури. Сніданок ми замовили на 7 ранку, швидко з ним справилися і вийшли на маршрут. Сьогодні по плану прогулянка до готелю Everest view і далі – в село Кумджунг. Одразу з Намче треба валити вгору – дуже стрімкий набір, зате які краєвиди відкриваються: внизу, амфітеатром розкинулася столиця шерпів, над нею, немов стіни, здіймаються вгору засніжені гіганти, а понад цим всім кришталево чисте небо. Неймовірна краса!

Через дві години після старту ми були біля готелю. Звідси відкривається чудовий краєвид на Ама Даблам, Лхоцзе, Нупцзе і на сам Еверест. На це можна дивитися вічно. Але вітер перериває медитацію, і ми продовжуємо рух до Кумчжунга. Заходимо в село, а там діти грають на гітарі – як на замовлення) Не втримався – беру гітару в руки і граю. Шерпам сподобалося)

Після цього ми забігли в тіхаус, я замовив курячий суп за 300 непальських гривень. Супчик такий собі, але перекусити щось треба. Далі йдемо шукати Hillary memorial view point. В інтернеті пише, що в’ю поінт розташований на висоті 4000 метрів, але де саме – загадка. Питаємо в місцевих – з ними важко порозумітися. Один вуйко, відповідаючи на наше запитання про точку Хілларі, показав нам на всі 4 сторони – це Кумджунг, крихітко) В пошуках ми зайшли в сусіднє село – Кхунде, де й побачили вказівник до нашого дестинейшина. Володя каже, що ніколи не потрібно здаватися, і ця ситуація ще раз підтверджує – nevergive up!

На підйомі було достатньо важко – 4 тисячі даються взнаки, але піднявшись, ми опинилися просто в медетативному стані – цю красу важко описати. Годину ми сиділи і насолоджувалися самотністю посеред цієї величі, почаювали, поговорили з місцевим круком, який прилітав у гості. Перед нами Ама Даблам. Важко уявити більш ідеальні форми. Самі непальці називають Ама Даблам найкрасивішою горою в світі. Маттерхорн з Ушбою, звичайно ж, можуть сперечатися, але для чого це робити? Сидимо на оглядовій точці понад Кхунде і спостерігаємо цю красу. Висота 4000, вітру практично немає, як і туристів – унікальний момент. Навколо гори, могутні, красиві, виблискують, вкриті білими мантіями, але мій погляд спрямований тільки в одному напрямку. Здається я закохався…

Спускалися ми іншою дорогою, через Сянгбоче, попри аеропорт і гелікоптерний майданчик. Близько 16:00 були в лоджії, а далі – звичні процедури. Я помився, поправ в умивальнику речі, розвішав їх. До речі, рекомендую використовувати будь-яку можливість попрати речі – чим вище, тим важче буде це робити. Обід сьогодні не замовляв – переходжу на режим економії) Ми трішки скорегували свої плани і вирішили завтра піти в Пангбоче, замість Дебоче – то вийде трішки далі, але післязавтра буде простіше збігати до базового табору Ама Даблам. Ну що ж, до зустрічі завтра!

30.10.2019 Ср.

Сьогодні по плану ми повинні дійти в Пангбоче, а це 500 метрів набору – терпимо. В 8:20 вийшли з лоджії і попрямували дорогою в сторону Тенгбоче. Спочатку була чудова траверсна стежка, практично без наборів, але після Кумджунга ми стрімко почали скидати висоту і це означало одне – потрібно буде надолужувати. Перед Тенгбоче почався стрімкий набір, і тоді я зацінив свої вранішні пробіжки – в-витривалість. Багато туристів на цій ділянці просто вмирають, а я так, підумирав) Взагалі, трек EBC не з найлегших, томуготуватисядоньогопотрібно, а біг – найкращапідготовка.

В 12:15 ми в Тенгбоче. Тут розташований головний буддистський монастир регіону Солокхумбу. Погулявши трішки ним, ми зайшли в тіхаус, де перекусили типукурячим супом та випили чайок зі снікерсом. З набором висоти ростуть і ціни в меню. Взагалі, висота – цікава річ: з набором висоти люди стають якісь більш ліниві, дратівливіші, тому важливо себе контролювати – самоаналіз в таких випадках допомагає. В тривалих мандрівках виникає т.зв. «синдром намету», коли люди, перебуваючи тривалий час в обмеженому просторі, починають злитися один на одного через дрібниці, влаштовувати сварки на рівному місці і т.д. Про такі речі потрібно знати і їх варто обговорювати перед поїздкою, щоб уникнути конфліктних ситуацій  в складних обставинах. А конфлікти будуть – повірте мені.

Трішки відпочивши, ми рушили далі до Пангбоче. Дорога звивається вздовж річки, спочатку скидаючи, а згодом набираючи висоту. Сьогодні хмарно, тому мало фотографую. Але одна картина мені врізалася в пам’ять – на задньому плані величні гори, які проглядається крізь хмари, на середньому плані виблискує дах монастиря Тенгбоче на фоні Гімалайських гігантів, а на передньому –  річка та міст через неї, по мосту йде караван яків. Дуже мальовничо! Масштаби тут дійсно вражаючі – схоже на Кавказ, але все неначе ближче – рукою подати. В 15:00 ми були в Пангбоче, поселилися в лоджію – все стандартно (знову ми не вібіранчєлиси і поселилися в 1шу, яка попалася). В лоджії ми домовилися про безкоштовну зарядку мобілок – це плюс. А ще тут є апарат з фільтруванням води – 1 л коштує 70 Rs – 60 центів(звичайна вода коштує 250 рупій за літр, 2 $). Взагалі, в Гімалаях з водою цікава річ – тут у воді зі струмка є всілякі бактерії, тому просто пити воду не рекомендується, її потрібно фільтрувати і знезаражувати. Є кілька варіантів: фільтрувати воду спеціальною лампою, фільтром і знезаражувати спеціальними таблетками. Спочатку ми думали про купівлю фільтру чи таблеток, але пізніше вирішили не морочити собі голову і просто купляти воду. Якщо в Катманду пляшку води можна купити за 20 Rs (16 центів), то на висоті її вартість може доходити до 300 Rs (2,5 $). Тому Думай! Те! Як казав класик)

