Топ-10 гуцульських сіл
Активний відпочинок вже давно увійшов у моду: це здорово і доступно, це приносить справжнє задоволення.
А Карпати — це найкраще в Україні місце для активного відпочинку і не тільки взимку. Карпати влітку — це чиста природа, мало людей, ягоди і гриби, світанки під хмарами — краще гір можуть бути тільки гори! В Косові є маршрути різної складності для пішохода і велосипедиста, тут можна ходити три тижні в межах Косова і сусідніх сіл — кожен день новий маршрут.
Мета проекту – популяризація пішохідних мандрівок горами та населеними пунктами Косівського району серед українських та іноземних туристів. За 15 років на наших косівських сайтах зібрано 200! gps-треків, 200! gps-точок і кілька тисяч фотографій та відео. Загальна кількість статтей та маршрутів про туризм на Косівщині і Карпатах на трьох наших сайтах перевищує 1000! статтей.
Туристи, які відвідали наш сайт і зацікавились мандрами в Карпатах можуть скористатися послугами туристичного гіда Тараса Пасимка. Гід, журналіст та громадський активіст Тарас Пасимок розробив та описав близько 1000 маршрутів та публікацій для проектів МапаКосів, ВелоКосів, Гуцулія та інших косівських сайтів і отримав дві грамоти від Івано-Франківської ОДА та облради за сумлінну працю, значний особистий внесок у розвиток туризму Івано-Франківської області, високий професіоналізм та з нагоди Всесвітнього для туризму та Дня туризму в Україні, а також переможець головної туристичної премії області.
Туристам, які люблять відпочивати в тиші, варто відвідати одне село на Косівщині. Тут неймовірні гірські краєвиди, традиційна архітектура, є мальовнича річка та навіть два водоспади.
Справжня перлина Карпат: де шукати своєрідне гуцульське село з традиційною архітектурою Село Соколівка оточене горами та розташоване біля річки Рибниця, що робить його мальовничим і спокійним місцем. Тут немає натовпів туристів через нерозвинений туризм, а також є можливість насолоджуватися традиційною гуцульською архітектурою та природними водоспадами. Це все сприяє відпочинку в тиші та спокої. У Соколівці можна помилуватися річкою Рибницею, водоспадом Соколівським та водоспадом Дзеркальним. У Соколівці можна побачити традиційну гуцульську архітектуру, зокрема церкву Зіслання Святого Духа, яка датується 1866 роком. Церква має хрестоподібний план, одноверху конструкцію і п’ятизрубну будову з ажурно різьбленим і позолоченим іконостасом. На Косівщині є одне село, де природа просто неймовірна, і воно досі залишається непопулярним серед туристів. Воно розташоване в оточенні гір, там є річка та два водоспади. А ще в селі можна побачити унікальні приклади гуцульської архітектури.
Перша згадка села — 1408 рік. Розташованане в Косівській ОТГ, Межує з селами Город, Малий Рожен, Соколівка, Яворів.Висота над рівнем моря 500–850 метрів. Відстань до Косова — 6 км., до залізничної станції Вижниця — 18 км. Кутки: Грині, Пістащі, Мойси, Верх, Нижні Гарасими, Федори, Нижні Петричі, Штефанці, Вузьке, Лупеї, Бурси, Граї, Центр. Потік Бабинець, притока р.Рибниці.Типові прізвища: Гарасим’юк, Іванюк, Луканюк, Петричук, Палійчук, Сумарук.
Селяни — одноосібні господарі, вирощують велику рогату худобу, овець. Багато бабинців займаються домашнім промислом (вироби з дерева), будівництвом, виїжджають на сезонні польові роботи.Тут особливо поширене різьбярство — тутешні майстри не мають власної школи і це додає їх виробам дійсно самобутності та оригінальності, бо вони не дотримуються жодного з офіційних стилів. Їх вироби дійсно включають в себе всю історію краю. Місцеві чоловіки хороші будівельники, здається що робота з деревом передалася їм у спадок від предків. В них є багато своїх секретів справи: яке вибрати дерево в лісі, та коли його зрубати, щоб воно було найміцнішим. Також як обробити дерево, щоб його згодом не погризли шкідники, все це разом, робить будинок надійним та затишним. В селі відроджуються народні мистецтва, з поміж яких напевно найкрасивішою є вишивка.
