Топоніми Гуцульщини та індоарійські міфи

Топоніми Гуцульщини та індоарійські міфи

Топоніми Гуцульщини та індоарійські міфи.
Автор: Михайло Сапріянчук.

Знайомство з книгою Степана Наливайка «Індоарійські таємниці України» та подібною літературою стало поштовхом до співставлення Індоарійської історії та історії Гуцульщини, вивчення та тлумачення топонімів та гідронімів. Як виявилось індо арійські мови та епічні пам’ятки мають багато точок дотикання з українським фольклором, побутом, обрядовою і весільною термінологією, назвами, іменами, прізвищами. Гуцульщина це не просто частина Східних Карпат, а грандіозна фортеця – хата , створена самою природою і вміло використана її жителями гуцулами. А серце її Чорногора – хребет з найвищими полонинами, вершинами, піднебесне святилище з яким пов’язана вся історія гуцулів.

Ключові слова: Індоарійські міфи, топоніми, Гуцульщина, Чорногора, вершини святилища.

Toponyms of Guculschyna and Indoarian myths.

Acquaintance with the book of Stepan Nalivayko «Indoaryan roots of Ukraine» and similar literature inspired to comparison Indo-aryan histories and histories of Gucul’schina, toponim, and gidronim study and interpretation. How appears Indo aryan languages and epic sights have many points of ascent with Ukrainian folk, authentic way of life, wedding ceremony, names, last names. Gucul’schina is not simply a part of East Carpathians, but a grandiose fortress a house, created by nature and skilfully used by its habitants. A heart of Gucul’schina is a mountain range Chernogora with the alpine meadows, mountain peaks as a temple which all guzuls history is related to.

Key words: Indo-aryan myths, toponyms, Guculschyna ethnic region, Chornohora a mountain range in Carpathian, mountain peak as a temple.

 

Цікаво спостерігати за людиною, якій пояснюєш значення її прізвища чи імені. На лиці і цікавість, і настороженість водночас, щоб чогось гіршого про себе не почути. Та предки наші були добрими людьми, і себе, і своїх дітей погано не називали, а тільки як богів і героїв. Тож нема чого переживати, треба лиш хоч інколи заглядати в те далеке минуле бо воно є частиною і нас самих.

Народився я і виріс в чудовому краю, оспіваному в піснях, описаному в літературі, з багатою та давньою історією, на якій споконвіку проживали Українці. Тільки от дивина – не завжди, чомусь, ми розуміємо значення своїх прізвищ, назв місцевостей, міст, сіл. А офіційна історія мовчить. Ну хіба що ….були племена, завойовники, і т д. Читаючи літературу, зустрічав, що класики української літератури — Іван Франко, Леся Українка та співець Гуцульщини – Гнат Хоткевич неодноразово брались за переклади древніх ведійських творів написаних на санскриті.

Працюючи в НПП «Гуцульщина» за порадою пана Держипільського Л.М. ознайомився з книгою Степана Наливайка «Індоарійські таємниці України», а пізніше і з іншими його книгами та подібною літературою.

Під впливом цих книг, що всього лиш пояснювали походження деяких назв і термінів, «великоімперська» полуда починала потроху спадати з очей і світ навкруги наповнювався живою історією, плином подій, переміщенням племен, рідна земля – магічним звучанням. Все переверталось з голови на ноги, як і має бути.

Це породжувало сильне бажання наповнити змістом і ті прогалини більш вузького, свого простору – своєї Землі. Адже історія Гуцульщини, як цілісного історичного утворення має одну суцільну білу пляму, хоч думаю, що у неї в свій час були влиті майже всі індоєвропейські племена.

Гуцульщина, як на мене, не просто частина Східних Карпат, а грандіозна фортеця – хата (ката, вара) створена самою природою і вміло використана її жителями – Гуцулами.

Та, перш ніж взятися за пошуки та пояснення топонімів Гуцульщини, слід визначитись з, так би мовити, системою координат, в якій ні Рим, ні Афіни, ні Москва не можуть бути точками відліку на площині творення Східнокарпатського мовно-культурного простору. Такою системою, з точки зору сучасної історії, є індоарійські племена Сіндів з Північного Причорномор’я, писемно згадуваних з V ст. до н.е. – на той час найбільш розвинутих економічно і культурно. Вони входили до Боспорської держави зі столицею Пантикапей. Також відомо, що Іранський та індоарійський мовний і етнічний елемент засвідчується в Україні з найдавніших часів.