31.10.2019 Чт

Прокинулися – за вікном туман, нічого не видно. Багато хто відмовився б від треку, але ми не з цукру – сьогодні в нас радіальний вихід в базовий табір Ама Даблам і в 8:00 ми були вже на маршруті. Пройшовши по Пангбоче, розпитали, скільки тут коштує вода – 150 Rs (в лоджії 250 Rs, або 70 Rs за фільровану), туалетний папір – 250 Rs (70 гривень!).Дорога до базового табору зовсім не позначена, тому орієнтуємося по OsmAnd. Спочатку спускаємося до річки, переходимо на інший бік і починаємо підйом – далі тільки вгору. В цей момент почало розпогоджуватися –хмари розійшлися, і до обіду була просто неймовірна погода. Чим вище підіймаємося, тим красивіші панорами – такий закон гір. На всі 360° нас оточують шеститисячники, а на півночі видніється стіна Нупцзе, з-за якої нам підморгує Еверест. А ось хмари розступилися, і перед нами постала красуня Ама Даблам – я таке бачив лиш в кіно. В неї реально можна закохатися! До речі, місцеві називають Ама Даблам найкрасивішою горою в світі. З цим, звичайно ж, не згідні ні Ушба ні Матерхорн, але те, що Ама вражає – факт.

Чим далі ми наближалися до цієї гори, тим краєвид ставав все більш казковим. В один момент я не витримав і просто сів на землю спостерігати це чудо. А ще ж потрібно пофоткати і зняти відео!Життя не вистачить, щоб все встигнути!

Близько 11-ї ми були в базовому таборі. Тут повно різнокольорових наметів – десятки альпіністів хочуть зійти на цю вершину. А ми цього разу не йдемо на сходження, а просто насолоджуємося красою, спостерігаємо, думаємо про вічність. Кожен про свою. Підійшов офіцер базового табору і почав застерігати, щоб ми не йшли вище – то тільки для альпіністів з пермітами. Ми й не збиралися) Поговорили з ним про сходження, про Непал, про Еверест. До речі, офіцер 3-чі нам сказав називати цю гору не Еверест, а Сагарматха (з непальської «Вершина неба»). Це так, як в нас дискусія щодо того як правильно – Піп Іван чи Попіван (і тут паралелі з Гуцульщиною). Посидівши годинку в базовому таборі ми почали спускатися. Дорогою зустріли українців Олега і Олену, з якимо познайомилися біля готелю Everest view. Приємновідчуватищосьріднетакдалековіддому. Доречі, українцівнатрекудужемало. Ми бідна країна і все таке, але найбільша кількість, за нашими спостереженнями, це туристи з Польщі – не найбагатшої країни. Є в них якийсь особливий дух мандрівництва і є чому повчитися… На спуску погода почала псуватися, захмарилося, але нам вже це не страшно. На вечір нехай хмариться)

В 14:45 ми були в лоджії. Душ тут коштує 500 Rs, умивальник не в туалеті, а в коридорі, тому помитися достатньо важко. Всі умови для того, щоб туристи замовляли душ. Але є кружка, туалет, вологі серветки і все чотко. Г-гігієна. Правильною стратегією буде брати душ в день, коли прийшов в лоджію (якщо в ній селишся на кілька днів) і тут же прати речі.

Далі звичайний розпорядок: пообідали, повечеряли, я почитав Біблію, записав сьогоднішній день в щоденник і спати – завтра на нас чекає Дінгбоче.

01.11.2019 Пт

За вікном чудова погода, як на замовлення, або ж як компенсація за безсонну ніч. А не спали ми через те, що півночі по лоджії бігали щурі. Хоча здавалося, що то бігають кабани.

Ранок ясний, але достатньо прохолодний. Правда це тільки до того часу, як вийшло сонце – включили пічку. Стартували ми в 8:10 , а вже в 10:40 були в Дінгбоче, висота 4300 м. Байдикувати не варіант, тому Володя почав придумувати всілякі авантюри. Був варіант іти в Чукунг, але оскільки вже завтра ми прямуємо туди, вирішили прогулятися на гору Нангкарчанг, яка знаходиться прямо понад Дінгбоче. Уявіть: в Європі 5-тисячників немає, а тут виходиш з села, трішки пройшовся вгору – і маєш в активі 5-тисячник. На вершину ми не заходили, а досягнувши висоти 4700, попили чайку з уже традиційним снікерсом, посиділи трішки для акліматизації.

