У липневу ніч на Говерлі (ретро)
Довго вабили мене стрімкі верхи далекої Чорногори, що крилися у сірих мряках. Наче накликували до себе обіцюючи насолоду чудних картин, 3 Хомяка й Синяка, виглядала Говерля, велитень з великою головою й могутними раменами, наче стоїть на сторожі якоїсь тайни.
Зібралося кільканайцять охочих прогульковців і ми поїхали до Ворохти. Ранком погода була чудова, але поволі, ясний небосклін затемнився, блискавки раз-у-раз перерізували сірі хмари, а ненависний грім, гуркотів щораз грізніше.
Надія на дальшу прогульку, втікала кудись у сутінки. Почалася пророчня: одні нагадували собі, що ворожка, віщувала дощ, інші зовсім певно знали, що прогулька не здалася до нічого, бо хто дурний вибиратися в гори на таку погоду. Мені стало тяжко, мрії про прогульку так довго леліяні, прикрашені у якусь чарівну авреолю, мали приснути мов миляна банька? І я рішила піддержувати раз взяту постанову.
Під рішучим напором почала прокидатися й у інших надія на погоду, тимбільше, що сонце поволі продиралося зпоза сірих бовдурів хмар. Після довгих нарад перейшли всі під парасолями на тартак, а згодом позасідали вигідно, на протокціональних лавочках лісної колійки. Ми рушили вперед. Маса чорного диму засипала сажею обличча й одежу.
За нами, наче дикий казковий змій стоголовий, пустилася у погоні буря. Щораз досягала вона нас й хапала за плече та якийсь, добрий дух обороняючи, тягнув нас все вперед, кидаючи на переміну, а лагідним успіхом, то золотисте проміння сонця, то лагідні струї теплого дощу. Чудно вється між лісами, колійка, але скільки зла вона приносить тут? Тисячі обдертих, нагих ялиць стягала вона в день для чужинців і їдуть вони, колись пишні та горді, а тепер облуплені, в світ.
Приходить врешті кінцева стадія Форостянка, колійка стає, а прогульковці з галасом зіскакують на землю. Всюди видко було сліди недавньої бурі, поломані дерева, нові струмки, болотяні калюжі… Прогульковці, які сходили з гори, оповідали про страшну бурю,, що щойно перейшла над Говерлею. А вона, перелетіла понад нашими головами, не зачіпивши нас ні трішки! У наші капці, вдиралася вода, яку годі було .витрясти, так, що ми з погордою гляділи на наші ноги. Директор, який йшов з нами, присідав на кожному пеньочку, кричав, що дуже змучився, і спиняв похід. Мимоволі, все товариство порозсідалося на вогких, вкритих мохом пеньках, та оглядало чудову околицю, на тлі поломаних дерев, зогнилої папороти й болотяних калюж.
Всежтаки на 6-ту годину прийшли ми до гостинниці під „Заросляком”, яка аж кипіла від гостей. Кожен закуток був так сильно запханий людьми, що взагалі не було змоги денебудь приміститися. Ввічливий господар обіцював примістити нас у спільній спальні на сінниках, але це було мабуть лише формальною чемністю. Ми станули на роздоріжжі. Одні хотіли залишитися, другі пнятися в гори ніччю. Другий плян перейшов більшістю голосів. Манила нас чарівна гірська ніч. Поволі находила сутінь.
З кожного кутка, журчав і шумів бурхливий потічок та загорожував поперек дорогу; не дбав за звичайне річище, а пускався навманя… І ці всі потічки треба перестрибувати, так легко пішла справа з Прутом, тут треба було скидати черевики й бристи по воді. Холодна наче лід вода, морозом обняла горячі ноги, відсвіжила їх, до дальшої дороги, яка вела нас же весь час, брудними калабанями.
Жовто-білі знаки по деревах почали щезати й ми опинилися, у багні серед незнаної околиці, без досвідного провідника. А проте надії не тратили, більше, що недалеко сіріла маєстатична стать Говерлі. Виходити на верх ми зараз не хотіли- в програмі було: знайти колибу, чекати на місяця, та йти опівночі при його світлі, щоби на вершку оглядати схід сонця. Хоча два наші провідники були вже кілька разів на Говерлі, тепер не могли чогось зорієнтуватися. Одним вважалася колиба праворуч іншим ліворуч і так мандрували ми у напрямках, вирячуючи очі.
