Про вовків

Про вовків

Будні. Не спиться, як відкрило очі в пів другій, так і провертівся годину. Виходжу в ніч. Миленько, під ногами чуть чуть натрісло снігу, я слухаю як він рипить і надіюся, що там його ще не встигло нападати багато. Іду на Скупову. Вирішив, що там зустріти сонце буде гарно, бо на початку весни ходив туди з ночівлею. І подумав, що завершити рік пробіжкою туди і назад буде не зле.

На світанок маю мало надії – прогноз погоди показує хмарність, але треба іти, бо як сніги стануть більшими, то не бачити мені і такого світанку на цій горі. Ходив цією дорогою багато разів, на хребті Кринта знаходиться моя найулюбленіша гора для зустрічей світанків -Зміїнська. Всього навсього три годинки, і ти вже в фантастичному місці для зустрічі з дивом. А Скупова знаходиться в кінці цього хребта, тому все доволі буденно, минув один присілок, другий, за спиною залишилися останні людські будинки, крутий підйом на хребет лісом, все як багато разів.

Страх Але вийшовши на хребет, почала з`являтися незрозуміла тривожність, щось не так щось дуже не нормально. Немає світанку. Ну до нього звісно ще далеко, але завжди коли зустрічав світанок на Зміїнській, то вже на хребті ти починаєш видіти як ніч здається, як за Чорногору ловляться відблиски заграви і з неба зникають зорі.

А тут ніч, зір не видно, бо зайшовши в хмару потрапляєш в дивний світ, де можна легко втратити розуміння де верх і низ, де починається небо і де закінчується земля.

Я розумію, що до світанку ще так далеко і я стою один в цьому темному лісі, і відчуваю, як позаду на мої плечі опускає свої руки страх. Він поволі просиляє свої кігті крізь мої ребра, аби добратися до серця. От цей розрив звичного шаблону застає мене зненацька, неочікувано, з`являється безумна ідея, а що як раптом світанок не настане, кігті просунулися ще глибше.

Е, ні так не піде – проти тебе у мене є надійний лік. Страх ховається в напружених, спазмованих м`язах, починаю полювати на нього. Розслабити м`язи обличчя, потім нижче – звільнити плечі, відпустити живіт, помічаєш як думки стають лагіднішими, тихішими і вдячна ніч знову лагідно обгортає мене турботою за те, що не брудню її своїми демонами.

Страх вибирає пазурі з мого тіла і думок, але далеко не відходить, продовжує йти паралельно моїм думкам і стежині, потрапляючи час від часу в око фантасмагоричністю того, що відбувається довкола.

Між світами. До гори Зміїнська я знаю дорогу так добре, що певно мож іти з закритими очима, але дальше по хребту я ішов тільки один раз, і то вдень. Тож коли поліву руку залишив останню знайому гору, починається моя тера інкогніто. Дерева відходять кудись вниз і зникають в молочній темряві, я виходжу на полонину. Полонина вночі в цій білій хмарі перетворюється на місце, де зникає світ, губиться верх і низ, губляться відстані, ти можеш іти і можеш стояти на місці-ніц довкола тебе від цього не зміниться, губиться навіть час. Скільки я так іду, коли я почав свій шлях- вчора, пару хвилин назад?

В цій невимовності тільки і залишається, що намацувати дорогу ногами. Крізь сніг ти відчуваєш, де ідеш по ній, а де вийшов на трави. І бартка… Славтеся предки, що придумали бартку! Щоб я без неї робив в цьому мороці, вона незамінна помічниця, розвідує дорогу для ніг попереду, мацає густі майже бетонні стіни побоках, роздивляється темні силети, що час від часу виходять з туманних декорацій. Ого, що хлоп є без без бартки в горах? Випадковий зайдей, з якого сміятимуться навіть мавки.

Заблудився. На полонині вітер, мене це влаштовує, бо його співи розбивають цю бетонну протиприродню тишу. Не влаштовує мене те, що дорога починає стрімко падати вниз, так ніби не мало бути, я такого не пам`ятаю. З туману з`являються ворота, високі, непристойно чорні, вони відчинені і запрошують, я все ще спускаюся до низу і таке враження, що я спускаюся в підземний світ.

Я все більше і більше не впізнаю нічого довкола. Рука сіпнулася до кишені, де лежить ліхтарик, з`явилося бажання включити його, щоб бодай увидіти щось звичне, щось з того світу, де я жив донедавна. Але ні. Не включаю його, не хочу ним відгороджуватися від цієї фантасмагорії, яка відбувається зі мною тут і зараз. Коли переді мною на дорозі з`являється чергова темна проява я думав, що це кущі жерепу, але ні бартка каже, що це величезні кам`яні брили яких я не знаю. І я розумію, що заблукав. Певно зашвидко повернув з дороги і зходжу по одній з полонин кудись вниз згори.