Перед Дінгбоче закінчується мережа – далі не буде ні зв’язку, ні інтернету. Треба попередити родичів, що наступні дні я не буду в мережі. Спускаючись, я пройшовся трішки в сторону Пангбоче зловити мережу. Заледве зловив. Понаписував повідомлень, попрощався і повернувся в лоджію. Сучасній людині важко опинятися поза мережею – чи є життя поза інтернетом? В лоджії прийняв холодний душ, поправ одяг – сподіваюся, це все висохне до післязавтра. Ввечері стандартна програма: вечеря, запис в щоденник і спатки. Підйом теж стандартно – в 6:30. Режим. Захід сонця потішив чудовим світловим шоу – таке тут рідкість.

02.11.2019 Сб

Сьогоднішній день був найважчим з усіх, проведених в Непалі! Вже за традицією я не спав півночі. В 6:30 ми встали, зробили чай в термоси, поснідали  і в 8:05 були на маршруті. Для того щоб економити, ми не купляли чай, а  взяли з України пакетики, кип’ятили воду і заливали чайок в термос. А от сублімати ми не брали. З одного боку це полегшило нам рюкзаки, а з іншого – якщо ти не купуєш їжу в лоджії, то проживання коштує не 500 Rs, а 2000 Rs (не 4 $, а 17 $).

Йдемо в сторону Чукунга. Спочатку ми набрали 400 метрів висоти до села, дійшли туди трішки швидше, ніж за 2 години. Далі – базовий табір Айленд-піка. До нього було ще 7 км і 300 метрів набору висоти. І ось тут мене почала ловити горняшка: голова болить, кожен крок дається з надзусиллями, хочеться вернутися назад і здатися. Навколо величні гори, стіна Лхоцзе прямо над нами – до неї просто рукою подати, але куди там, мені ці гори взагалі ні до чого і взагалі я тут останній раз. Принаймні я так думав в той момент.

З такими муками в 12:35 ми дійшли до базового табору – висота 5065 метрів. Тут мене «накрило» ще більше, Володя теж не в кращому стані. Не затримуюся тут: п’ю чай і починаю спускатися вниз. Не попускає. Всі групи, які спускаються вниз, роблять це мовчки – вбиті. Всі. Але є одне але – всі спускаються в Чукунг, що з логістичної точки зору дуже розумно, а нам потрібно ще 5 км йти до Дінгбоче. Дорога назад – пекло, йду на автостопі. В 16:30 ми в лоджії і я відчуваю, що ловлю джекпот у вигляді застуди. Весело. Замовляю чікен суп, п’ю фервекс і після цього залажу під ковдру і трохи дрімаю. В 7й вечеря і далі спати.

Підсумок сьогоднішнього дня: 24 км, набір висоти 700 метрів, повністю виснажені, болить голова – повний фарш. Помилкою було те, що такий довгий трек ми вклали в 1 день. 24 км по Карпатах це ок, але 24 км на висоті більше 4 тисяч метрів з набором висоти ще 700 метрів – погана ідея. На базовий табір Айленд-піка краще йти з Чукунга – так буде менша відстань і менший набір висоти. Плюс Чукунг розташований на висоті 4700 і у вас буде краща акліматизація. Як сьогоднішня авантюрапозначиться на наших організмах, побачимо завтра…

03.11.2019 Нд

Стандарт – 6:00 я прокинувся, 6:30 подзвонив будильник, ми повилазили з-під ковдр, зробили чай, поснідали і близько 8ї були на маршруті. Сьогодні я, нарешті, виспався (слава фервексу!) і почуваюся значно краще – не захворів.

Близько 4-ох годин ми потратили на перехід з Дінгбоче в Лобуче. Рель’єф навколо стає все більш суворим, травичка, практично, відсутня, тут домінує гірська порода. Перед Лобуче ми піднялися на перевал Тхок Ла – за ним розміщені меморіали, присвячені загиблим в Гімалаях альпіністам.  Їх тут дуже багато і, як каже Володя, ще є місце для нових. Ось меморіал Скоту Фішеру, який загинув в трагедії 1996 року, про що знято фільм «Еверест». А ось меморіал, на якому згадано українця Владислава Терзиула, який загинув в 2004 році на Макалу.

В 12:35 ми в Лобуче, висота 4900 метрів. Тут все значно дорожче, ніж в Дінгбоче – майте це на увазі! Якщо в Дінгбоче в магазинчику ми купували воду за 100Rs, то тут найдешевша вода коштує 180 Rs.

Правильна акліматизація відбувається «пилкою» – ходиш вище – ночуєш нижче, а тому, поселившись в лоджії «Mother earth»в Лобуче, ми прогулялися до італійської дослідницької станції «Піраміда», висота близько 5000 метрів. Ця станція (італійський Білий слон в Гімалаях, ха-ха) є одночасно і готелем, досить популярним серед туристів. Попили чайку і спускаємося в Лобуче. В 18:30 вечеря і спатки, а завтра ГоракШеп і сходження на Кала Патар! Невже це станеться так скоро? Мандрівка пролітає просто з космічною швидкістю, я навіть не встигаю зорієнтуватися в часі…