Індійські веди, «Махабгарата» й «Рамаяна», іранські «Авеста» й «Шахнаме» важливі для нас не тільки як унікальні літературні пам’ятки, а й як безцінні історичні джерела. Індоіранські мови й епічні пам’ятки мають багато точок дотикання з українським фольклором, побутовою, обрядовою і весільною термінологією, назвами, іменами, прізвищами. Отже системою пізнання, розкриття суті назв нашої землі, та нашої культури — мають бути не тільки древні мови, а й віра, світогляд, традиції цих культур.

Почнемо хоча б з Авестійської легенди про закликання Ахурамазди до Йіми (велетня, першолюдини), порятувати від потопу людей створенням Вари з трьома рядами огорож (2 ст. 374). Ця легенда дещо повторює більш ранні, вже ведійські легенди про Тріпуру, «три місто», оточене залізною, срібною та золотою стінами, в якій жили боги. Свої легенди Гуцули теж починають з велетів, від яких і ведуть свій рід, а гора Писаний Камінь — то могила найправеднішого з велетів, скеля на вершині, то велике гуцульське святилище із вибитими наскельними малюнками сцен полювання, що збереглися до наших днів. А також менш відомі легенди про Мултянську землю – пракраїну ( від мула – корінь, основа), що була десь між Карпатами та Дунаєм.

Піднявшись на перший же гірський перевал маємо незаперечний доказ давнього походження топонімів та гідронімів на Гуцульщині. Потік Варятин, що тече з перевалу Буківець і утворює дуже важкий, проте найкоротший, прохід далі в гори, має аж три значення. Санскритське – «vara» може означати і ріка, і бик — самець, тобто, «бик ріка», також може означати укріплення, фортеця, може мати значення — огорожа, огороджене місце, як і в назві гуцульського плоту – ворина, володіння бога Варуни (Дажбога, грец. Посейдона) охоронця західної сторони світу, куди і прямує наш потік. І всі ці значення підходять і до цього місця, і до самого потоку, от тільки жаль, що вже теперішня влада перейменувала його на р. Буковець, хоч і тут в основі не дерево бук, а старовинне – бик, в значенні оборони, захисту.

Дуже, дуже далеко сягає історичне коріння Східних Карпат, Гуцульщини. Підтвердженням цього є той факт, що з приходом Австрії (1772р.) на території Гуцульщини було запропоновано створити етнічний заповідник. А сам цісар Франц Йосиф 1 Габсбург – «вселюблячий батько» народів імперії називав Гуцулів не інакше, як «тірольцями Сходу». Та за умов активної капіталізації та пошуком дешевої сировини, послів, що вивчали це питання було вбито підплаченими розбишаками, а Гуцулів обізвано дикунами, розбійниками. Жидівські і польські орендарі та шинкарі, ще з більшим завзяттям приклались до простого, від природи наївного гуцула. То, що такого про Гуцулів знала Австрія, і чого не знаємо ми?

У цієї гуцульської хати є неприступні стіни з гірських хребтів, є двері з перевалів та річкових долин, є окремі кімнати. В одній з таких, з приходом Австрії, забарикадувались Голівські гуцули, завалили прохід до себе по Дідушковій річці (це місце до тепер зветься «брами») і якби не голод, не добралися б до них орендарі. Описано це у творі «На високій полонині» С. Вінцензом.

Центром Гуцульського світу є Верховина, до 1962р. Жєб’є, гуцульська столиця, Хайленд. Чудова, створена природою котловина серед високих хребтів, що оточують її з усіх сторін. У санскриті ж є слово, що точніше дає визначення центру – канвала, індівала, пушкара — синій лотос, його можна прирівняти до золотої очеретини, яка в українських легендах півдня, символізує центр землі (6 ст. 343). Всі верховинці знають назви Пушкар та Слупійка. Це присілки Верховини по правому берегу Черемошу на невисоких хребтиках, що простягаються від гори Магура до Синиць. Одна вершина Пушкар – нібито від якогось каноніра, інша Слупійка і потік теж Слупійка. Пушкара – санскритська назва синього лотоса, найдавніша й найпоширеніша емблема сонця, символ чистоти, місце жертвоприносин. Назва пагорба і околиць — Пушкар, майже без змін, дивно, якщо це простий збіг. Колись я там проходив і запам’ятав біля потоку дивний старовинний хрест з хрестів, прикрашений хустками та рушниками. Хрест був не на вершині, а біля води, на березі потоку (де і має бути лотос). А Слупійка, Степан Наливайко у книзі «Індійський міф Український коментар» ст. 222 пише про золотий лотос – «пуп землі, основна вісь, центральний стовп, що тримає небо і землю…», це що, ще один збіг у тому ж місці? А може, слупи – ідоли, що там стояли раніше? В горах Гриневи є Стовпні – дуже гарне місце. Якщо центром світу вважають золотий лотос, то синій, теж певно є важливим місцем поклоніння та жертвоприносин, до того ж, неподалік гора Синиці з розломами — печерами та каменями — каплицями на вершині, найближче місце зимівлі легендарного Олекси Довбуша з побратимами.