Вишиванка в селі Бабин, може бути вся покрита візерунками і працювати над нею майстрині доведеться не один місяць, але це справжній витвір мистецтва. Храмові свята — Вознесення Господнє та 21 листопада (Собор Архистратига Михаїла). Релігійні громади УГКЦ та ПЦУ. Вознесенькою церквою, побудованою в 1896 році, користується православна громада (о. Михайло Ганущак).У 1990 році в таємному сховку в Бабині знайдено цінні документи підпілля ОУН-УПА, в яких дається хроніка більшовицького терору та народного опору в період 40–50-х років.21 квітня 1993р. освячено хрест в урочищі Гути. На хресті таблиця з написом «На цьому місці в 1948 році більшовицько-сатанинські кати і завойовники нашої нації зірвали бункер, в якому загинули борці за волю України Михлюк Михайло Іванович, 1908 року народження, та «Смішний» і «Черемош».Останній вояк УПА з Бабина Д.Петричук — «Бистрий» загинув 28 червня 1952 року.
У Бабинській школі вчителювала О. Шевська, розстріляна в 1953 році за співпрацю з ОУН.Фашисти вбили двох мирних бабинців, в УПА полягли 15 чоловік, у радянських в’язницях та концтаборах загинули 4 чоловіки. За неповними даними, незаконно засуджено 15 чоловік. Пам’ятки історії та культури: церква і дзвіниця.
Село Космач, що на Івано-Франківщині, найбільше в Європі — розкинулося на площі 84 кв. км, має 32 гірські присілки.
Слово «Космач» мовознавці тлумачать як «Келія Сонця». В космацьких одязі, вишивці, ткацтві, писанці переважають жовтогарячі барви.
Перша письмова згадка про Космач датується 1412 роком. Межує з селами Акрешори, Брустури, Люча, Прокурава, Текуча, Шепіт. Висота над рівнем моря 520–660 м. Відстань від Косова — 32 км, від залізничної станції Коломия — 39 км. Річка Пістинька бере початок з-під г. Ґрегіт.Вершини в межах та найближчих околицях села: Мунчіль (658 м), Цвілева (1160 м), Штивйора (1126 м), Дедескул (1267 м), Лисина (1464 м), Грегіт (1491 м), Стеришора (114 м), Джугрин (882 м), Прелуки (1022 м), Буковець (969 м), Сигда (1160 м).
Типові прізвища: Бербеничук, Ґорґанюк, Дзвінчук, Івасюк, Кіщук, Костюк, Кравчук, Кушнірчук, Линдюк, Мохначук, Полєк, Семчук, Янкощук.Розвинені численні народні художні промисли та ремесла, якими займаються багато відомих майстрів.М.Юсипчук (Дідишин) у своїй садибі створив приватний музей, у якому багато експонатів, що висвітлюють історію села, зокрема про О.Довбуша.
Відомі люди, чия біографія пов’язана з Космачем: художники О.Новаківський (1872–1935), який у 30-х роках проводив тут заняття художньої школи; Г.Смольський (1893–1985); М.Мороз (1904–1991); композитор М. Колесса (часто бував тут у 1938–1947 р.); відомий дисидент, професор В. Мороз (у 1970 р. опублікував за кордоном «Хроніки опору» — про захист космачанами пам’яток культури). У селі жила й похована К. Лисинецька (1851–1938) — громадська діячка, збирачка фольклорно-етнографічних матеріалів.
Вихідцями з Космача є відомі митці і мистецтвознавці Г. Вінтоняк, М. Марчак, О. Никорак, Д. Пожоджук, історик П. Сіреджук, краєзнавець Л. Вардзарук, громадський діяч, журналіст В.Пожоджук.