04.11.2019 Пн

В 07:55 ми вже були на маршруті, покищо це рекорд. Кімната в Лобуче була найтеплішою з усіх, в яких ми спали до цього, респект готелю «Матінка земля». Набір до ГоракШепа не такий великий – 200 м, але йти було досить важко. Спочатку ми прямували долиною, з усіх боків оточеною гірською породою, потім почали набирати, видерлися на хребет і потрапили в царство каміння. Жодної рослинки, тільки камінь, тільки хардкор. Для мене це була найважча ділянка сьогоднішнього дня. Нарешті в 10:25 ми дійшли до ГоракШепу – Алілуя! Це поселення є останнім на шляху до Евереста і знаходиться на висоті 5100 м. Заселившись в лоджію з оригінальною для цього регіону назвою «Будда», розклавши речі, ми зібрали малі рюкзаки і вирушили на гору Кала Патар – ключ нашого маршруту. З цієї вершини відкривається неймовірний вид на Еверест, Пуморі, Нупцзе, льодопадКхумбу та інші Гімалайські вершини. На гору ми вийшли трішки швидше, ніж за 2 години з моменту старту. Йти було досить важко, адже ГоракШеп знаходиться на висоті 5100, а вершина Кала Патар 5600 з хвостиком, тобто нам потрібно було набрати ще 500 метрів. По вертикалі. Те, що ми побачили на вершині, компенсувало всі наші страждання: прямо перед нами могутня стіна Евереста і Нупцзе, десь з-за Нупцзе виглядає Лхоцзе, а поміж ними льодопадКхумбу – найстрашніше місце на всьому маршруті на Еверест. А он там, в самому низу, чудові зелені озера. Я не хотів спускатися з вершини, навіть попри вітер – там, однозначно, місце сили!

Тут варто зробити паузу і розповісти лайфхаки по сходженню на Кала Патар. Є кілька варіантів сходження: вихід вдосвіта, щоб застати схід сонця, але, оскільки Еверест знаходиться на схід від Кала Патар, то одразу після сходу ця сторона буде засвічена. Інший варіант – сходження після обіду, щоб застати захід сонця. Цей варіант спочатку планували і ми, адже побачити могутні Гімалайські вершини залиті помаранчевим світлом означає зірвати джекпот. Але ближче до обіду почали збиратися хмари, отож інтуїція підказала нам стартувати asquickaspossible. І ми не прогадали – після обіду все захмарилося і бажаючі зірвати джекпот були в програші.

Ми сиділи під вершиною, заховавшись від сильного вітру, і безкінечно фоткалися. Я ніяк не міг зупинитися – зняв одну панораму, другу, третю. Скільки разів я роздивлявся фото з цієї точки в інтернеті, а зараз я стою на цьому ж місці! Вживу. В це було важко повірити. Сама вершина Кала Патар знаходиться трішки вище місця, де фоткаються туристи, до неї потрібно підлізти по скелях. Ось Володя вже на вершині – там достатньо вузький гребінь і є куди падати. Фоткаю його і думаю, що не полізу на вершину – сильний вітер. Але якщо я цього не зроблю – я ж не пробачу собі. Збираюся з духом, пару секунд і я на вершині! Відчуття просто неймовірні! Вітер лютий – дуже холодно, то ж я спускаюся і знову ховаюся за камінням. Володя йде вниз, а я ще залишаюся на кілька хвилин. А так хотілося там залишитися надовго, можливо, навіть навіки. Але потрібно спускатися, ми завжди спускаємося, ми завжди приречені повертатися до тієї точки на поверхні земної кулі, яку називаємо домом.

Завтра по плану вихід до базового табору Евереста і спуск вниз – якнайдалі. Вже кілька днів поспіль ввечері я відчуваю головний біль і біль в горлі, тож для профілактики я п’ю фервекс і стрепсілз. На ранок стає дещо легше. Висоти близькі до 5 тисяч мені даються важко. Але скоро, на щастя (це я зараз так думаю), ми будемо спускатися вниз. Сьогоднішній день вкотре довів, що мрії збуваються. До завтра!

05.11.2019 Вт

Сьогодні була найгірша ніч з усіх, проведених в Гімалаях. Висота 5100, надворі мороз і шалений вітер, а в готелі тонкі дерев’яні стіни. До цього ще бонусом ішли найтонші ковдри з усіх, які я бачив в Непалі. А ще наш дурнуватий азарт. Ми з Володею вирішили, що пройдемо увесь трек, не використовуючи спальники. І до цього, по суті, спальники і не потрібні були. А от в ГоракШепівони знадобилися б. Азарт – страшна річ. Інколи він дозволяє досягнути поставленої цілі, а інколи призводить до трагедії. Як от на Евересті, коли клієнти, які заплатили по 60 тисяч доларів, не вкладаючись в графік досягнення вершини, відмовляються повернутися назад, ризикуючи своїм життям і життям гідів, які їх супроводжують. Пам’ятаю, як йдучи на Монблан, в притулку Валло в мене розболілася голова. Але я не розвернувся, на пішов вниз, чим наражав на небезпеку всю команду. Хоча тоді я цього не розумів.

Зранку зібралися, поснідали, склали рюкзаки (великі залишили в лоджії в комонрум, адже виселення в 10й, а самі йшли з малими, як ми й робили на всіх радіалках) і вирушили до базового табору Евереста. Чесно кажучи, я думав, що ночівля на 5100 зробить нашу акліматизацію залізобетонною – та де там! Для того, щоб організм звик до висоти, потрібно значно більше часу. Йшлося важко, постійно ставав відпочивати, боліла голова. Ну їх до біса, ці висоти!

Через півтори години ми були на місці. Цього року всі експедиції, які прямували на Сагарматху і Лхоцзе завершені – нікому не вдалося досягнути вершини, а тому наметів альпіністів ми не побачили. Зате повністю відчули всю енергетичність цього місця: походили біля льодопадуКхумбу, погуляли поміж сераками, подуріли, полазили і почали спуск. Сьогодні ми повинні скинути висоту до 4300 і ночувати в Дінгбоче.