В цьому гуцульському світі названо все. Назви відображають або ж першого власника цієї території, або її природні особливості – хр. Гарасивский грунь, Туманивка, потік Студений, потік Сухий, хр. Кривий і. т. д., і навіть великий камінь, що впав на хасидського цадика, був названий – Жидівський камінь, але є назви, які не підпадають під ці правила. Це місцевості сакральні, або місця історичних подій з древніми назвами. Найбільше таких назв у Чорногорі – наймістичнішій і найвищій частині гуцульської «хати»- золотій (по аналогії з Тріпурою). Розтлумачивши їх, ми розкриємо і витоки гуцулів, що по легендах, ведуть свій рід від «великанів». Може дійдемо й до кіммерійських Велетів? Можливо гуцульське «кємую» — пам’ятаю, від Кімерів?

Чорногора – хребет з найвищими полонинами, вершинами, цілющими травами, корінням, непролазними заростями жерепів, скелями — Шпицями та проваллями кітлів. Все святе і нечисте – все тут, у її печерах, нетрях, пралісах. Останнім прихистком і порадником, і в біді, і в радості гуцула була Чорногора. На цьому піднебесному святилищі і повинна бути зав’язана вся історія гуцулів.

Щоб оглянути цей 25 – 30 кілометровий хребет з однієї точки, з північного заходу, доведеться піднятись на хр. Кострич з Кривопільського перевалу, що на дорозі між Верховиною і Ворохтою. Це не просто, але це найкраще місце з повною панорамою Чорногори, за умови гарної погоди. З двох кінців хребта вершини двохтисячники на пд. — Попіван (Чорногора 2020,5), на пн. – Петрос (2020,2). Говерла – ближче до Петроса, та між ними значне пониження у хребті, натомість від Попа й до Говерли хребет виглядає стіною, ще й з трьома двохтисячниками – Бребенескул (2035,8), Ребра (2001,1), Гутин — Томнатик (2016,4). Десь тут і середина хребта з озером Несамовитим, що під г. Туркул (1933,2), де за легендами, душі грішників град кують під наглядом Пекуна і звідси носять, сиплячи людям на голови (8).

За цим хребтом на пд.- сх., за 30 км. є ще один масив, так званий Мармароський, де є також Піп-іван (1936,2) і Петрос (1780,9) в одному хребті, але меншому, хоч і стрімкішому, скелястому, утвореному твердими кристалічними породами. Це — Гуцульські Альпи. Там є цікаві назви – село Богдан, від нього до Петроса — хребет Радомир, під Петросом — полонина Гропшора, але до них ще повернемось. Хоч цей масив і на границі з Румунією, все ж це гуцульська земля. Що до назви, то — мар, від «маре» рум., санскрит – «маха» — великий і «рош» – зрошувати, зволожувати, запліднювати, тотожне назві бик. Отже, святилище великого тура, бика, думаю, тотожне Крішні — Чорнобогу. Та щось тут не все ясно.

А тепер подивимось, як виглядає Чорногірський хребет у світлі індоіранських легенд та санскриту? Почнемо з вже відомої нам по інших, модних тепер аж до художніх творів, публікаціях – г. Піп-Іван Чорногірський, або ж Чорногори. На вершині було святилище Чорнобога – Крішни, 8 втілення Вішну (по нашому Всевишній, з його чорної волосини), покровителя пастухів та воїнів, молодший брат Баладеви – білобога, покровителя землеробів. Про це є багато статей, тому не будемо на цьому зупинятись, а приймемо за факт. На місці цього святилища у 1939р. Польщею було збудовано обсерваторію астрономічну, яка, якщо і працювала по призначенню, то дуже недовго, що пов’язано з політичними подіями, переділом територій. Але, як на мене, то був здійснений акт святотацтва, що пізніше повторила радянська влада – будуючи райкоми на місці церков, або ж використовуючи у будівництві пам’ятників Леніну надгробні плити християн чи євреїв.