Пам’ятки історії та культури: гальштатський солеварний центр (ХІ–ІХ ст. до н.е.) на присілку Медвежий, відкритий у 1994 р. М.Бандрівським та П.Сіреджуком; ними ж знайдено в урочищі Бідунка поблизу соляного джерела сліди діяльності людей епохи неоліту; пам’ятний знак О. Довбушу на місці його загибелі 24 серпня 1745 р. встановлено 1986 р., (скульптор І.Андрійканич); хрест на честь скасування панщини 1848 р.; хрест з нагоди заснування товариства тверезості біля церкви; пам’ятник Т.Шевченкові, встановлений 16.10.1994 р. на кошти О. Кушнірчука (скульптор В. Гурмак); могила українських січових стрільців на цвинтарі; пам’ятник на могилі радянських розвідників, які загинули в 1944 році в бою з боївкою УПА (1966 р. А. Болюк, Д. Сосновий, Л. Попіченко); символічна могила на честь січових стрільців (1942 р., відновлена 1990 р.); могила вояків УПА, де поховані 24 повстанці з Космача і навколишніх сіл (присілок Горішнє, 1945, відновлена в 1991 р.).
У 1940–1950 р. Космач був одним із вогнищ народного опору німецьким і більшовицьким окупантам. У Космачі був вишкіл старшин УПА. Особливо запеклі бої між УПА та радянськими військами відбувалися в Космачі 30 січня — 3 лютого 1945 р.
Цінними пам’ятками природи є Пожеретульський державний орнітологічний заказник (20 га, глухарі), скелі Камінь Новаківського (присілок Завоєли), водоспад на р.Рушорі.
Перша письмова згадка про Пістинь в 1375 р. як про містечко.
За легендою, своїм заснуванням село завдячує монахам, котрі побудували тут монастир. Згодом навколо монастиря почали селитися люди, адже в його стінах вони могли знайти захист під час нападу кочівників, котрі нерідко навідувалися в Карпати, адже тут можна було поживитися худобою та невільниками.
У 1416 році король Владислав Ягайло підтверджує надання села Пістинь (Pyestina) Василькові Тептуковичу. Соляний промисел у Пістині був складовою частиною так званої «коломийської солі» XIV-XV ст., яка стала умовно об’єднувати добування, обробку і торгівлю цим продуктом.
В 1756 році, село отримало Магдебурзьке право та стало містом, котре мало право на самоврядування. Коли солеваріння перестало бути прибутковим, в селі зародився новий промисел — кушнірство, цьому сприяла присутність солених джерел, котрі дозволяли економити на купівлі сировини. Промисел добре розвивався і навіть зараз вироби майстрів села Пістинь добре відомі не тільки в Косівському районі, а й в Коломиї.
Розташоване село Пістинь в долині, оточеній горами, що створює для села гарні кліматичні умови для відпочинку. До Пістиня завжди приїжджали люди на відпочинок, головним чином з Коломиї влітку. Висота над рівнем моря 400 м (центр). Відстань від Косова 7 км, залізничної станції Коломия — 30 км.
Жителі займаються різними промислами: килимарством, будівництвом, лозоплетенням, чимало столярів, кравців, пічників, копачів криниць, вишивальниць, писанкарок. У давніші часи тут побутували солеваріння, випалювання вапна, гончарство, ткацтво, кушнірство, шевство. Найвідомішими ткачами і килимарями були родини Котюків, Гаврилкових, Костинюків.
Через село проходить дорога на Косів, Коломию, Івано-Франківськ, Верховину, Спас, Космач, Брустури. Цей маршрут дуже популярний, як серед туристів, так і серед косівчан, адже на своєму шляху захоплює аж 9 туристичних об’єктів. Три в селі Пістинь: джерело Соляна криниця, найстаріший храм Гуцульщини Церква Успіння Богородиці і джерело Іванова криничка. А в Шешорах — шість: відомі Сріблясті водоспади (гуки), відновлена криївка УПА, водоспади біля криївки, печера Довбуша, водоспад біля печери та полонина Росохата.
Шешори — перша письмова згадка про село в 1427 р., хоча поселення існувало й раніше, в епоху кам’яного віку.
Тягнеться вздовж р.Пістиньки. Відстань до Косова 12 км, до залізничної станції Коломия — 30 км. Навколишні гори: хребет Брусний (960 м), Кормитура (916 м), Росохата (791 м), Пасічний (695 м), Радул (690 м), Млаки (687 м), Кінь.