В 11:45 почали спуск з ГоракШепа. Царство перед Лобуче це звичайно ж лютий треш. Ми часто відпочиваємо, говоримо з місцевими портерами. Володя каже, що це хлопчики, які погано вчилися – тому і носять вантаж за гроші. А я йому відповідаю, що вони погано вчилися, зате хоч щось отримують, а ми носимо вантаж безкоштовно) Дорогою забігли в ресторан в Лобуче, пообідали, підзарядилися і далі вниз. Зі скиданням висоти сил ставало все більше і це суперкруте відчуття. Неначе стаєш супергероєм)

В 16:20 ми вже в Дінгбоче в лоджії. Наш славетний спуск був оповитий туманом, тому його ніхто не бачив. Зате його бачили ми, і це був тріумф. Однозначно. Завтра по плану радіалканаЧукугРі і ще одна ніч в Дінгбоче.

06.11.2019 Ср.

Сьогодні в нас «лишній день». Це дуже цікава  історія: коли ми планували свій маршрут, то «загубили» 28 жовтня, а моя мама, якось у фб пише: «а де 28ме?». Ой))) Отже в нас виявився додатковий день на треку, і ми вирішили його витратити на сходження на Чукунг Рі.

В 5й ранку я вже проснувся і вирішив надіслати повідомлення додому, що зі мною все ок. В самому Дінгбоче немає мережі, але за 700 метрів від села є поворот, де загорається така бажана буква «Е». Я виліз на горб, написав повідомлення мамі та Ані (до речі з ГоракШепу я також пробував щось написати – але мені висвітлювало, що повідомлення не доходили. Насправді ж вони доходять – майте це на увазі) і побіг до Лоджії – в нас сніданок на 6:30. Поснідали, зібралися і в 7:45 ми на маршруті. Через 1:40 сидимо в Чукунгу, відпочиваємо, п’ємо чайок і обговорюємо можливий маршрут підйому. Досить важко орієнтуватися, тому вирішили довірити свої душі та тіла OsmAnd. Набираємо висоту – голова на диво не болить. Чудо! Нарешті можна сповна насолодитися величчю гір. А тут є на що дивитися.

Після 5300 м починаємо стрімкий підйом по вкрай розваленому гребеню. Підіймалися вгору правим краєм і це була помилка: потрібно лізти по «живих» каменях понад урвищем. А падати там є куди. Одразу скажу лайфхак – підіймайтеся з лівого боку гребеня, там значно пологіше і не потрібно лазити.

О 13:00 ми на вершині, на висоті 5551 м. Володя пробує вилізти трішки вище, щоб на GPS висвітилися 4 п’ятірки, але вже немає куди. Яку ж неймовірну панораму ми побачили – годі й уявити. Перед намистіна Лхоцзе, засніжені Гімалайські вершини, а в центрі картини Ама Даблам. Анбелівебл! Традиційний фотосет на вершині, і, на моє прохання, потрохи починаємо спускатися. В 15:00 ми в Чукунгу. Заходимо поїсти суп і продовжуємо йти вниз. Якою ж іншою була ситуація в порівнянні з суботою! Йшлося надзвичайно легко, навіть попри те, що за день ми набрали 1300 метрів висоти! А-акліматизація. Вона працює! Правда, не зрозуміло, для чого вона мені тепер – завтра ми спускаємося в Намче і прощаємося з високогір’ям. Напевно, в цьому є якась закономірність – часто в житті ми отримуємо те, що нам вже не потрібно… Гімалайські велетні виблискують нам, неначе прощаючись. А попереду туман як символ невідомості. Чи це я вже в кожній речі починаю фантазувати якусь символічність? Як би там не було, сьогоднішній день видався просто чудовим. Як і кожен день нашої Гімалайської пригоди.

07.11.2019 Чт

Все стандартно: прокинулися, зібралися, зробили чай в термоси, в 7:00 поснідали, перевірили чи нічого не забули, і в 8:00 вже були на маршруті. Сьогодні ми покидаємо високогір’я і спускаємося в Намче. Минаючи місця, в які ще недавно підіймався , які були такими загадковими і сповненими невідомості, серце огортає меланхолія. Назустріч йдуть люди, пригода яких тільки починається. Щасливці. Постійно озираюся на величні Гімалайські вершини – ось там Лхоцзе, а нижче видно Чукунг Рі. Там ми були вчора. Час прискорюється.

В Тенгбоче перекусили їхніми варениками – момо. Смажені найсмачніші) Включаю інтернет і одразу мене привалює цілою горою інформації. Не був в неті з 01.11, а для homo interneticusце серйозно. Думки про вічність відходять на задній план. Як каже Володя, «все марнота і ловлення вітру», хоча сучасній людині, яка схована за бутафорією дійсності, це важко зрозуміти.

Продовжуємо спуск. З Тенгбоче до Намче ще потрібно серйозно скинути висоту і так само серйозно набрати. Але це все далося дуже легко. В 15:00 ми в Намче. Не знайшли лоджію дешевшу за 1000 рупій за кімнату. Але то вже не страшно – тут можна знайти кока колу за 150 рупій. В Намче зовсім інша атмосфера – інший світ. Ми в цивілізації. Прийшло повідомлення – йду читати.