Нібито з святилищем було покінчено і гуцулам ніде було підживлювати свій войовничий дух, що проявився у повстанні 1920р. в с. Голови і охопив всю верховинщину (було жорстоко придушене польською владою). Та святилище однією вершиною не обмежувалось. Дві найближчі вершини носять назви — Васкул та Шурин, що по ведійських легендах можуть означувати імена батька Васудеву «Бог багатства» і діда Шуру «Герой» — самого Крішни (6 ст.126, 490). З назвою Васкул, ніби то й не виходить, та Васу – «багатий», залишилось , а санскр. кула (хінді куль) «рід; родина» споріднене з укр. кол — появилось на означення того, що ця вершина в хребті. Це стосується і назв вершин Туркул, Брецкул і інших вершин у Східних Карпатах, що знаходяться в хребтах та мають закінчення — кул. Можливо, на означення орографічного – хребет, тоді було слово – «рід», «родина гір». Найяскравішим прикладом є хр. Сокільський на Покутті, в значенні не «Соколиний, птах», а «Родинний», бо й справді, він майже рівний, ні одна вершина особливо не виділяється, а індійські мови знають терміни сакулья «родич, одноплемінник» і сукулья «благородний, знатного роду».

Отже, маємо цілу родину, що підтримує одне одного. Як у житті: батько і дід допомагають синові та внуку. Тому і будівля та, якщо не буде нести сакрального змісту, не може існувати і буде зруйнована самими силами природи, які й зумовили раніше утворення святилища. А ще, неподалік, полонини: Говерянка «говір’я» – плата за молоко та Гропа «гопал» – синонім Крішни під в. Васкул (4). Не далеко тут і до Марутів (богів вітру), супроводжуючих ці святилища, на відрозі в. Шурин, озеро Марічейка (1510 м.н.р.м., легенда про Марічку, що потопила татар завівши їх на лід озера – народний переказ).

Далі по хребту, який носить назву Чорногірський, мало б бути все підпорядковано ідеї Чорнобога – Крішни, або ж пантеону тодішніх богів.

Перший великий відріг на сх. в. Смотрич (1898,4) з відрогом Вухатий камінь. По них багато вивітрених останців – каменів. Смотрич – смотрити, оглядати, бо з вершини відкривається чудовий вид на Піп (вершина Попа–Івана), але є легенди про зміїв-«смоків» (6 ст. 276), які охороняли скарби (очевидно святилище), і у найстаршої був на голові діамант (перегукується з ведійськими легендами). Вухатий камінь, це стрімкіший і коротший відріг з більшими каменями, а в тому камені, що на горі є діра, крізь яку видно вершину Попа ( тепер, будівлю обсерваторії). Вухатий – з вухом, як у голки, діркою, візиром (напрям на святилище).

Слід сказати, що через ці відроги ідуть стежки до Попа з села Дземброні, це хоч і важка, проте, найкоротша дорога до Чорногори, з найбільш на той час заселеної Верховини.

Наступна вершина у хребті — Дземброня (1878 м.) і потік на пн.-сх. теж Дземброня і село. Ніби то від «зубр», в іранських мовах осетинське — zebidyr «тур» (2 ст. 34).

Далі г. Мунчел ( 1998,4 м.), знаходив, що це гора білих магів. У підніжжі відрогу Степанець потрапив на хрест, встановлений на знак з’яви Божої матері. В санскриті є слово муні – « мудрець, відлюдник, святий, мовчальник». Взагалі, по горах Мунчеликів, Менчілів і Менчулів є багато і вони, як правило, стоять окремо. Ще схоже слово манджула, тюрк. манчулів — «гарний» (2 ст. 244). Та, найімовірніше, індійське «мануша, мануш» споріднене з укр. — муж, рос. – мужик, пол. – менж. В Індії Мануша – місце прощі, означає «чоловічий» або «людський», а найбільш пологий відріг гори хр. Степанець перекладається, як «захисник, охоронець місця, краю». Отже, охоронець святого місця, як і Смотрич біля Чорногори, по яких ішли стежки до святилищ. На іншому ж відрозі Мунчела, що зветься Розшибеник, десь серед скель – Довбушів стілець. Магічне місце, де народний герой Олекса Довбуш набирався сили, ставав невразливим для куль, залишав свої скарби для нащадків. Полонина на пд. зах. від гори – Бальзатул, прочитується як Балджатул і з санскриту означає «сильно людська» від бала – «сила», джа, джан – «люди, народжені», ну і ул – приналежність до родини гір, тобто, до хребта.