Десь під верхом показалося кілька овець й туди післали ми одного з товаришів на звіди. За хвилину почулося радісне накликування, що є не тільки вівці але навіть і пастух. Крученою стежечкою ввійшли ми на полонину. На її зеленому килимі паслося сотки овець й коров, яких вже почали заганяти до загород. Кількох чорних, струнких пастухів збіглося біля нас, та почали розказувати про своє життя.
З початком червня виганяють отари на полонину, й пасуть тут чотири місяці, за це дістають по 300 золотих кожен. ’ В одязі неперебірчиві; сорочка й штани, як день так у ночі, місяці ті самі. Про найменші вимоги гігієни годі тут щось балакати, правда; насікомих вони не мають, бо мастять сорочки лоєм і тому нечіпляються. Всі гарні й здорові, цера як оксамит, без помочі ніяких косметичних препаратів. І часто трапляється, забіжить якийсь вовк схопить вівцю; тому всеньку ніч палять ватру, ” Довкруги стережуть отару, чуйні пси. Десь за горою в хащах, має сидіти медвідь, але він тільки рідко вибирається у .відвідини.
Пастух завів нас до колиби, збудованої з чотирох хитких, деревляних стінок, прикритих дрантивим дашком, теж з дощок. В середині горіло вогнище, На нім у кітлі відгрівався бундз, а далі у мішочку скапувала вже з готового бундза-жентиця. Гризкий дим ліз у вічі, та не зважаючи на це, полізли ми до вогню, бо трохи й перемочили ноги. Туристи поприсувалися до огнища, сушили черевики й панчішки, а при цьому не покидав нас ні на хвилину рідний гумор. Одні приспівували, другі росказували веселі історії, а деякі бралися навіть танцювати коломийки… У загороді почали доїти вівці. Цікаво було як всі товпилися біля отвору рядочком, Наче подоржні при залізничому віконці, купуючи білети.
Кожна хоче скорійше протиснутися, тоді пастух ловить її за задні ноги, притримує у залізних долонях, і по хвилині чути як хлюпоче молоко у відерці. Овець є кількасот, а два пастухи перепустять їх за дві години, а то й скоріше. Кожна вівця дає пересічно по літрі молока денно. Полонина, є приватною власністю одного гуцула й він бере вівці й маржину до себе на випас за відповідною оплатою. Бундзи й сир забирають власники собі. Спершу мали всі велику охоту пити овече молоко, колиж побачили таку нечисту операцію, охота відійшла. Та тут закипіло на ватрі у кітлі коровяче молоко й нас закликали до вечері. Всі біжать навипередки, товчуть чубами об низенький одвірок, закутуються у туман сірого, тривкого диму й тішаться панською вечерою. Принагідний куховар, поважно начірпує горнятом молоко й роздає між славне товариство.
Даються чути крики: горяче! я спік язик, брр! попарив уста! вибігають на двір, беруться студити молоко, половину порозливали. Але знова нова сензація; „схід місяця”. Притьмом всі кидають горнятка й вибігають на горб. Ніч чорна, всі гори тонуть у темряві, не видко майже нічого, аж тут показується на краєчку неба червона півкуля, довкруги ясніють хмарки, а обриси гір виступають вперед. Місяць хутко підходить уверх, і з червоного сердитого діда перетворюється у ясного, моторного круглолицього парубка, що вибирається на нічну гулянку. Він росте на очах й підбігає весело в гору, підпираючись на сріблистих хмарках, підморгує до ясних, лискучих, кокетливих зірок.
А нам так не хочеться йти в колибу бо „ніч така Господи, зоряна, місячна, видко хоч голки збирай?’* й починаються співи, які стократним відгомоном ідуть по далеких горах, І місяць почув про себе пісню й зорі й ніч, згадали Стрільців, калину та всякі дівчата, а далі зійшло на коломийкове темно, почалися вигадки на довільні теми, а кожний рефрен губився у вибухах сердечного сміху, а тут горить ватра, що червоні язики висолоплює та обхоплює тоненькі галузочки, дише полумям та снопами іскор кидає довкруги.