08.11.2019 Чт

Сьогодні ми спускаємося в Луклу. Зранку попрощався з Намче – столицею шерпської Гуцульщини і вйо вниз. Тут все якесь таке далеке і одночасно знайоме. Дежавю. Минаємо міст Хілларі і збігаємо вниз, аж до річки. Фак, черевики натерли ноги. Мажусь зеленкою, накладаю пластир і продовжую рух. На треках з солідною відстанню взуття є чи не найважливішою річчю, тому варто подумати про якісне взуття, яке вас не натиратиме. В Монжочекаутимося. Тут знову черга, проте не така велика, як в день, коли ми купляли квитки в парк. На довго не затримуємося – ми повинні до 15:00 добігти в Луклу, а в Намче пише, що на це потрібно потратити 9 годин!

Зупинилися перекусити в Пакдінгу. Замовляємо далбат, а його готують майже годину! А час минає, ааааааааа! «From where are you?» запитує абориген.  “Ukraine» – відповідаю я. Абориген проявляє свою ерудицію пере друзями: «It`s near Russia?».«Unfortunately…»

Поївши пекельно пекучий далбат, вирушаємо до Лукли. Далі – суцільний набір. Я навіть забув, що з Пакдінгу до Лукли потрібно набирати – яке ж розчарування! До речі, цілий трек до базового табору Евереста побудований по схемі підйом-скидка-підйом-скидка. Кардіограма.

Останній кілометр – просто пекельний набір, але вже в 14:30 ми в Луклі. 6,5 годин, при тому, що в Намче написано 9 – ми круті! Тут вже не потрібно чекаутитися, тож ми біжимо прямо до аеропорту, пробувати перенести наш рейс з післязавтра на завтра. І, як на диво, нам це вдається! Представники компанії SummitAirкажуть своє заповітне «Ok, в 7:30 ранку маєте бути в аеропорту на стійці реєстрації» .

Поселилися в лоджію прямо біля аеропорту. В принципі, в Луклі все розташовано біля аеропорту) Погуляли трохи, зайшли в локальний ресторан, поїли момо. Смакота! Я роздав місцевим дітям подарунки, які привіз з України. Сьогодні був кльовий день. Всього ми пройшли 21 км. Відчувається втома, але це – приємна втома. Завтра на нас чекає Катманду, готель і безлімітний гарячий душ. Якщо пощастить)

09.11.2019 Сб

HimalayanLodgeсподобалася – дешево, комфортно і прямо біля аеропорту. Прокинулися в 5:30. В 6:30 сніданок і в аеропорт. Знаю, що з Лукли можна довший час не вилетіти, якщо погана погода, а після обіду погода часто псується, тому якось не по собі. Але авіакомпанія пообіцяла, що все буде ок. І дійсно, ми прийшли на 7:30, нас зареєстрували і дали квитки. На security check охоронець причепився до моєї сопілки, довго її оглядав, а потім каже «грай!». Ок, складаю сопілку, тільки зібрався грати, як забіг працівник Summit Air, схопивменезаруку і потягнувдолітака – тойвже заводиться. Я так і не встиг пограти в аеропорту Тенцінга і Хілларі на сопілці)

Політ з Лукли до Рамечхапу триває менше 20 хвилин (приблизно по 10 доларів за хвилину, як ми підрахували), але те, що ви бачите зілюмінатора – просто неймовірне видовище. Ми пролітаємо над непальськими селами, неначе карликовими будиночками з Гімалаями на фоні. Високі та гострі хребти, внизу тераси, від яких серпантином звиваються дороги, а он там, на вершечку розташована самотня хатинка. Я згадав свій похід Кринтою і хатинку з фантастичним видом на Чорногору. Цікаво, як люди, що мешкають так далеко від цивілізації, мислять світ?

Прилетіли в Рамечхап, нас загрузили в машину і почалося катування – нелегкий шлях в Катманду. Серпантини, жахлива дорога, спека це все йшло бонусом. Виїхали ми в 9:00, а в Катманду добралися в 14:00. 5 годин – повної жесті. Ледь не зварився в машині.

Заселилися ми в той замий Atlantic hotel, в якому жили перед треком. Володя, намагаючись використати фортуну на повну, намагався перенести квитки Fly Dubai на день раніше, але ціна питання – доплата по 75 доларів з кожного – це занадто. Залишаємося в Катманду до вівторка.

Гуляємо по місту, дійшли до DurbarSquare – одне з визначних місць в Катманду. Знаходиться напроти старого королівського палацу колишнього королівства Катманду. Тут багато храмів, місць поклоніння різноманітним богам, старих споруд, частина з яких зруйнована під час землетрусу 2015 року. За вхід на площу потрібно платити 1000 рупій (8 $), але якщо зайти не з центрального входу – то фрі) В принципі, в Непалі так всюди.

Повечеряли в Тамелі – і в готель. В дворі місцеві грають на гітарі – я не міг знехтувати такою нагодою – беру гітару, граю вступ до Little wing і одразу ж всі мене респектують) Вчіться грати на гітарі – це вам обов’язково допоможе. В 21:00 лягаємо спати – сьогоднішній день був дуже довгим і важким,а завтра немає потреби вставати зранку. Але по звичці ми це обов’язково зробимо) Бай.

 

10.11.2019 Нд

Гастролі в Катманду продовжуються. Зранку йдемо в Сваямбунатх, або, як його ще називають «храм мавп». Це давній тибетський храмовий комплекс, навколо якого знаходяться кілька монастирів і училище. В центрі – велика ступа. По храму бігають багато мавп, що додає особливої атмосфери. Вхід коштує 200 Rs, храмрозташованийнавершиніпагорба, і щобпіднятисятудипотрібнопройти 365 сходинок. А ще з пагорба відкривається фантастичний вид на Катманду на всі 200 рупій) При виході ми застали війну мавп в прямому значенні цього слова – мавпи поділилися на 2 фракції і почали воювати. Я згадав школу. Переміг сторож, який всіх порозганяв. Нічия.