Пам’ятки історії і культури: церква св.Параскеви 1874 р.; замчище, де в ХVІІ–ХVШ ст. була сильно укріплена фортеця; у 1993 р. археологи виявили тут кам’яні знаряддя, вік яких — 10 тис. років; пам’ятник Т.Шевченку (бюст роботи І.Гончара, встановлений у 1965 р. всупереч перешкодам ідеологічних інстанцій на місці пам’ятника 1940 р., зруйнованого під час війни); пам’ятник невідомому солдатові (1968 р.); символічна могила січових стрільців, насипана в 1942 р., згодом зруйнована і заново освячена в 1990 р.; хрести в урочищах Млаки, Петричила і Велике Заріччя, де загинули повстанці УПА. 13 серпня 1995 р. відркито пам’ятник І.Франкові.
Пам’ятки природи: урочище Лебедин з однойменним озером на висоті 650 м, площа заповідної території 45 га; тут росте багато лікарських рослин; гідрологічна пам’ятка — водоспад Гук з висотою падіння 5 м, площа 0,5 га. Красою відзначається урочище Петричіла.
Снідавка — село відоме з XVI ст., до 1939 року було присілком с. Річки, як село з 1900 р.
Межує з селами Яворів, Шепіт, Брустури, Річка Косіського району та с. Криворівня Верховинського району. Відстань від Косова 21 км, з 2021-го року входить в Косівську територіальну громаду.
Присілки: Безулька, Тернашори, Ямка, Березник, Кругла, Ігрець, Ріжа, Ґрунь, Влаки, Каменець, Безвідна, Згарь, Шендрівка, Гук, Гропи, Буковець, Центр, Вихір, Середна. Село розкидано по горах, глибоких долинах, висоти 998 м (Терношори), 1059 м (Буковець Ріцкий), 1387 м (Шендрівка); центр на висоті близько 700 м над рівнем моря.
Ліси та інші урочища: Кагла, Сигла, Ігрець, Згарь, Острок, Дощенка. Ліси займають 1456 га із загальної площі 2655 га.
466 господарств. Населення — 1208 чоловік. Типові прізвища: Кіщук, Копчук, Медвідчук, Тинкалюк. Селяни займаються відгодівлею худоби, різними промислами: різьбярством, ліжникарством, боднарством. Дороги ґрунтові, автосполучення нерегулярне. Релігійна громада УПЦ-КП, церква св. Петра і Павла, храмове свято 12 липня (Верховних Петра і Павла).
Відомі люди села — члени спілки художників П. Медвідчук (мосяжник, Влаки), В. Копчук (різьбяр, Ґропи), В. Прощук (мосяжник). У с. Ковалівці Коломийського району проживає уродженець Снідавки В. Мартищук, що славиться виробництвом скрипок.
У Львові працює відомий фотограф М. Тинкалюк, виходець із Снідавки. Пам’ятки історії і культури — Петропавлівська церква і дзвіниця 1878 р. Братська могила воїнів УПА на присілку Шендрівка, освячена 14 жовтня 1992 р. Тут у бою з енкаведистами полягли 14 чоловік, імена яких невідомі.
Саме село Буковець розташоване в Верховинському районі Івано-Франківської області. У межах цього села розміщений Буковецький перевал, що сягає 835 метрів заввишки. Це перехрестя багатьох туристичних маршрутів, а також це чудова місцина для привалу та відпочинку.
Село Буковець часто називають селом «на семи вітрах», адже воно розкинулося в сідловині гір Писаний Камінь та Ігрець і є одним з найбільш високогірних в Україні. На вершині Буковецького перевалу відкриваються дуже гарні краєвиди, які було б не зайвим побачити.
Вирушаючи на відпочинок в Карпатах можна також вдосталь поласувати натуральними ягодами та грибами – доведено місцевими жителями, які часто приїжджають сюди на їх пошуки.
Якщо Ви вирішили відвідати село Буковець і звідси розпочати свої подорожі Карпатами, з перевалу перед Вами відкриється велична панорама гірських хребтів і вершин.
Серед мальовничої природи, кришталево чистих вод річки Рибниці, котра бере свій початок біля підніжжя хребта Ігрець, розташоване село Яворів.
Воно славиться своїми митцями, людьми, які підтримують традиції, глибоко вірять у Бога, прославляють свій край за межами нашої держави.
Село Яворів розташоване на туристичному маршруті «Зелене кільце Карпат» (Івано-Франківськ – Коломия – Косів – Яворів – Криворівня – Верховина – Ворохта – Буковель – Яремче – Івано-Франківськ).
Варто відзначити, що хоча Яворів досить велике село територіально та по кількості населення, але на щастя для мандрівників — майже всі туристичні атракції розташовані дуже компактно, в межах одного кілометра.