Товариство розсілося на бальках, наче розбишаки у лісі. Ми дужо жалували тих, що лишились у гостинниці ночувати, міняючи вигоди, за стільки приваб… Врешті й нам зібралося на сон, і ніде правди діти, (хоч які герої були з нас) а таки пішов мороз поза шкуру, на згадку про вовків.
Тимчасом у колибі йшла робота. Пастухи понаносили на долівку фої (смерекових галузок), прикрили замащеними коцами й запрошували ночувати. З охотою повлізали всі до колиби, тай поволі поукдадалися, одно попри друге наче ті снопи на возі, ніби спати, Вправді гостинні господарі скоренько захропіли, гостям не спалося. Галузки кололи „панське” тіло, дим гриз носи, і неодин делікатний носик щораз пчихав. Місяць безсоромно глядів просто в обличча, а за стінкою без тями вив песик, при акомпаніяменті рохкаючих свинок. І наше товариство не справувалося спокійно, денні лишились на дворі, перекликувалися, балакали й співали. І так надійшла північ, а з нею речинець нашого вимаршу.
Та тут черевики поперемішувалися, і погубилися, так що зійшло досить часу, заки те все познаходилося. І аж за годину були всі готові. Хоча наш господар обіцяв вести нас, тепер хропів наче забитий, не помогло тягнення байбарака, ані обіцянки. Тимсамим ми залишилися на ласці Божій, але після короткої наради, відчинилися всі проводові професора В. І почали йти видною стежкою. І справді чого боятися?, видко наче в день, стежечка круто вється між ялівцем, що хильцем стелиться по землі, густо сторчать гострі камінюки осріблені місячним сяйвом, виростають на наших очах у нічні примари.
А ми пнемось в гору, зпоза кожного кущика привиджуються нам світлячі очі вовка, дехто чув уже навіть його брехання, але „страх мав великі очі’* бо вовкам навіть не снилося гонити за міськими сухими кісточками. Дорога почина бути стрімка, тому хід наш став похилий, а далі йдемо вже без сорому „на чотирьох ногах”. Наш веселий директорик починає поволі поважніти, вже не співає, не видумує жартів… а далі вже кричить: “кольосальна пропасть наліво!” Серце терпне на хвилину, але дивимось, „не такий чорт страшний, як мальований”, чи я мушу летіти комітьголов у пропасть? можна затриматись. Але директорик не жартує, Йому закрутилася голова й він остав на першому горбку, як перша невинна жертва „кольоса”, а з ним прибічник лікар. І так стратили ми двох незвичайно діяльних членів нашого товариства. Інші невтомні туристи мандрують далі, гостра трава виховзується з долоні, каміння обтовкує руки й ноги, віддих стає щораз скорший, а серце лопоче не знати скільки разів на секунду…
Перші переможці добувають другий високий верх, і горді побідою застромлюють провізоричний прапор, другі підбігають, і вже відпочивають, інші „нахціглєри” сопуть ще під горою, наче ковальський міх. Врешті виринають їх зіпріті димлячі чуби, вони страшенно лихі! уух! які лихі! мабуть зі заздрости кричать, що ми вирвали ся вперед „по другу голову”, в нас брак примітивних прикмет товарискости… Це все вислухуємо зі затисненими зубами й супокоєм, та хочемо йти далі, але де! паде рішучий протест і лишаємося на 10-хвилевий постій.
Мандруєм далі, а вершка .головного як не видко, так не видко перейдемо один, мріє другий, чиста розпука! Але поволі показуються білі граничні стовпи й ми переходимо на чеську територію. Після двох годин ходу в гору добуваємо “верх” (купа каміння й чотири стовпи, разом звязані)’ Незвичайне вдоволення й гордість розпирає груди, коли глянути на безмежне море високих верхів у своїх стіп. На сході дістає небо червоний рубець, інше тоне ще, у місячному світлі. Мряки опадають в долину й снуються між горами, творячи фантастичні озера дивовижні срібноленті ріки.