Друга, сучасніша, назва села Дземброні – Берестечко, тоді має значення — поселення оберігача, як і Березови під г.Лисина Космацька та Бережниці під г. Біла Кобила, бо оберігали підхід до святилищ.

Ще далі двохтисячник – Бребенескул (2035,8) з величним відрогом на західний бік з вершиною Гутин Томнатик (2016.4), утворює котел на дні якого озеро Бребенеска (1801 м., пл. 0.4 га.). Гуцули кажуть, що озеро має зв’язок з морем, а сам котел вважають за бочку – бербеницю (гуц. назва бочки). Про цей міфічний зв’язок буде далі.

Тут можна додати описаний Софроном Вітвицьким (був парохом на Гуцульщині 1860 р.) ритуал, який він підгледів у полонинників і який вони не дуже афішують. При заході сонця і на світанку стають лицем на пн-зх і промовляють : «Ей скали, скали, та скали далекі, Ей море, море, та зимне та й студене, та й дуже далеке». При тих словах у них аж сльози навертаються на очі. Це нібито свідчення їх північного, скандинавського походження, (острів Рюген). Тобто, з морем древні гуцули були добре знайомі.

Бербенескул чи Бребенескул — немає однозначних тлумачень чи понять. А мали б бути, бо це могутня, виокремлена вершина, що домінує над величезними карами – кітлами по обидва боки. Санскрит дає такі підказки як: «бард, берда» — бик, «бера-вера, вір-бир» — богатир, герой, або «бріхад» — великий в значенні бога Індри (у ведійській міфології — бог-воїн, владика богів і раю-сварги), але про це пізніше. Найближчою вершиною є Гутин Томнатик, що однозначно перекладається, як чорний бик, від індоіранського «гуд» — бик.

На пн.-сх. бік від в. Бребенескул найкраща полонина – Гаджина. Три древніх льодовикових цирки витворюють пречудові альпійські ландшафти з потічками, водоспадами, озерцями та скелями – натуральна альпійська гірка, а над усім цим — вершини Бребенескул та Ребра (2001,1 м.) з ребрами — кулуарами, що спадають від вершини у верхній котел, і в. Шпиці зі скелями — шпичаками по схилу гребеня, що прямує до окремого хребта, г. Марішевскої (1564 м. вододіл Прута і Черемоша).

Там треба бути і треба бачити це диво, то дуже красно, дуже «файно». Гуцульське — Гаджіна дуже близьке до санскритського gajendra – «величний слон». Читав, що епітетом Слоноподібна навіть величають красивих жінок. Що ж, я з цим згідний, от чи тут тільки епітет, звідки ж слони в Карпатах? Дві гори Маришевскі могли б означувати, «Стрибожих внуків» — слугів Індри. А, можливо, Гаджіна — означає зрошення, бо слон, як і бик — зрошував, а полонина і справді дуже дощова. Але в назвах вершин і натяку на Індру немає, хіба що домінуюча тут в. Бребенескул з не дуже схожим «бріхад» — великий в значенні бога Індри, а враховуючи повторення, то і дуже, дуже великого бога Індри. Читаємо в С. Наливайка: «…Індра, як бог грому й блискавки, ототожнюється з Зевсом, або зображується в подобі слона, який хоботом розбризкує дощ по землі» (3 ст. 174). Отже Індрина і гора, і полонина , і озеро по той бік хребта. І це, очевидно, давніше святилище ніж на Попівані – Чорнобогу Крішні, бо, як говорять легенди, Крішна заперечив Інду. Коли літописець Гуцулів – Михайло Ломацький перераховує полонини, першою називає Гаджину, а богів громовержців – Іллю (тобто Індру), Михайла і Юрія. Гуцульське – гадє, означає зміїв, що співзвучне з Гаджиною і стосується змієборця Індри. Можливо в пантеон Індри вплітаються і Шпиці зі скелями, на яких колись гніздились орли (орел Гаруда їздова тварина Індри), і полонина Марішевска теж сюди підходить, бо Марути – божества вітру й буревіїв у ведійській міфології, а сама назва, марути, тлумачиться — «які віють з моря», вони складають військо бога-воївника Індри – володаря сварги–неба й ватажка небесного воїнства, хоч батьком їх вважається Рудра-Род (Стрибог, Влес-Велес). От вам і часточка моря – озеро Бребенескул за хребтом, на заході, звідки в основному і дмуть чорногірські вітри. Неподалік, ще одне високогірне озеро — Несамовите, яке в гуцульських легендах теж повязують з зародженням вітрів, буревіїв. Полонина Псарівка на протилежному боці долини Бистреця, теж сюди, бо ж була у Індри сука Сарама, що шукала священних корів (ведійські легенди). Індра відповідає за схід, куди й розвернута полонина.

