На Сокільське (ретро)

Але є напевно такі, що досягають. Он село на бу­ковинському боці, Рівня. З самого краю підсунулася хат­ка до ріки й немов присіла під вагою важкої стріхи. На подвірю порається молодиця; видно тре льон на терлиці, бо її рука держить вязанку, а друга раз-у-раз підіймає Поперечку. Видно, виразно закасані рукави на руках, що швидко працюють. Біля неї ворушиться щось на землі —це дитина, що порпається мабуть у піску. Якби не шум ріки то напевно можна би почути їхню мову. Хіба це можливе? Щоби тюдівська-молодиця диви­лася отак собі спокійно на рівенську і її не знала?

Ні це неможливе. Я бачила навіть, як над Білою рі­кою, де бувають дуже вузькі долини, газди переклика­ються при зустрічі; „Єк дужі? А єк ви?” Навіть через міждержавні границі треба зберігати форми гуцульської етикети. Тут у Тюдеві, долина вже ширша, перегукнутися

не можна. Але тюдівська Явдоха напевне знає, як заро­дили оріхи у Рівні та коли є празник у буковинській Яблониці. Треба запитати.

Але цього так легко довідатися не можна. Як ска­зано, треба перейти іспит на вступі та збудити у спів­розмовника довіря. Та й ще не завжди розговориться. Лекше в такому випадку з жінками — вони з природи вже балакучі.

— Ци ходе наші на той бік? Та ходе, заявила мені

моторна, чорнява молодичка.

Варто туди ходити. Все там дешевше — і хліб, і го­рілка, і сало, і худоба. Одяг уже не так. „Запаски” та й капелюхи дешевші та й ліпші на „Чьихах”. Але за дру­гим варто ходити. Чи ловлять? Та ловлять. Як хто. Гір­ше як зловить „римун”; той „збиткуєси”, та й до Чернів­ців везе. Ліпше як зловить „з цего боку”. Той не „збитку­єси”, лиш здобич відбирає. Та й не лише на купно ходять люди. Ходять на яр­марок, і на весілля, або празник. Дехто там родину має,а дехто й поле. Продати тепер не можна, бо дешево да­ють, тож треба навідуватись час від часу.

Вже маєте образок міждержавніх взаємин. Правда, іншої сторінки, як товариських, родинних і економічних ви не збагнете. Трудно, щоби вам це вдалося на гостинці.

Одним це байдуже, другі недовірчиві. Один тільки газда, на вперті мої заходи, відповів дипльоматично, що краще щоби Буковина була з нами. І нам тут не з медом, але

ліпше „шобисмо були при купі”. Дуже багато сказано, правда? У цій відповіді кри­ється спора доза резигнації, але й змагання до соборности!

А пригоди на гостинці? О, ріжні бувають. Наприк­лад ідете дальше цією порошною дорогою поміж стіною й Черемошем і саме там де ріка відбігає від дороги, чуєте якийсь підозрілий шелест. На низькому зарінку ростуть кущі лози й тому ріки не видно. А шелест у кущах не вгаває. Щось неначе сміх, неначе якесь борикання, при­душений стогін… Миттю збігаєте вниз стрімкою стіною

і знаходите в кущах прецікаву картину.

На землі лежить чорний, волохатий баран. На бара­нячому заді сидить верхи хлопчик. Вперся ногами в зем­лю з таким завзяттям, що аж капелюх з’їхав йому на по­тилицю. Другий хлопчик держить барана за роги й по­червонів від напруження, бо баранище видно; вперте й сильне. Хлопчик цей стогне, ніби не може втримати, але заразом сміється крізь стогони, так що не знати, чи він не жартує. А поміж ними приклякнула на землю дівчинка в самій сорочині без запаски і скубе барана великими но­жицями. Дівчинка сміється придушено, бо хлопці раз-у-раз лають її, щоби вона не сміялася, а скорше’ робила.

Моя поява збентежила їх. Хлопчик, що держав ба­рана за роги пустив їх, так., що другий уже силоміць по­котився з баранячої спини. Баран встав, але на диво не

втікав, тільки неначе зацікавлений цим intermezzo-м,

пристанув і собі.

— Що ви тут робите, діти? питаю.

— А нічьо. Діти почервоніли, а дівчинка сховала

ножиці за себе. Барана стрижемо, додали за хвилю.

— Навіщо?

— Ади баран, у ріпяхах, та чіхаєси. Треба його вічистити.

Справді! Баран мав силу репяхів. у своїй шерсті,

аж пестрів бідняга.-І тепер не стояв спокійно, а чухався

до лозини.

Дівчинка, що все ще засоромлено ховала ножиці за

спину, якось від слів свого товариша посмілішала. Вона

присіла діловито, положила ножиці на траву і стала зби­рати в подолок брудної сорочини, купку вовни, що вже

вистригла з барана. Визбиравши її докладно, вона по­несла в подолку на беріг і пустила з‘ водою.

— А ножиці звідки маєте? .

— Ади, вна принесла з дому. Від стрижіня.

— А дома не будуть сварити?

— Та чьо би сварили? Хлопчик потупив очі, а дів­чинка хіхікнула. То не наш баран! сказала.