Це і гуцульська сироварня-екоферма, два відомі ресторани «Бабай» та «Колиба», два форельні господарства, водоспад «Яворівська Ніагара», страусина ферма у Яворові, хребет Сокільський, потік Бездзвінний і каскад водоспадів на ньому, скельні розсипи «Бездзвінний Лель», «Валило» для ліжників, «Дідова Хатчина» та, звісно, музей родини Кіщуків. Є де поїсти і цікаво провести час (всього 15 км від Косова та Верховини).
Яворів — село Косівського району Івано-Франківської області, перша письмова згадка у 1694 р. Присілки: Безулька Перша, Безулька Друга, Безулька Третя, Віпчинка, Віпчинка Перша, Липнмй, Максимець, Никовата, Петричів. Петруші, Плоский, Підбуковець, Потік, Село Перше, Село Друге, Село Третє, Сліпанка, Стоянів Стручків, Стручків Другий, Терношори, Токарня, Черлений, Широкий. Висота н. р. м. від 538 м до понад 1000 м. Навколишні верхи: Вороничів (747), Плоский (827), Максимець (861), Стручків (906), Сокільський (939), Терношори (998), Буковець (1059), Ігрець (1311).
Відстань від Косова 11 км., з 2021-го року село входить в Косівську ОТГ. Річки Рибниця і Безулька з численними притоками які називають за хребтами та урочищами, з під яких вони випливають, або де протікають: з Віпчинки, з Плоского, з Петричева, з Підоуківця, з Припора, з Петрушів, з Вороничевого, з Сокільського, з Рибниці, в Стоянові та ін. Типові прізвища: Гуменюк, Лосюк, Копильчук, Корпанюк, Мицканюк, Рибчук, Рибенчук, Русинюк, Столащук, Чорномудяк, Шкрібляк.
У селі тривалий час жила родина Окуневських, з якої вийшли громадський діяч, адвокат Теофіл; лікар, морський офіцер, автор двотомної праці «Листи з чужини» Ярослав (1860-1929); піаністка Ольга. В Окуневських побувала в 1901 р. Леся Українка, їх відвідували І. Франко, О. Кобилянська, Г. Хоткевич та ін. У Яворові неодноразово бували дослідник Гуцульщини В. Шухевич (1849-1915), чеський етнограф Ф. Ржегорж (1857-1899). У сім’ї священика в Яворові народився Роман Яримович (1909-1991) — інженер і письменник, учасник підготовки польоту американського космічного корабля «Аполлон».
Уродженцями й жителями села були визначні майстри гуцульської різьби Ю. Шкрібляк (1823-1885), його сини Василь (1856-1928), Федір (1859-1942), брати Корпанюки — Юрій (1892-1976), Семен (1894-1970). Відомим майстром-будівничим церков був в кінці XIX ст. Лесь Копчук. Виробами з металу та рогу славилися П. Гондурак, Н. Рибенчук, Ю. Копчук, М. Копчук, Ю. Шкрібляк. За переказами, на г. Стоянів мали стоянку опришки. У загоні Довбуша були жителі Яворова Шкрібляк, Гондурак, брати Джумачуки. Кілька яворівців було в загоні В. Баюрака. Пам’ятками природи є надзвичайно мальовничі пороги і водоспади на притоках Безульки, залишки яворових гаїв на Плоскому, Буківці і Максимці, місця зростання лікарських і рідкісних рослин (Широкий, Черлений, Максимець та ін.).
Відомим дослідником діяльності ОУН-УПА та історії загалом на Гуцульщині є Василь Гуменюк з Яворова. Варто ознайомитись з його творами: Прадавнина Косівщини, «Бедзвінний Лель», «В царстві Ярила» та «Давнина Яворова. Симаргл».
Білоберізка — село в Україні, центр Білоберізької сільської територіальної громади Верховинського району Івано-Франківської області.
Одне з найбільших сіл району розташоване на лівому березі річки Черемош. Площа території — 20 км². Населення — більше 1600 осіб. Білоберізка розташована на відстані 33 км від районного центру. Початок історії села датується XVII cт.