Розвертаюся і шукаю дорогу назад. Знову дорога догори, минаю ворота підземного світу, знову білі поля без верху і низу, і раптом, чомусь я і сам не знаю чому, я відчуваю себе щасливим. Дивне раптове відчуття розтягує губи і страх, бачучи безнадію своїх планів, зникає десь. І я іду в цій безвісті наївно, радісно, так, ніби, нарешті народився на світ все це, що мене оточує – є моє найбільше багатство.

Знаходжу вірну дорогу і сідаю. Дістаю з наплічника холодний зелений чай і п`ю його посеред туману, і вкраденого простором часу. Такий чай не купиш ні за 60 гривень, ні за 600, ні за 6 тисяч. Я раптом розумію, що п`ю зелений чай з лимоном посеред ночі чорти зна де і все, що я бачу довкола – це ніч і туман, і моя радість, яка рветься в щастя.

Веди мене дорога. Мені потрібно знати дорогу, вона точно має мене вивести куди слід, я бачив на карті, то має бути супернадійна дорога, як швейцарський годинник.

Тільки б її не проминути, кілька невірних спроб зійти на неї вже зробив, але ось вона. Я її добре впізнаю. Я знаю початок цієї дороги, але не ходив нею далеко. І я готовий віддатися їй повністю. Веди мене моя дорога, я твій. І вона веде , між білих смерек і невідомих мені полонин, вона веде мене до моєї гори, ще трохи. Я знаю це, бо бачу, як моноліт ночі дає тріщину. Все ще темно, все ще нічого не видно, але вже щось невловимо поламалося в темноті, я відчуваю, що їй вже недовго, я чую запах світанку. І дорога не підвела, й вивела на знайому полонину під горою Скупова.

Мрії про чай. Але ж тут і намело. Ненавиджу ходити по снігу. Виймаєш ногу, кладеш на сніг, переносиш вагу на неї, вона провалюється, виймаєш другу ногу, кладеш її на сніг, вона провалюється і так до безкінечності. Але не страшно, чим вище я піднімаюся на гору, тим більше світанок вривається в це царство, о та я вже можу бачити на добрих сто метрів вперед! Виймаєш ногу, кладеш на сніг, переносиш вагу на неї, вона провалюється, виймаєш другу ногу, кладеш її на сніг, вона провалюється -мрію про чай.

Виймаєш ногу, кладеш на сніг, переносиш вагу на неї, вона провалюється, виймаєш другу ногу, кладеш її на сніг, вона провалюється- як прийду додому, то заварю великий чайник і запарю одразу три чаї. Виймаєш ногу, кладеш на сніг, переносиш вагу на неї, вона провалюється, виймаєш другу ногу, кладеш її на сніг, вона провалюється- перший буде класичний чорний з сметанкою, другий- чорний з ягодами, а третій – зелений з лимоном. Виймаєш ногу, кладеш на сніг, переносиш вагу на неї, вона провалюється, виймаєш другу ногу, кладеш її на сніг, вона провалюється- і цукру багато багато. Виймаєш ногу, кладеш на сніг, переносиш вагу на неї, вона провалюється, виймаєш другу ногу, кладеш її на сніг, вона провалюється -де ж той дім.

Тиша. Я стою на горі, зачарований цією тишею. Світ завмер, його поклали на паузу, виключили будь який рух і звук, тільки по тому, як повільно виходить тепло з мого тіла, я можу відчувати час. Лягаю на сніг, лягаю в цю тишу, мені потрібен відпочинок поки стане тепла. Певно сонце зійшло, бо перестало світлішати. Пора повертатися додому.

Симоненко. Я думав це буде довжележна дорога додому, але раптово для себе я починаю співати вірші Симоненка. Я і співаю! Як добре, що я далеко в горах і мої вокальні таланти ніхто не почує. І тому я співаю всі його вірші, які знаю , на різні мелодії і якже це круто! Іти і співати: про “світ мереживо казкове”, про ” земля мов казка” ,про “немає смерті, не ждіть не буде” і про безліч інших речей, що переповнюють мою душу, іти і співати, і бачити, як зникають кілометри під твоїми ногами.

Вовки. Вовки, а шо вовки? Немає їх, навіть слідів не видів. Але залишив їх наостанок, бо хотів, щоб ви дочитали до кінця, я дуже хотів, щоб ви знали, що Симоненка можна співати…

Гуцульський фотограф – Руслан Трач