Саме повернувся баран до нас: „підстриженим” бо­ком. Ціла мала! На волохатому тлі просвічували вистри­жені місця неначе латки. Решта посмиків не звисало,а стирчало на бік, піддержані тут і там осталими репяхами.Другий хлопчик зареготався й присів з захоплення,а мій співрозмовник тільки винувато усміхнувся. Дівчин­ка знов знайшла собі заняття: вона заходила діловито видирати рештки репяхів із баранячої шерсти.

— Ну, ну. Та вже обстрижіть його так і з другого. –

боку, порадила я. Боже вам помагай!

— Дєкувать! І вам най Бог помагає, відповіли всі

хором і три пари оченят відпровадило мене аж до при­дорожнього насипу. Троє груденят відіткнуло з полекшою. Бідний баран! Репяхів позбудеться, але. разом із

тим і теплого кожуха на зиму!

Знову стрічаю хлопчика.’Сидить верхи на плоті і дивиться як у саді горіхи збивають. Мабуть бере у цьому „чинну” участь, бо його губки й пальці брунатні від го­ріхових лушпин. Та й сіра сорочина здулася зпереду від тягару: за пазухою повно й шелестить. Мій погляд стрінувся з круглими карими оченятами, що мене цікаво оглядали. Чи я всміхнулася у відпо­відь? Не знаю. Мені здавалося, що так. Бо ледви я ми­нула сад, коли почула за собою тупіт босих ніжок і шелест оріхів за пазухою. Хтось біг. За хвилю залунав діточий голосок і я оглянулася,замурзаний хлопчик підходив до мене несміло й держав щось у простягненій руці. Квітку.Справді квітку. Таку собі звичайну маргерітку, що

росте в придорожному рові і яку він, злізаючи з плота, висмикнув наборзі. Я взяла її з брунатних пальчиків. Хлопчина спустив очі й неначе засоромився свого вчинку. Я подякувала і всміхнулася справді. Бо й подумай­те! Дістати квітку, отак собі на гостинці! Це не те, що з обовязкуна імянини пригадає собі якась „приятелька”! Хотіла сказати йому щось приємне, але не знахо­дила в думці. Тому погладила його по головці, коли нагло вирвалося з його уст:

— Дайте десять грошів!

Десять грошів! Ось у чому справа! І гостинець має свої несподіванки. Щож, це ще не найгірші! Але жебручі діти це явище справді прикре. Ідеш, а то підбіжить якась малеч і джибонить ломаною польською мовою, щоби дати їй, „десєнц гро­шів”. Так таки й просто з моста й каже. Мій лицар вбрав це у форму квітчаного подарунку, але воно може й бо­лючіше було почути. . .Іду дальше. Ніби то вже відпорна на заходи сіль­ських льовелясів. Але таки десь у глибині душі вражена. Зла і на жебручих дітей і на чужих літників, що їм це прищіплюють і вкінці на- себе саму, що показалася більш наївною від шестилітнього хлопчика. Що ніби то… на­чебто… моя усмішка могла… спонукати його…

На Сокільське можна дістатися з Кут через Тюдів. Або верхами з Соколівки через Бабин.
Я вибрала’ першу дорогу. Не тому, що вона най­ближча та й найлекша. Але просто тому, що я найліпше люблю мандрувати гостинцем. Фе! скажуть самітники й любителі’ природи. Гостинцем, де товчеться всяка голота! Де хмари пороху й дорожньої куряви! Я не є тої думки. Ні, я навіть люблю гостинець.Він має свою поезію й ріжні, так би мовити, непередба­чені можливости. Нібито лине по ньому атмосфера діло­витого хазяїна, але -гульк — із придорожнього рову встає настрій безшабашного волоцюги. Має він і свої недостачі. Це правда. Промчиться тут тобі таке машинище, на ньому повно вдоволених,усміхнених осіб (подумайте, можна потім розказувати приятелям про прогульну автом!) і лишає за собою хмару, що хмару — гураґан куряви, що: розійдеться щойно, за пів години. Ступай, мандрівнику в цьому пиш­ному хвості. На зубах скрипить, очі сліпить, волосся,
руки й черевики —’ все сіре, сіре, сіре. Прокленеш, (це належить до гостинця), сплюнеш (все одно піску назби­ралося- на язиці) і — якщо можеш — скочиш через рів,на сіножать, щоби перечекати.
Але не все можеш.

Бо дорога на Сокільське неначе поміж Сциллею й’ Харибдею. Праворуч узбіччя стрімке,
або й ні, але видряпатися на нього не можна, бо все загороджене якимсь колючим живоплотом. Ліворуч шу­мить Черемош та все ближче добирається до дороги.
Шумить і пригадує, що в ньому є зрадливі глибини й не­ безпечні вири. Куди там вступатися! А ще й коли є болото! Тоді не знати, що краще:йти краєчком, де босі ноги витоптали сухий слід, чи жа­рити прямо серединою, не питаючи броду. Часом краще одно, а іноді друге. Краєм можна йти порівнуюче сухо,коли трапляти в протоптані вже сліди. Але не дай Боже промахнутись !Тоді потоне нога поверх черевика в гу­стій, мокрій грязюці. Серединою вулиці немає такої не­
безпеки. Тут болото смирне, ріденьке, немов манна каша. Нога в ньому не потоне, бо середина гостинця добре втоптана кінськими копитами. Але й болото, хоч смирне, з часом добереться до черевиків. Ну, й кожна стрічна фіра приневолює вас покинути „золоту середину” й перейти
на „крайнє положення”. А ці переходи дуже небезпечні,не тільки на гостинці.