Ще багато незрозумілого, чим старіша назва тим більша імовірність перекручень, спотворень, бракує автентичної інформації, легенд і Гуцульських і Індійських. Так легенда, про штурм Індрою асурської Трипури, дуже б підійшла до цього ландшафту, і в. Ребра може була – Рудра (інша назва бога Шіви, одного з трьох основних ведійських богів), який приймав участь у штурмі, і синами якого є Марути.

Та однозначно Гаджина — полонина Індри, верховного божества оспівуваного в індоарійських гімнамнах «Рігведи» десь приблизно з середини 2 тисячоліття до нашої ери. Ми ще до неї повернемось, як до одного з ключових місць Чорногори.

Найкращим, найправильнішим, найохайнішим відрогом всіх цих велетнів є г.Гомул (1788м.), відріг Шпиць. І перекладається він як го – «корови, худоба», мула – «корінь, основа» (4). От до чого був прив’язаний найцінніший скарб гуцула – худибка, до трьох найвищих вершин середини Чорногори, пантеону старших богів. Це було не тільки найкрасивішим місцем випасу племінної худоби, бо ж стоїть він трохи осторонь хребта, з чудовими краєвидами найкращих чорногірських полонин, але й місцем прощі, пожертви за худобу (є й інші припущення, але про них трохи далі).

Отак, ми майже під Говерлою. Тут витоки Прута. Починаючи з відрога Шпиць – Гомул (1788 м.) аж під саму Говерлу великі кітли–кари, збирають для нього воду. Далі під в. Туркул на рівненькому місці під хребтом озеро Несамовите (1750 м., пл. 0,3 га.). За в. Туркулом, що в чистому виді «Тур» у родинному хребті — «кул», в. Данциж (1848 м.), далі в.Пожежевска (1822 м.), в.Брецкул (1912 м.) і вже Говерла. Слід зауважити, що і в. Гутин Томнатик, і в. Туркул з пд.сх. є неприступними, обривистими і їх «бичі» назви можуть свідчити про роль оборонних бастіонів на хребті, бо з пд. зх., їх відрогами, проходять старі дороги з долини річки Говерла, а сам хребет між цими вершинами має значне пониження і на деяких картах позначений як перевал.

Вершина Данциж від Дан, Дану, Дана – матріархальна богиня давньоукраїнської міфології, уособлення жіночого начала й первозданних, так званих «жіночих», тобто земних вод – з них, за давніми уявленнями, творився упорядкований, налагоджений, праведний світ. Споріднене з ведійською Дану, матірю первісних богів «асурів» (6 ст.54). Кінцеве – ж, у назві Данциж, як у назві Житомир, чи гуцульській древній коляді приспів «гей дай бо – же», це древня форма — «життя, світ» (3 ст. 114), виходить «вода це світ, вода життя», або ж «даруюча життя». Схожі назви в найбільших річок – Дон, Дністер, Дніпро, Дунай, та інші. На різних картах Чорногори назви, які хочете — Данціж, Данцір, Данцер, Данцеж, що є доказом найдревнішої форми цього слова. Підтвердженням назви вершини-життєдайниці є і озеро внизу, під вершиною з пн. сх. — Під Данціжем, та і весь найбільший, найболотистіший і найвищий у хребті, цирк-котел аж від в. Гомула і Шпиць з карлінгами-Кізлами та озером Несамовитим, аж під схили в. Туркул, дренує потік -Данцежик. По той бік хребта, з пд. сх, полонина Озірна з великою кількістю гарних маленьких озер. Так що, води там багато, як ніде на Чорногорі. До того ж зауважу, що це єдине жіноче, матріархальне святилище на Чорногорі.