Після Сваямбунатху ми взяли таксі, яке за1000 Rs (8 $)відвезло нас в Боднатх до однієї з найбільших ступ в світі. Навколо розташовані буддистські монастирі різних шкіл та напрямків і різноманітні сувенірні магазинчики, в яких ви можете придбати все, що завгодно. Вхід до ступи коштує 400 рупій, але пройшовши 10 метрів, ми зайшли в базар, а звідти вхід до ступи безкоштовний. Все як у нас) Місце енергетичне – всюди грає буддистська музика, всі ходять за годинниковою стрілкою, очищають свою душу. Можна зайти в монастир, відчути атмосферу, порозглядати ці неймовірні малюнки на стінах. Оммммммм.

Далі нам в Тамель, але по дорозі ще 1 локація – Пашупатінатх. Це індуїстський храмовий комплекс, присвячений Пашупаті – одному з аватарівШиви. Пробуємо повторити нашу авантюру з безкоштовним заходом. Спускаємося з якогось пагорба і бачимо, що ми стоїмо посеред цілої групи непальців, які незадоволено дивляться на нас, всі навколо роззуті, а ми в кросівках. Поки роззуваємо кросівки нас помічають працівники храмового комплексу і кажуть, що треба заплатити за вхід. Ну що ж, платимо по 1000 рупій і заходимо.

Пашупатінатх – дійсно вражаюче місце, дуже містичне і якесь таке справжнє. На березі річки Багматі проводять кремацію згідно з індуїстським обрядом. Ми познайомилися з двома місцевими хлопцями, які підказали нам залишитися трішки довше і стати свідками індуїстської релігійної церемонії «арті». Було дуже цікаво пізнавати культуру, не як турист, а будучи інтегрованим в локальну спільноту. Прямо посеред пісень попри нас пронесли хворого чоловіка, який помирав, і його незабаром повинні були спалювати. Життя завжди межує зі смертю. Але смерть не є кінцем життя.

В Тамель ми повернулися пізно вночі, стомлені, але насичений день, сповнений чудових вражень, того вартував.

11.11.2019 Пн

Сьогодні ми їдемо в Бактапур – культурну столицю Непалу. Місцеві нам розповіли, як туди можна добратися, на наймаючи таксі – тому зранку йдемо до зупинки автобусів біля Ратна парку, знаходимо потрібний автобус, сідаємо і за 30 Rs добираємося до Бактапура. Тривалість поїздки близько години. Цікаво було спостерігати, як працює кондуктор непальської маршрутки – на кожній зупинці він вибігає на вулицю, лупить долонею по автобусу і щосили закликає пасажирів. Автобус рушає, а кондуктор на ходу добігає і заскакує всередину.

Бактапур, або «місце віруючих», має давню історію. Перші поселення тут виникали ще задовго до народження Христа. В період середньовіччя місце стало столицею королівства Малла. Тут багато храмів, традиційної неварської різьби та інших культурних ніштяшок. Є навіть «непальська Мона Ліза», але про це згодом)

При вході нас змусили купити квиток за вхід в місто – ми заплатили по 1500 Rsкожен (12,5 $). Зате ми зекономили на таксі) Слід сказати, що вартість квитка повністю виправдовується наповненням міста. Старовинні храми, яких тут близько сотні, вузькі вулички, традиційне непальське мистецтво – поринаєш зовсім в іншу атмосферу, аніж в Катманду. Не сподобалося мені те, що по місту літає ціла хмара мотоциклістів, які постійно сигналять. Уявіть, що у Венеції чи Флоренції  по центру, постійно намагаючись вас збити, пролітає колона мотоциклістів – це, звичайно ж, псує враження. Але місто однозначно варте уваги. Проходимо по найвизначніших місцях Бактапура, які зазначені в нас на Googlemaps, прогулюємося по основних площах: Nyatapola, Dattatraya, DurbarSquare, тут така кількість визначних пам’яток, що карточка на фотику практично заповнюється. Нічого, завтра вже не буду фоткати.

Потішила місцевасистема збору сміття – по місту їздить велосипед з причепленим ззаду кузовом, а з гучномовця грає пісня про Бактапур. Люди по черзі виходять і викидають сміття. Прямо як в нас за комуністів! А ідея з піснею досить цікав, якби в нас по Косову їздила така машина, то з гучномовця однозначно повинна лунати пісня про Косів Тараса Пасимка!

Час обіду – заходимо в місцеву забігайлівку з пафосною назвою Italian Restorant і замовляємо колу та якісь локалспагетті. Офіціанту дуже сподобалося українське «чірз» – «Будьмо! Гей!», він вивчив цю фразу, кілька разів повторив разом з нами і навіть попросив зафільмувати це.

Ще в Бактапурі виготовляють спеціальний йогурт «джею» – ми його замовили на найстарішій площі міста – Дататрея. Дійсно смачно, особливо в такій енергетично потужній локації.

