Без мрій не уявляю своє життя. А ще й як вони збуваються! Так-так, саме мрії, а не банальні бажаннячка.
Ось цього літа здійснилася мрія одразу 8-х людей, причому одночасно: похід 4-ї категорії складності по Західному Саяну, Росія.
Довго і ретельно планували маршрут керівники Качуляк Валерій Миколайович та Сандул Дмитро Вікторович. Не менш ретельно готувались учасники: Меленко Оксана, Шелепюк Наталя, Лупуляк Володимир, Чоботар Олександр, Анатолій Кішпан і автор цих рядків – Алла Лупуляк.
Сам маршрут пролягав по масивах Єргаки, Арадан, Ойский, Кулумис.Починали з Єргаків – це більш людна частина Саян, ходжена, але складна своїми локальними перешкодами – категорійними перевалами й вершинами.Складність Араданського, Ойського масивів полягала в труднощах орієнтування в глухій тайзі, проходженні буреломів і завалів, бродів. Комарі і гнус (мошка) дошкуляли скрізь і посякчас.
За 17 днів походу ми пройшли 227км, подолали 13 категорійних перевалів, вершин, піків.
Вирушали 21 липня автобусом до Москви. Як же ж без фото в стінах рідного Глибоцького ЦДЮМТЕ?!
Взагалі-то, я пишу ці рядки і розумію: пройшло більше двох місяців після походу, тепер в пам’яті спливають найяскравіші і приємніші моменти подорожі, а виснажлива праця на маршруті , страшенна втома – все це вже на другому плані.
Ось, наприклад, спогади про 3,5 доби в потязі від Москви до Абакану, столиці Хакасії.
Починали похід із Тармазаківського мосту. Ми всі тут бадьорі, сповнені сил та оптимізму.
Перша брендова точка Єргаків – ск. Висячий Камінь і оз. Каровоє.
Нічка на Каровому пройшла в очікуванні Вінні Пуха з його мамою. Від тамошніх туристів і працівників заповідника дізналися, що ця парочка приходить вночі під палатки і шукає їжу. Але, на щастя, ведмедики нас не потривожили.
Перевал Художників 1-А – наш перший категорійний.
Скеля Парабола. Скільки раз ми розглядали картинки в інтернеті, мріючи побачити її!
Поряд – оз. Горних Духов. Хто три рази в ньому окунеться, того будуть оберігати духи цілий рік. Ми окунались.
Ночівля під пер. Тагіш 2 – 1-А і ремонтні роботи Вовчикового черевика (кулко сі спустило).
Оз. Сказка було справді казковим. Ці гарні помаранчеві квіти, жарки, рвати не можна, занесені до Червоної Книги РФ. Але ж я цього не знала! Ось і з’явився цей гарний букетик спочатку у Наташки, а потім і на «Сказочному» столі з бутербродами.
І тут сталася на нашому шляху г. Пєрєвальная 1-Б… Як тільки ми не видозмінювали назву і яких тільки епітетів не підбирали. Складна гірочка получилась, з курумником і кам’яними плитами.
Зате оз. 1665 м підготувало нам приємний вечір.
Далі йшли по тайзі, почались броди і високотрав’я, мочари. Дощі не припинялись.
Хто сказав, що в гумаках не можна пройти четвірку по Саянах?! Може, хтось і казав, але Валєра того не чув, тому «скальні сапожкі» благополучно дотопали до оз. Большоє Буйбінскоє, а це шостий день походу.
Взагалі, говорячи про взуття: черевики відомих фірм «Scarpe», «Lowa» – себе повністю виправдали і служили господарям до кінця походу, за винятком Толікових.
Сандалі, особисто мені, не знадобились і катались на моїй спині 17 днів, функціональними виявились кросівки і черевики.
Говорячи про погоду, нам дуже «пощастило»: ми потрапили в Саяни в дуже холодне дощове літо, ні чорницями, ні червоною смородиною, якими, зазвичай, багаті ці місця в кінці липня, поживитись не вдалося. З вітаміні була лише дика зелена цибуля, часник і сало!!!
