06.01.2022ЦікавинкиПереглядів: 1 608

В Чорногору! (ретро)

«Тут погода: приїжджайте, годі дальше сидіти» — таку телєґраму одержав я від свого товариша В. Козака з Кут і безпроволочно найблизшим поїздом опустив заплаканий Львів, що від зими купаєся в дощевих слезах.

По дорозі на дворець загальну увагу звертала моя райстра, завішена на плечах неначе війсковий торнїстер, і заосмотрена у всьо, що лиш туристі в наших прекрасних і думних, але за те зле запровянтованих горах може придатися. Особливий подив викликувала ринка, банячок та війскова менажерка причіплена до райстри. Однак кождий турист дбалий о своє здоровлє, як не хоче захоріти від їди вареної в нечистих місцевих горшках, повинен такі річи зі собою взяти.

Перед касою на двірци не було глоти, з чого я був рад дуже. В ваґонї найшлася й лавка, на якій я відгнїтав свої кости аж до Неполоківців. Лиш коли „тверде ложе” вже занадто мені пригадувало що воно є дубове, я вставав і оглядав через вікно почорнілі від дощу полукіпки збіжа, зогнилі та переорувані покоси вівса і гречки та виляглі лани другого збіжа. В „Nepolokoutz”, а се тимчасом є наші руські, рідні Неполоківцї, я мав нагоду через три годині подивляти гімнастичні вправи пересувачів зелїзничих возів. Кождий з тих „шиберів” занятий своєю одвічальною і небезпечною службою, то біг то йшов попри, або перед возами, лучив і розлучував вагони, звисав з плятформи, зі сходів і степенів вагонів причіплений до них одною рукою, як та червона хоруговка, що нею дає знаки машиністові!.

Аж дивно стає, де той чоловік, даруйте за слово „шибер”, набув тільки зручности і сили до повненя свого уряду, скоро я не чув нічого про Гімнастичне товариство в Неполоківцях.

Тригодинна обсервація еволюций зелізничої машини скінчилася, вкінци заїхав поїзд призначений до Вижницї і всі пасажери накриті парасолями а між ними і я удалися до вагонів. Хто до першої, хто до другої, а я як праведний демократ до третої кляси. Машиніст положив руку на „кольбі”, машина свиснула і потягла всі вагони з цілим їх мертвим і покищо живим інвентарем в дорогу.

Дорога іде зразу берегом ширшого опущеного вже русла Черемоша, потім сходить низше і аж до самої Вижницї іде по інудацийнім черемоскім теренї. Коли змірити оком віддалене одного інудацийного берега до другого, аж ляк чоловіка бере уявивши собі в думці тоту величезну масу води, що колись між тими двома берегами плила. На щастє тоті часи вже перед пра-правіками скінчилися і вже не повернуть, а тепер на тім місци сидять від давен давна люди і Черемош лиш деколи, так для забавки, вертає в свої давні дороги, щоби пригадатися памяти, а по дорозі забере не наумисне кілька хат, затопить кільканайцять штук худоби, а часом буває, що і людий по такій мокрій візиті не можна дочислитися.

Тепер на цілім просторі засіяно великі лави кукурудзи, тютюну і соняшників. Поїзд стає майже в кождім селі. На одній стациї читаю напись «Russisch Ваnіllа».

— Чи ту які Липовани — питаю мужика, що з поміж шин на двірци витинає траву.

— Ні тут нема ніяких Липован — відповідає.

— А по якому тут говорять ? — питаю далі.

— А так, як ми тепер говоримо.

Коли так, думаю, то чому має бути „Russisch Banilla” а не „Ruthenisch Banilla”?

Але розвязанє сего питаня треба поручити сьвітлій управі зелїзниць в Чернівцях і буковиньским народним заступникам.

Серед таких думань доїхав я до Вижницї, де на стациї ожидали мене товариші „мокрого дня” дд. В. Козак і Р. Гузар. З ними знову під охороною парасолів пішли ми до рускої торговлї, де покріпившися перекускою рушили пошукувати фіякра,щоби нас перевіз в Бергомет. Підчас переходу поруйнованим тепер зелїзничим шляхом понад Черемошом побачив я образок що єго годиться занотувати для розваги і науки тих панів різників і консументів, що є невдоволені з міскої різниці у Львові. Ото на найогиднїйше заболоченім і заталапанім кавалочку заринку, лежала заколена і.почвертована величезна безрога на чорнім від бруду помостї, а різники ділили се мясо на части. Чвертовану безрогу зливав якийсь обірванець в лахматях водою з коновки барви землі. Коли в дальшій обсервациї сеї різничо-санїтарної чинвости я побачив, що уморсаний, заталапаний обірванець, лапає за шафлик обліплений огидним болотом, щоби в нїм складати чвертоване мясо, я відвернувся, бо боявся, що обід за 1 К 70 с, зложений з юшки, клаптика телячого котлета, одного кусника бішкоптової лєґуміни і чаю, поплине з Черемошом.

Вкінци ми знайшли фіякра, угодили єго за З К, потому як дощ, що не хвилину устав, зачав падати на ново, заявив жид, що низше 4 К не годен їхати, а коли ми вже сіли на візок, додав, що по дорозі є дві рогачки, за які заплата до нас належить.

Висварившися без успіху для нас з жидом, ми рушили. Але щож, показалося за коротку хвилину, що кінь не годен нас дотягнути. бо, як фірман каже, „кінь моцний, але ми за тяжкі” і в результаті ми майже цілу дорогу з Вижницї до Бергомету переталапали по пісковатім, дрібно-шутровім болоті пішки, отулені пелеринами та окриті парасольом. Тепер я під гостинним дахом дому паньства Бурачиньских в Бергометї, при електричнім осьвітленю сиджу в сальоні і пишу справоздане.