Там, де найвищі вершини Українських Карпат, течуть Біла річка і Чорна річка. По берегах росте і ронить білий цвіт у пінисту течію черемшина, то ж і річку, яку творять Біла й Чорна водойми, названо колись Черемошем. На березі Черемошу розкинулося по горах мальовниче верховинське село Білоберізка, що прекрасно вписується у вінок інших сіл, які носять назви, утворені від певних порід дерев: Красноілля, Ільці, Ясенів, Яворів, Березів…
Історія Білоберізки
Інтенсивне залюднення Верховинщини припадає на XVII-XVIII століття. Масове освоєння цих земель пояснюється припливом втікачів з низинних районів Прикарпаття, які не хотіли терпіти феодальної експлуатації, а тому йшли в гори і там осідали.
Карпатські гори і полонини на той час стали опорним пунктом карпатських опришків. Під захистом народних месників новоприбульці без побоювань, що їх можуть повернути назад, стали заводитись власними господарствами, поклавши початок новим селам. До того ж вільні долини Білого і Чорного Черемошів мали хороші пасовища для ведення скотарства.
Отже, природні умови і соціальний гніт зумовили появу нових сіл, серед них і Білоберізки. Так Білоберізка була заснована в 1669 році. У письмових документах Білоберезка згадується у ХVІІ столітті, а конкретніше називають 1669 рік. У 1966 році назва села змінена на Білоберізку.
Має село Білоберізка і високогірні присілки: Поля, Ціви, Пасічне, Заверх, Буковець та інші. Територія села дорівнює 25 квадратних кілометрів .
На відміну від багатьох інших сіл Верховинщини, Білоберізка в ХІХ–ХХ століттях розвивалася досить бурхливо. Якщо в 1858 році в селі проживало 998 чоловік то в 1921 році в 288 будинках мешкало вже 1368 чоловік, а в 1931 році 1620 жителів проживало у 363 будинках. У 1980-х роках проживало 2225 мешканців у 668 будинках. Зараз проживає 1187 чоловік.
Інформаційна довідка про Білоберізку
Якщо раніше найпоширенішими були професії лісоруба, лісосплавника, то зараз у селі є свої вчителі, лікарі, спеціалісти сільського та лісового господарства, інженери, техніки, механіки та багато інших професій.
На території громади розвинута народна творчість, ліжникарство, вишивка, художня різьба по дереву, деревообробна промисловість, силами підприємця налагоджено випуск питної води «Довбушева сила».
На високих горах, що звідусіль обступають Білоберізку, поруч із багатьма іншими породами дерев і справді росте багато беріз. Зустрічаються, навіть, цілі березові гаї. Очевидно, одне із місцевих урочищ, яке густо поросло березою, колись і отримало назву «білі берізки», яка сформувалась в одне слово — Білоберізка.
Та й старожили стверджують, що на місці села були ліси із значною перевагою беріз, які вирубувались першими поселенцями і використовувались для будівництва житла.
Білоберізька громада – це найвисокогірніша прикарпатська ТГ. Відповідно, громада зацікавлена у розвитку сталого туризму, заснованого на власній культурній та природній спадщині. На території ТГ є природна пам’ятка «Писаний камінь», яку оточують мальовничі гірські хребти, столітні смереки та просторі поляни із запашними травами.
Активно працює та розвивається в Білоберізькій ТГ сільський зелений туризм. Так, у садибі «Хата різьбяра» для гостей проводять майстер-класи з художньої різьби по дереву. Тут відбувся фестиваль дерев’яних скульптур, який планують зробити щорічним. Садиба «Лісовий закуток» славиться смачною фореллю. На території є два невеличкі басейни з рибою – власники займаються її вирощуванням. Для туристів у Білоберізці створили карту садиб.
На території громади розвинута народна творчість, ліжникарство, вишивка, художня різьба по дереву, деревообробна промисловість, налагоджено випуск питної води «Довбушева сила». За підтримки Програми USAID DOBRE створено кооператив «Гуцульські ґазди». Мешканці громади тепер можуть заготовляти та зберігати ягоди, гриби і трави з місцевих полонин.
Легенда про Білоберізку
Розповідають, що в давні часи в горах поблизу бурхливого Черемоша жив стародавній мудрий і добрий чоловік. I було у нього дві доньки — Рада і Зрада. Рада, що розумом навіть перевищувала свого батька, як і він, завжди робила людям тільки добро — радила їм, як ту чи іншу справу краще зробити, виручала з біди. Зрада ж була підступною, потай чинила зло.