Моя сповідь туриста буде неповною, якщо я не напишу цих рядків:
Перші дні походу. Враження просто зашкалюють! Дійсно, Саяни – не Карпати! Ніби і висота невелика, а все по-іншому. З блиском в очах дивлюся на вершини і піки, вперто деруся на перевали, форкаю все і всіх. Сумувати за рідними, домівкою – та яке там! Я щаслива людина – нема часу сумувати!
Середина походу. Так, дійсно, Саяни – не Карпати… Тут такий курумник – жесть… Особливо доступно пояснив мені це спуск з перевалу Діденка, коли я упала і вслід за новими штанцями роздерлось і моє коліно ( може і не дуже нове, але моє). Озера вражають. Дивляться на нас Саяни цими озерами-очима, заглядають в саму душу і стає зрозуміло: ми тут гості. Ми повинні бути вдячними, що Природа дозволила сюди прийти, побачити і відчути її могутність і первозданність.
Фотографувати важко. Деколи фотоапарат здається клопітним і зайвим вантажем.
Останні дні походу… Тайга… Де ви, Карпати?! Де ви, полонинки з хатками, які здаються 5-ти зірковими готелями в порівнянні з російськими «ізбами»?! Де ви, українські «комарики-дзюбрики», які бринять, ніби сопілка в руках вівчара, не те, що тутешні, гудуть як бджолиний рій?! Де ви, які сідають на тебе по-одному, по-два, і вас можна прибити рукою, не те, що ці, сунуть, як монголо-татари, як цунамі, як тьоща з качалкою?! Де ви, що кусають ніжно, правильно дозуючи обезболююче, не те, що ці – жруть, як звірі?!
Де ви, карпатські стежинки, на яких можна зустріти гуцулів, або таких же волоцюг з рюкзаками і сказати: «Слава Ісу!»?! А тут, 15 хвилин ідеш стежкою, потім вона губиться і пів години її шукаєш. І людей нема, лиш сліди від ведмедів. Хіба мисливців з гверами зустрінеш, які на тих же ведмедів полюють.
Тому справжнім щастям було зустріти на озері Красноє, після важкого ходового дня з дощем і туманом, двох відважних мандрівників, батька і сина. Дивлячись на малого, згадали свої домівки і рідних… Макс і Савєлій, ви радушно прийняли нас і це був один із найтепліших вечорів походу!
У фотоапарата розрядився блок. Інший я загубила. І слава Богу! Фраза керівника : «Алла, фото!» доводить мене до сказу. Навіщо я брала цей важкий «Panasonic»?! Можна було мильничку взяти – толку однаково, а нести легше…
Чи сумую я за рідними, за домом? Так!!! Я сумую!!! Діти, яким треба варити їсти, водити в садок, витирати соплі, видумувати і викручуватись, коли вони кажуть: «А хто випив всю Кока-Колу (з’їв весь салат, цукерки, печиво і т.д.), ці діти сняться мені кожної ночі. Чи сумую я за чоловіком? Скоріше так, ніж ні, адже я почала задумуватись, чому він так легко відпустив мене за 4, 000 км від дому? Може, думав не повернусь?
І ще. Мої ноги. Я дивлюсь на них і за цими синцями, подряпинами і роздертостями ніг не бачу. Це все « тайожні прєлісті» винуваті: буреломи, завали, броди.
Сповідь була б не сповіддю, дорогі мої браття-слав’яни, якби я не відповіла на сакраментальне запитання: «Чи пили ми в поході?». Так. Кожного дня. Тільки ввечері, тільки під час вечері, тільки дуже розбавлений спирт, тільки Карапчівського спирт-заводу, тільки 0.5 на вісьмох. Чи хотілось? Чесно – так, хоч взагалі-то не п’ю. За цілий день намерзнешся, намокнешся, находишся, то до вечора рефлекс Павлова спрацьовує безпомилково. Зробиш ковток того напою, наберешся храбрості і вже можна спитати у товариша:
– Толік, ну чого ти не сказав мені, що пройшов попри гніздо з осами, я б обминула?
– А шо, лиш мене кусати мають?..
Ось так, друзі, розповіла вам, як на духу, все як було. Тож мандруймо, подорожуймо і любімо наші Карпати – нема кращого в світі.