Завтра рано „чи дощ, чи погода машируємо до Шипота”. Там напишу дальший звіт і опишу перебуту партию гір. Коли шипітска почта єго Вам відошле не знаю.

Другий день нашої прогулькі був ще більше слотний чим перший. Попращавшися з нашими гостинними господарями, серед рісного дощу ми вирушили в дорогу, прямуючи на полуднє. Наша дорога повела нас горі Серетом. Води єго з причини довгих дощів зібрали дуже сильно, а филї ріки в декотрих кручах гудять понуро і грізно так, що нам годі було нераз розріжнити, чи се гуркотять громи чи шипоти Серета. Бо і громи були нам в тій дорозі за товаришів. Не робили вони однак на нас великого вражіня, бо, як казав д. Гузар„для нас се не новина, бо ми до того вже звикли”. Ходу ми не переривали а задержалися лиш на те, щоби в Межебродах вступити до коршми і зварити собі обід. При надзвичайнім заінтересованім жидів ми зняли наші райстри, розпакували начине і за півгодини обід зложений -з власноручно звареної колеші з бриндзею, сардинки з хлібом і склянка чаю був сконсумований, начинє помите і притверджене до райстри, а за кілька хвиль ми

вже дальше місили межибродске, а відтак лопушняньске болото.

Мости на цілій дорозі позривані, а принайменше поважно понадривані, гостинець в кількох місцях підмитий, а в кількох таки цілком накритий водою. Декуди вода пливе тамтуди, де ще перед кількома неділями були огороди та сади Гуцулів, а ціле русло і береги покриті є безчисленними ковбками дерева, що їх вода позабирала зі складів і понесла в діл та зложила здовж берегів Серета.

Цілі їх стоси лежать помішані і помотані зі собою так ґрунтовно, що довгого буде треба часу і великого вкладу праці і грошей, щоби їх з заринків і камяниск постягати і на воду пустити. А що з того за процеси будуть між купцями, що будуть за свої ковбки оден у другого упоминатися, бо не всі були значені.

По обох боках Серета високі гори покриті густим лісом курили встаючими опарами, якби горіли, а ми серед хлюпоту зернистого дощу а бодай дрібного капуснячку —посувалися серед шуму шипотів Серета і єго притоків, серед гуркоту громів і гуку маси води спадаючої в вибиті пропасти під напсованими заставами.

По дорозі до Шипоту дійшли ми, бо дійти мусїли, до купелевого заведеня в Лопушній. Заведене се є зложене з кількох деревяних домів положених, в дуже гарнім місци серед високих гір і мало би може якісь вигляди на будуче, як би було ліпше зорґанїзоввне. Як на тепер то ціна одної кімнати умебльованої і з постелею коштує місячно від 54 до 62 К. Чи є там що більше їсти, ми не питали, лиш випивши по чарці білої кави, пустилися в дальшу дорогу.

Зараз за заведенєм дорога стала ще гіршою, але ми гумору не тратили і йшли далі витревало, оглядаючи по дорозі засумовані лиця жидівских коршмарів і склепарів, яким вижницке староство, всім до одного в цілім повіті, заказало продавати алькоголї в якій небудь формі, від суботи вечера до понеділка

рані. Зразу Заряджене видалося нам за строге, але коли ми побачили, що заборона староства була прибита мало що не на кождій пятій хаті —- бо всі шинкарі мусїли сей заказ вивісити на дворі коло дверий — то ми порозуміли, що відай за богато було шинків на тих бідних Гуцулів.

Дорога наша взносилася чим раз висше і висше і то так скоро, що на невеликім просторі висота єї дорівнує висоті деяких позаду лишених гір і ми ставали менше більше на висоті творячихся за нами опарів і мрак. А в міру приближуваня до кінця Шипота висока стіна великих і сягаючих до хмар своїми чолами гір, ставалася чим раз близша і близша і ми дуже зраділи, коли гостинець і ціла долина Серета звужуючася чим раз більше, довели нас до підніжа сих гірских великанів, які ми завтра маємо перейти, щоби по другім їх боці зійти до Сторонця, рідного села нашого Федьковича, автора „Довбуша“ героя і лицаря сих гір.

В недалекім віддаленю від самого краю сеї стіни стоїть дім, який належить до ординациї бергомітскої. Єго господар, п. Раймунд

Блїженец, Чех, лісничий в тих добрах, приїмив нас незвичайно гостинно і в єго домі кінчу сей лист.

Вигідне ліжко любо усьміхаєся до вас, дещо умучених дорогою і покріпить нас до завтрішної дальшої мандрівки у верховину.

Тут ми пізнали геометра п. Шматеру.,Русина, який занятий роботою лісових мап.Завдяки єго радам та вказівкам п. Блїженеца зміняємо дорогу на гору Шурдин, замість на Ванчин.

В часописі “Руслан” (1908 р)друкувалась розповідь А.Будзиновського про його прогульку зі Львова в Чорногору .” В Чорногору!

**Альфре́д Ти́тович Будзино́вський * (5 січня 1871, Баворів — сучасний Тернопільський район — † 7 січня 1942, Львів) — український галицький громадський діяч та краєзнавець, один з організаторів січового та туристичного руху,

Працював інструктором добровільної пожежної команди Галичини. Перше спортивно-пожежне товариство «Сокіл» виникло у Львові 1889 року, скоро рух поширився по всій Галичині, його очолював Будзиновський.

Підготував Павлюк Богдан

Також читаємо: