Обережно!!! Мрії збуваються!

Так-так, мрії мають властивість збуватися. Тому закликаю вас, друзі, будьте уважні, коли озвучуєте свої бажання. Думки, а тим більше слова, справді цілком матеріальні і нікуди не зникають, як рукописи, пам`ятаєте? От тільки буває, що матеріалізація відбувається не зовсім тоді, коли ви б того хотіли. 

частина перша

банальні походеньки

Не знаю як кому, а для мене цілком логічно і закономірно: якщо минулих вихідних ходили на Кострич, то тепер повинен бути Кукуль. На тому й порішили. От тільки з компанією якось не дуже склалося – один захворів, інший без фотоапарата піти в горби не може, третій і четвертий ще щось. Загалом, зібралося нас троє: ми з Олегом і наш знайомий, досвічений турист-велосипедист.

На початку все складалося цілком планово: збори, виїзд, дорога – все без жодних особливостей і відхилень від запланованого. Мапу не брала, бо для того, щоб на Кукуль сходити мапа не потрібна. Намети теж не несли. На питання Андрія чи брати джпіес, звісно, сказали, що не варто носитися, хай собі в машині до завтра лежить.

Підніматися вирішили від КПП, що на дорозі на Заросляк. Хмари височенько, погода доволі пасмурна, але без опадів  – й на тому спасибі. Сіро, тихо, маркованою стежкою лісом вгору. Єдине, що трохи нас позабавило, кицька. Від хатів, як цуценя, ввязалася йти за ногами. Ми йдемо – вона за нами семенить. Цікаво так, по-кошачи: акуратно обходить бруд, не по дорозі, а штахетником верхом балансує і впевнено шнипає за нами. Хати скінчилися, лісом біжить. Призупиняється, до чогось дослухається, на когось полює і знову нас наздоганяє. Сміємося, тішимося. Називаємо її “негатив Кота Бегемота”.

Але десь кілометра через два від старту, наша супутниця призадумалася, подивилася нам вслід і… далі з нами не пішла. Ех, як же вона завбачливо поступила. Вона вже тоді щось знала, Бегемотиха.

На тому наші казки не закінчилися. То хатинка химерна дорогою трапилася.

То ще якийсь невиданий звір на дорогу виповз.

Пригадуючи “день радіо“, я його ще тоді охрестила “Выползень из-подкустовый многоножчатый карпатский”.

На полонину вийшли годинки через дві. Андрій, що вперше ходив на Кукуль, трохи розчарованим тоном відмітив: “Так легко и быстро?”. 

Вечірні планові клопоти – по воду, вечеря, посиденьки біля ватри, філософські розмови, в т.ч. про матеріальність думок. Не відпускала нас та тематика чомусь. Зійшлися на тому, що все воно є, працює – і сила думки, і енергетика кожного і всього, тільки ми на тій стадії розвитку людства, коли ще не створено приладів, які здатні дослідити і перевести в наукове русло цю тематику.

 Надто довго не балакали, розігнала спати, бо вранці треба підніматися фотографувати світанок. 

Зранку, як завжди, пожаліла, що зачислила себе до гільдії “тижфотограф”, з надією глянула в вікно, побачила сірий туман, перевернулася на другий бік і… через 5 хв підскочила фотографувати!

Інколи природа дарує нам неймовірні барви.

Але закони Мерфі ніхто не відміняв. В момент кульмінації, коли небо палало неймовірним червоним, в мене здохла батарейка. Доки я бігла до залишеної на схилі сумки за новою батареєю, все пройшло. 

Без особливого улову (фотополювання передбачає винагороду-здобич – гарний кадр, що зігріє душу афтару) повернулася в колибу. Хлопці помаленьку теж попіднімалися. Кава, гречка, чай, бутерброди – не сніданок, а обжираловка!

І знову балачки. Олег вихвалявся Андрієві, який чудовий репортаж я напишу, коли приїдемо. А я відверто крутила носом – що ж там писати? Навіть фотографій нема, не склалося, не було сонечка на світанку. От якби якась пригода, то розповіла б. А так – прийшли, поїли, поспали, поїли, пішли…

З повним пузом саме час помріяти. Розповідаю хлопцям, що ото є в мене мрія пройти по старому кордону, по всьому. А то на Кукулі він є, десь біля Говерли виникає, а де цей відрізок він проходить на власні очі бачила тільки на мапі. От би пройтися… А ще хочу на отууу гірку, що над Заросляком, мабуть, оце її видно з Кукуля, лісиста така, невисока, але які там мають бути панорами на Говерлу й Петрос!

Зібралися. Вирішили вийти трохи загоді, щоб поночі не їхати додому. Завтра понеділок, всім по роботах. Від думки, що з рюкзаками і повним пузом треба набрати 50м висоти, щоб вийти на нашу стежку, чомусь ентузіазму не виникало. І тут хлопці кажуть, що там біля джерела є інша стежка, промаркований маршрут, який логічно трохи далі по схилу має виходити на той маршрут, по якому ми прийшли. Ну, або геть вдолину на дорогу, трохи далі від того місця, де стартували ми. Часу вдосталь, треба б розвідати той шлях – так ми ще не ходили. Сказано – зроблено!

Скільки разів ми потім думали… Якби ми так не нажерлися на сніданок, якби з нами не пішов третій Андрій, якби з нами пішов третім хтось менш досвічений, якби з нами пішов третім хтось більш досвічений, якби… багато дуже “якби”, але ми б туди не пішли. А зараз пішли.

 

частина друга

материализация чувственных идей 

Або:

  • із-за дурної голови ноги страждають
  • не всіх дурних війна побила
  • і на старуху буває проруха
  • хто ходить направці, вдома не ночує
  • найкоротша дорога та, котру знаєш

 Спочатку все виглядало дуже спокусливо – легкий приємний траверсний спуск лісом, чітка маркована стежка, стовпчики старого кордону.

Старі окопи часів першої світової війни. Вражали масштаби і добротність укріплень: вздовж всього старого кордону, незалежно від рельєфу і характеру грунту, траншеї й досі в пів людського зросту, з залишками укріплень, бліндажів, землянок. Воно все, звісно, напівзасипане, напівзруйноване, але дрож пробирає, коли думаєш, яких зусиль вартувало то все побудувати і скільки крові там пролито. Що тільки не вигадають люди, щоб краще вбивати одне одного.

З такими розмовами й думками помаленьку вийшли на широку просіку. Те, що я побачила, мене збентежило. Переді мною був Петрос. У всій своїй красі і величі, ан фас. Там його не повинно було бути! Вірніше, ми не там повинні були бути! Дарма не наганяючи паніки, ще трохи спускаємося до великої вирубки і бачимо як наша дорога далі йде вправо. Логічно, що вийде вона десь до Козмещика. То нам геть не по дорозі, нам треба вліво.

Андрій знайшов гарну стежку вліво. Зізнаюся, я вперлася рогом і сказала, що не піду туди  – нам треба повертатися до колиби і йти тою дорогою, якою прийшли. Сказати то я сказала, а от спускалися ми 45 хв, отже, підніматися зо півтори, ну, трохи менше. Ніби-то нічого страшного, часу вдосталь, ще завидно будемо біля машини. 

Почали підніматися. Вже той пологий спуск на підйом не такий пологий. І рюкзаки якимось дивним чином ваги набули. Стало спекотно в кінці листопада в горах. Розмов поменшало. З`явилися перші припущення щодо того, хто ж то так нам позаздрив. Ще трохи і ми абсолютно чітко визначили – винувата “негатив Бегемота”. Під смішки набрали висоти. І тут я помітила старий райшток. Райшток – то стара стежка, ймовірно часів тої ж першої світової війни. Але зроблені вони були на совість – з однієї сторони підкопана, з іншої – підсипана і підкріплена, якщо потрібно, дубовими брусиками, над струмочками – місточки, щоб вода стежку не розмивала, лагідний траверс без різких перепадів висот. Хто бував в Карпатах ,той знає – ті стежки завжди обирають найоптимальніший маршрут в конкретних умовах. Вміли колись будувати.

І той райшток вів явно в ту сторону, куди потрібно нам. Така спокуса… І я спокусилася. І хлопів своїх спокусила. Звісно, за руку їх не тягнула, то було спільне рішення йти тою стежкою, але…

Йшлося нам гарно. Генії стежкобудування приклали до неї свої знання і руки. Але 100 років – то поважний вік і для стежок. А в горах – тим більше. Через кілька кілометрів райшток став не таким чітким. Але все ж можна було впізнати, куди раніше він вів. Та всьому є кінець. І стежка скінчилася. Вертатися? Ми такі досвічені, сильні, молоді, і, головне, розумні, що одностайно вирішили – йдемо тільки вперед, вийдемо, вертатися вже точно не будемо!

Крутий осипний схил, де ж вони тільки такі в Карпатах беруться?! Видерлися вгору кожен своїм способом – звідти має бути видно, де ми є, куди йти, там має бути стежка і нам просто туди треба, бо більше нема куди.

Ми побачили, де ми є. Ми були на тому невисокому схилі, котрий я думала, що він над Заросляком, з якого повинні відкриватися чудові панорами на Говерлу й Петрос. Отак, перша мрія здійснилася. Правда, ні Говерли з Петросом звідти не видно із-за лісу, ні Заросляка. 

 Блимнуло вечірне сонце і я поспішила спробувати зробити знімок, про який мріяла два останні тижні. 