Скуповуємо сувеніри і близько 16:00 сідаємо в автобус до Катманду. Прямо з вікна автобуса видніються Гімалаї – нещодавно ми були там… При виході кондуктор пробував нас розвести на гроші – взяв 100 рупій і не давав здачі. Але після Володіного «It`s too much!» вирішив віддати 100 Rs. Туристи, майте це на увзі)

Знову Катманду. Останній вечір в цьому місті, в цій країні, в ціьому всесвіті. Купуємо сувеніри – я навіть навчився торгуватися) Влаштовуємо вечірнє музичне шоу в готелі під назвою Radio Kathmandu – в насхорошийнастрій. А цеозначає, щоподорожбулавдалою.

 

 

12.11.2019 Вт.

День від’їзду. Ми чотко виспалися, зібрали речі, великі рюкзаки залишили на ресепшині. Чекаут в нас в 2й, і, маючи вдосталь часу, ми вирушили «спустити» всі рупії. Склали все докупи – залишилося 1500 Rs – не фонтан, але вистачить) Але перед тим, як їсти, потрібно нагуляти апетит, тож ми покинули Тамель і почали гуляти тісними і не дуже туристичними вуличками Катманду в пошуках фрукта під назвою цукрове яблуко. Заледве знайшовши те, що шукали. Задоволені перемогою, ми пішли в Тамель в локал ресторан і все проїли. Володя накупив всіляких фруктів, які в дорозі успішно потовклися.Ітс е піті.

В 18:30 взяли таксі до аеропорту. Одразу ж запитали водія, чи він довезе нас за 5 доларів. Він погодився. Дорогою таксист порушив усі можливі правила дорожнього руху, які існують у всесвіті. Наш турбофорсаж, напевно, варто було знімати на відео. Якщо ви думаєте, що в Україні повний хаос, значить ви не бували в Непалі. Взагалі цей хаос, яким сповнене місто, може дратувати, може не подобатися, але в цьому ставленні до правил і є фішка Катманду. Якщо ви з першого погляду не зненаведите це місто – ви в нього закохаєтеся. Наш рейс запізнився, правда тільки на 15 хвилин. Літак відривається від злітної смуги, ми прощаємося з Непалом, з цією зовсім іншою, незрозумілою і одночасно такою близькою сутністю. Я провалююся в сон.

13.11.2019 Ср.

Після 5 годин польоту ми приземлилися в Дубаї. Цього разу конекшн невеликий – 7 годин, тому ми не виходили в місто. Володя спав, а я читав книгу. Пробував заснути – не вдалося. Подрімати – так, а повноцінно поспати – ні. Походив по аеропорту. Знову почитав. Спробував подрімати. Потупив. І так до світанку. В 8:20 ми загружаємося в літак і через деякий час знову опиняємося понад хмарами. Цього разу курс на Київ, тривалість перельоту 6 годин.

Є час поспати, але я постійно прокидаюся. З’явився якийсь неспокій в душі. Пролітаючи над Іраном, милуємося горами Загроса. Краєвиди такі, як в нас, коли повністю дорубають Карпати. В 13:00 ми на рідній землі. Приємно відчути запах свободи. Саме свободу я завжди відчуваю, коли повертаюся додому. Люблю відчуття повернення)

З Борисполя за 450 грн водій довіз нас до Володіної квартири. Володя вдома, його подорож вже завершена, а моя завершиться тільки завтра. Їмо піцу з колою – нарешті, можна поїсти смачної піци) Вирушаю на вокзал, адже там мене чекає Андрій. Ми поговорили про життя-буття, посиділи в тій самій «Пузатій хаті», в якій з іншим Андрієм сиділи перед мандрівкою. Цікаво, хто більш схожий між собою – обидва Андрії, чи я до Непалу і після?..

В 20:15 в мене потяг. Знову цей звук, звук коліс, які везуть мене до чергового пункту призначення. До майбутнього.

14.11.2019 Чт.

Ніч, потяг стукає колесами, повільно заганяючи пасажирів в сон – вся атмосфера змушує заснути. Але я від 3-ї ночі не сплю – чи то від втоми, чи від зміни часових поясів – не знаю. Зате дочитав книгу Джона Морріса «Зима в Непалі», що і вам рекомендую зробити.

Повернення… Що це таке? В який саме момент ми повертаємося? І чи повертаємося ми взагалі? Це запитання, які не дають спокою після кожної мандрівки. Чи була вона реальною, чи це тільки сон – не знаю. Все стає настільки далеким та туманним, що важко зрозуміти. Але, повертаючись до звичного життя я усвідомлюю, що повернувся вже інший я.

Можливо, для того ми і мандруємо, щоб змінитися, щоб не залишатися такими, якими були колись. Щоб рухатися, адже в той момент, коли людина зупиниться, вона помре. А це означає, що закінчення цієї мандрівки є дверима в наступну. Дверима, які незабаром відкриються. В 13:00 я відкрив двері своєї квартири. Перезавантаження завершено.

Витрати:

Автобус Косів-Івано-Франківськ, Івано-Франківськ-Косів – 200 грн

Потяг Івано-Франківськ-Київ, Київ-Івано-Франківськ – 322 грн в обидва боки

Київ-Катманду-Київ – 655 дол

Рамачхап-Лукла-Рамачхап – 330 дол

Страховка – 2000 грн

Аптечка – 390 грн

Снікерси – 323 грн

2 дні в готелі в Катманду – 500 грн

В Катманду: 600 дол:

Непальська віза 50 доларів

Витрати в Києві і в Дубаї – 1134 грн

Всього:

  • 1635 дол (курс на середину листопада – 24,33)
  • 4870 грн (200 дол)

Загальна сума: 1835 дол.

Капітан Дземброня

Трек до базового табору Евереста: 3 базових табори і 2 вершини