Про красу і мудрість Ради пішли чутки по близьких і далеких околицях, аж поки не дійшли до короля Угорщини. I вирішив той будь-що взяти її за дружину. Послав він своїх слуг, щоб ті привезли в Угорщину Раду. Діставши відмову, угорці підмовили Зраду, аби та допомогла їм здобути сестру. Та охоче пристала на це. Вона заманила Раду в пастку, пообіцявши, що з високої скелі покаже їй щось дуже цікаве. Коли Рада побачила невблаганних і дужих чужоземців, що хотіли її полонити, вона кинулась зі скелі на гостре каміння внизу і розбилась, вибравши смерть замість неслави.
Боячись гніву батька, Зрада змінивши свою подобу, пішла світ за очі, і ще й досі блукає поміж людьми. А нещасний батько поховав свою улюблену Раду неподалік р. Черемоша, рясно зросивши її могилу сльозами. І виросла на тій могилі біла береза, що ще здалеку звертала на себе увагу своєю красою і незвичайною досі для дерева білопільською корою, що символізувало чистоту і непорочність дівчини. Люди часто сюди приходили, а згодом і стали селитись тут, поблизу берізки білої. Та й на пам’ять про вродливу дівчину так і назвали це село — Білоберізка.
Шепіт — до березня 1940 р. було присілком с. Брустури, виникло в 1820 р. Межує з селами Космач, Річка, Брустури, Снідавка Косівського району та с. Криворівня і присілком Бережниця Верховинського району.
Присілки і кутки: Безвінний, Лисничка, Шепіт, Рунок, Пантериш, Підкородистий, Кичера, Скрипки, Ґрунь, Буков’яли, Костеївський Потік, Підріжжя, Вішне Поле, Палагнюки, Черешенька.
Урочища: Чорний Ґрунь, Сигла, Ріжі. Селом протікають р. Брустурка, Костеївський Потік. Навколишні висоти — Ґрегіт (1472 м), Буковець (969 м), Кичера.
У 40-50-х роках багато жителів брали участь у повстанському русі УПА. За неповними даними, радянською владою було репресовано 50 шепітян, з них 24 були засуджені до тривалих термінів каторжних робіт.
Крім мальовничої природи в Шепіт туристів приваблюють народні умільці — тут працює понад 180 майстрів народного мистецтва, майже кожної справи притаманної гуцулам.
Цікавий факт: Шепіт є навіть у Києві
В Києві, в етнографічному музеї (Пирогово) під відкритим небом навіть є хата-“бухня” із села Шепіт (кут Рунок). Нині знаходиться у Національному музеї народної архітектури та побуту України (Експозиція “Карпати” у секторі “Гуцульщина” в селі Пирогів).
Хата-бухня — це маленьке житло з незавершеним збоку дахом. Господарем типової гуцульської споруди з села Шепіт Косівського району був мисливець. Зброя, звірині шкури і інші трофеї зібрані в будинку відважного звіробою.
Нині в хаті експонується різдвяний інтер’єр, типовий для Гуцульщини. Серед скель, ущелин, водоспадів і гірських річок будинки на Івано-Франківщині будували на кам’яному фундаменті з дерев’яних колод і покривали ґонтом, дощечками з дерева.
Будівля – двокамерна, складається із сіней — “хоромів” і хати-“хижі”. Стіни рублені із смерекових колод і утеплені мохом. Площа споруди – 21 кв.м. Датується кінцем ХІХ-початком ХХ ст. Типовий зразок гуцульського бідняцького житла, характерного для Гуцульщини в кінці ХІХ ст.
За словами місцевих старожилів, останніми власниками хати були Марійка та Параска Габорак. Їхній батько, Габорак Микола перевіз будівлю з іншого місця, з гір, і встановив в низинній частині села.
Як відомо, найкращий спосіб мандрувати по туристичних місцях на Гуцульщині – це велосипед! Саме тому всі детальні описи маршрутів та gps-треки описані мною на сайті «ВелоКосів»
Автор тексту, фото і треків — Тарас ПАСИМОК
Підтримай волонтерський проект
Підтримати волонтерський проект без жодного фінансування за 15 років.
Приватбанк: 4149499074529031