Помимо того всього — хвалю собі гостинець. Так. Нехай буде, що на ньому наїшся пороху й промо­чиш ноги. Нехай буде, що згірдно мчиться попри тебе авто, звисока глядить на тебе повозка, а вже цікаво й милосердно дивиться дядько з фіри. Авто, фе! кидаю йому наздогін. Мчиться як навіжене, ні краєвиду гаразд не розглянеш, ні пригода не трапиться тобі ніяка! Хіба, що трісне колесо та й при­мусово зсадить тебе коло якогось кільометрового стовпа. А тоді тобі не до краєвиду й не до пригод, коли кожний стрічний (от хоч би я) милосердиться. й кепкує собі
з тебе.

В повозці вже вигідніше. їдеш собі, роззираєшся. Але прийде горб, коні йдуть кроком. Нудно. Прийде якась криниця, коні стають, хотять пити. Чекай. Одним
словом, ти вже звязаний отими шкапинятами. Коні сим­патичні звірята, але лише тоді, коли оглядаєш їх збоку. Ні, вже краще на власних міцних ногах. Нічого та­кого тут не грозить. Виходиш з самого ранку, коли ще сонце не припікає. Ідеш із якоюсь метою. Без мети
можна теж, але з метою краще. Раз, що лежить пе­ред тобою щось виразне й означене, а це в житті й ман­дрівці дуже важне. А по друге, .що матимеш, що відпо­відати на запити. Бо на це треба приготовитись, що за­пити ставить кожний. І дядько, що напуває коні, і жи­дівка, що купує курята, і школярик, що обнявшися з дру­гим відбуває дорогу до школи. Цеж перше чим можна прилично навязати розмову.

А розмова — в мандрівці дуже важний чинник.
Щоправда, балачку треба теж уміти навязати. Бо не всякий мандрівник з кожним розмову навяже. Це за­ лежить від іспиту, що його перейде на вступі’. Перш усього не треба говорити про прохід, про­гульну або мандрівку. Це не є доброю рекомендацією.Щоправда гуцули привикли вже до „холєрників” і інших літніх гостей. Але їх вони не розуміють. Мовляв, пани дуріють, купаються, по горах лазять… Все з добробуту! Гуцул цілу зиму не ‘робить нічого, а в літі небагато, але
на прогульки не ходить. Він іде наприклад до Кут на „єрмарок”. Не має нічого продавати або купувати, але так, щоби провідатися, які ціни. Або йде до „Жєбя” на
празник. Ніхто його не запросив, але треба повидатися з Юрком Гаврилюком та спитатися за дараби. Отже кож­ний його хід має принайменще ділове забарвлення. Тому кажіть, що йдете наприклад до Бїлоберізки.

Чого? Це вас напевне зараз запитають. — До вчительки
в гості. Це ваша фамілія буде? Так, це моя перва сестра. ‘Вже. справа яона. Маєте виразну ціль і йдете по­гостювати. Що йдете пішки, трохи дивно, але один по­гляд на ваші- витоптані черевики та припорошену баскійку каже догадуватись, у чому причина. Тепер слідує ще питання звідки ви та чим займаєтесь. Евентуально, ще запит відносно дальших членів родини. Також треба дати ясну й вичерпуючу відповідь. Так і так, тим займаюся, або тим займається мій батько чи чоловік. Нема що роз­казувати про якесь можливе безробіття, чи про нере­альну професію — музики чи журналіста. Сейчас довіря пропаде. Коли ви видержали з успіхом цей іспит, можна вже
питати в свою чергу. Очевидно запити ставити подібні’. Звідки, а куди йдете, а скільки маєте худоби (це мірило сільського багацтва), а чи є в вас діти.

Кілька фахових завваг про врожай овочів, або кукурудзи і -ваше поло­ження вже закріпилося.
І тоді вже можете розпитуватись. Яке оте село по другому боці, зветься та що люди звідтіля оповідають. Чи ходять звідсіля на буковинський бік та як їм там ви­дається. Яка є в селі школа, та чи вдоволені -вони зо свого попа. Бо ж це й є головною прикметою мандрівки. Ба­чиш краєвид і можеш дістати пояснення до нього! Ану, попробуйте зробити це деінде! Щонайбільше розкаже вам щось Бедекер, означивши сухо звіздками замітні місця.

Але наше Сокільське. ще Бедекера не має. Повз нього гримить Черемош та лине тужливий настрій Федьковичівської поезії. Може ходив туди Довбуш? Все-це скаже нам гостинець своєю простою, наївною мовою.” На світлині Черемош,Сокільське .гостинець .1930- ті

Знайшов Павлюк Богдан