Сонячна ватра“. Дякую Роману Михайлюку за ідею. 

Олег, як побачив, як я розпласталася над рюкзаком, прилаштовуючи його під фотоапарат замість штатива, подумки покрутив пальцем біля скроні і виголосив: “Дорогая, у меня впечаление, что ты и на смертном одре будешь фотографировать”.

 По самому гребеню бігла несмілива стежечка. А ми по ній, майже бігли, бо сонечко вже котилося на захід.

І тут здійснилася моя друга мрія – ми знову вийшли до старого кордону. Бетонні стовпці, окопи, колючий дріт і щось примарно схоже на стежку – так ми і йшли далі. То було б щастя, якби нам з кордоном було по дорозі. Але він повернув трохи вправо, а нам потрібно було на дорогу, вліво. Сонце вже за горизонтом. Стежки нема остаточно. Але ми знаємо куди нам іти, знаємо, що спутившись до річки, повинна знайтися дорога, що йти нам недалеко, що заночувати в лісі не страшно, бо маємо і вогонь, і воду, і теплий одяг, і харчі, і настрій оптимістичний. Але нема мобільного зв`язку. А це означає, що через кілька годин наші мами піднімуть на вуха, на ноги, на голови всі лікарні, всі МЧС і КРС. Ото буде сорому на ранок…

Через буреломи цнотливих заповідних Чорногірських лісів вже в сутінки спустилися до річки. Там має бути дорога, біля річки, як завжди в Карпатах. Має, але нема – ЗАПОВІДНИК. Нема вирубок, нема хатів, полонин – нема доріг. 

Втішилися, коли знайшли стежку. Чітку, нову, не копанку-райшток. Але то не був наш день, кицька правильно з нами не пішла. Метрів через 200 стежка повернула вгору і зійшла на ніц.

Все. Тут мій авантюризм виснажився, далі будемо робити по-розумному. Ночувати в лісі кльово, але соромно дивитися зранку в очі КРСівцям. Тому маємо вийти на дорогу ще нині. І єдино правильно це робити, спускаючись по річці. Хай і без стежки, але ми вийдемо до Прута й дороги по цій річечці. Річка нанівець не зійде і вгору не поверне, як стежка. Розвертаємося, повертаємося до річки, чешемо потилиці, озвучуємо епітети про самих себе і потихенько гребемо то одним бережком, то іншим… 

Ось і місяць виглянув над горизонтом. Майже повний, світить так, що “хоч голки збирай”. Але та романтика недоречна. Кінець листопада, над незамерзшою річкою піднімається пар і тут же замерзає на всьому навколишньому. Стовбури повалених дерев, корчі, каміння – все вкрито сховзьким шаром льоду. Я вже не наважувалася озвучувати свій вдвертий страх, що ото зараз хтось на тому льоду навернеться і розшибе собі… щось. Ми обійшлися синяками і подряпинами, пірваними штанами і кровавими мозолями. Стежка так і не з`явилася, тож кілька кілометрів вниз по річці до дороги ми так і брели в темряві з двома ліхтарями по буреломам з багаточисельними бродами. 

Десь по сьомій ми вийшли на початок велосипедного маршруту. Власне, саме туди, куди планували втрапити, вирушаючи “нижньою стежкою”.  

На КПП, можете посміятися, ми того заслужили, на питання, чого ви так пізно, не червоніючи збрехали: “Засиділися на полонині, пізно вийшли”. 

Настрій був чудовим у всіх учасників. Особливо в мене. Здійснилася і третя моя мрія – мала пригоду, маю про що написати.

Звісно, все завершилося добре. У нас не було страху й паніки, ми знали що робити й куди йти. Але обставини склалися так, що в моїй пам`яті поновилися істини, яким я завжди слідувала, а цього разу чомусь дозволила собі знехтувати. 

Ми не повинні були йти без мапи чи навігатора, тим більше пхатися незнайомою дорогою. Ми повинні були повернутися, як помітили, що дорога веде не туди. Зрештою, не треба було шукати стежки направці. Ну, і треба було бодай зверху додзвонитися комусь знайомим і попередити, що йдемо іншою стежкою – нас або зупинили б, або, бодай, знали, куди нас понесло.

Наша самовпевненість і безпечність цього разу обійшлася нам тонізуючою мандрівкою на 10км довшою від звичайного шляху, кількома синцями і яскравими враженнями. Думаю, на кілька років знову повернуся до тями і буду акуратно носити мапу, навігатор і віддзвонюватися знайомим, розказуючи, куди йду.

 p.s. Ото ми насміялися, ломлячись через буреломи серед ночі, як би то ми ще й кицьку несли на руках, якби вона з нами пішла :))

 

Трохи більше фото, як завжди, тут

Приблизний наш маршрут, тобто дорога, якою ходити не треба :))