Чим дужче продирається крізь хмари соняшне проміння й золотим відблиском дають тіни на білі мряки.. Сонце .червоною кулею виходить споза синяво-жовтих хмар, покриває їх золотом, а врешті тріюмфально виїздить на золотому возі у повній Величі. А місяць виглядає зажурено, блідий, після невиспаної ночі, ледве дише, перемучено кліпає очима, щораз меншає й блідне. • Наші туристи теж вже не такі моторні як вчора. Бліді, невиспані, перемерзлі, обкутуються хто в що має, професор обтулює пані своїм плащем, а сам тягне коцик на плечі й ходить довкола, мов той рабін на „шабес“.
Де далі починають усі гратися в лови, гонять як діти, але не дуже це помагає, тому шукаємо трісок, яких тут обмаль; ножиками наколюють їх та кладуть ,вогонь. За кілька хвилин перестрибує весело полумя з одної галузки на другу. Померзлі туристи присуваються до огнища, розгрівають кости, витягають з клуночків поживу й починається „царський бенкет“, хоч холодний, але годний! Після сніданка збираємо підписи на листівках, хоч на жаль, тут почти нема. Після двохгодинного відпочинку, сходимо в долину. Сходити страшенно невигідно, ноги ховзаються в долину, поволи долізаємо до джерела Прута (випливає на ліво від Говерлі, кілька джерел лучиться у одну струю, опісля падає стрімголов а висоти 8-10 мт.). Цією самою стежечкою перейшли ми ліс, та дійшли до гостинниці під „Заросляком“.
Тепер не було нам уже холодно, хоча пора ще вчасна, горяч була вже велика, а наші вчорашні товариші, що ночували у гостинниці, вибиралися щойно у верхи. Дай Боже щастя, При такій спеці лізти в гору! Деякі, 200 кроків від гостинниці, посідали вже відпочивати, гарні туристи, нема що казати! Найбільше романтична дорога випала нам при кінці. Одному фантастові захотілося йти берегом Прута й ми всі пішли за його прикладом. Прут, біля Заросляку, вже досить великий, річище його сильно камінисте спадає стрімко в долину, тому страшенно гуде розбиваючи буйні хвилі об страшенне гострі камінюки. Беріг його теж такий самий, каміння менше й більше, та кольосальні кількаметрові бльоки, через всі довелось нам тепер перестрибувати, то пястись на верх.
Ця романтична подорож почала нам потрохи дошкулювати, тимбільше, що перетомлені ноги почали відмовляти послуху. Щораз хтось перекидався, та збирав руки й ноги, почалися голосні нарікання на провідника, який це все пускав мимо вуха й завзято мовчав, йдучи все вперед. Дорога прийшла понад вірваний беріг, й ми мусіли тягнутись до гори по перегнилих колодах у ліс, опісля знова сходити в долину. Так йшли ми півтора години, заки дійшли до значеної жовто-білими рисками, стежки. Тоді щойно ми відітхнули й вже вигідно дійшли до колійки.
Робітники стягали вже ялиці до дороги, якою мала їхати колійка, й справді за чверть години, почувся протяжний свист, а за ним показалися понад верхами дерев, сірі стовбури диму. Тим часом над’їхала трясина й забрала нас зі собоою стрілою в долину. По дорозі прилучився до нас один прогульківець виеквіпований мов на війну, що йшов зі Жабя. При сорок-кілька степенях спеки перейшли ми Ворохту й ледви доволіклися до стації. А коли сонце стало на полуднє, ми були вже у мети на обіді дома.
Ярослава Мандюкова
Газета «Діло», серпень 1929 р.
Підготував Павлюк Богдан
Також читаємо:
2 коментарів на “У липневу ніч на Говерлі (ретро)”
-
Pingback: Подорожникам у гори (ретро) | МапаКосів
-
Pingback: В Чорногору! (ретро) | МапаКосів
Залишити відповідь
- Re: Як своїм ходом добратися з Косова до Говерли і назад?Перший раз на Говерлу!
- Re: Як своїм ходом добратися з Косова до Говерли і назад?був там в жовтні - канєшно не то пальто))) Холодно і хмарно, але для різноманітності може бути)До речі, по темі - Що таке Говерла взимку?