Наступна вершина в хребті Пожижевська (1822,2 м.), або Пожіжевска, що звучить автентичніше, розкладається на «па» – санскритська дієслівна основа «захищати, охороняти, берегти» та з українським оканням все ж «по», як у інд. «палак» і укр. «полк», які є етимологічно тотожними. Далі два «ж» в теперішньому звучанні, а точніше — «джі», санскр. «джіва» — душа, життя, сходить до дієслівної основи «джів» — жити, бути живим (4, 5). Отже, по-джі-джів можна розтлумачити як Охоронниця життя душі. Схожі назви вже зустрічались на підходах до святилищ, такі як Степанець, Берестечко, описані вище. Вони приурочені до шляхів, які пролягали більш пологими хребтами, яким в даному випадку пн.сх. відріг Пожижевської і являється. Схожу назву має вершина перед святилищем на Лисині Космацькій – Пожеретул, і, можливо, теж був охоронним бастіоном, а заодно і дороговказом. Святилища ж давали не тільки духовний і енергетичний заряд людині, але й були обсерваторіями часу і простору, та давали реальні знання, необхідні для ведення господарства, а це і було основою життя. Вершину Брецкула(1912 м.), ще називають Малою Говерлою. Він «кул» тобто в хребті. Буква «ц» у «брец» може набувати і «с» і «ч» то ж у вигляді «бреча» може означати «обрив, кар’єр» (12), якими і є його схили насправді. Ніякого іншого значення чи функції у системі святилищ він не несе.

Говерла (2061м.). В Індії є священна гора Говардгана, пов’язана з поклонінням Крішні. «Го» означає «корови, худоба», а вардга – «примножувати, збільшувати», отже, Примножувачка худоби (5 ст. 23). Ведійські легенди оспівують подвиг Крішни, що захистив людей і худобу від розлюченого Індри, коли той наслав на них зливи за непокору. Крішна тримав над їхніми головами гору Говардгану, як парасольку, демонструючи свою силу, як нового бога. Тож і Говерла безперечно вплітається у величне піднебесне святилище – Чорногора, і виправдовує її загальну назву.

Стосовно самої Говерли, то, як до об’єкта поклоніння, до неї вело декілька шляхів, ознаки яких знаходимо в давніх топонімах околиць. Так, найпологішою дорогою на вершину цього, безперечно, величного святилища була дорога по хребтах (як колись і ходили люди) з пн. сх., через вершини Кукуль, Гордя, та Кознеска. Тож Кукуль від санскр. Кукіла – «Гора, Цар, Стовп-Опора землі» (3 ст. 270), Гордя – Хардев, Хардей ці імена означають Вішна-Крішну (5 ст.295) ( Крішна восьме втілення Вішну), така ж гора є і під Лисиною Космацькою, що доказує їх зв’язок як святилищ-обсерваторій. З горою Кознєска (Козмєска), важче, «Куджа» — землею народжена, по нашому – коза, а точніше – козеня, бо маленька, хоч і як Говерла народжена Землею. Та доброго пояснення немає. По той бік схил Говерли на польській карті зветься Дріжіполе мале і велике з санскриту «дрідга» — сильне, могутнє, можливо не в значенні поля , а «поле — поліс» в значенні міста, тобто «могутнє місто, поселення» де проживали брахмани (мудрі , знаючі люди), що вели спостереження з вершини. Долиною збігає потік з одноіменною назвою – Говерла.

Слід сказати і про р. Прут, стара назва — Пората, «по» — «па» — «охоронець, захисник», «раштра» означає «країна, держава». Та цій назві він має завдячувати і Говерлі і Данціжу.

Вищеописану теорію про Говерлу як святилище-обсерваторію можна перевірити проклавши уявну лінію з вершини у одному з важливих річних напрямків, у бік зимового сонцестояння. Ця лінія з вершини Говерли пройде біля вершини Гомул над полониною Гаджіна. А по ведійських легендах, бог — воївник Індра якраз і очолював новорічний ритуал відродження сонця, нового порядку, «створення світу», вбиваючи страшного змія Врітру «слов’янського Ворота». Вершина Гомул могла символізувати сузір’я Тельця, з яким на той час (з 4440 р. по1720р. до нашої ери) переміщувалось сонце по небу в період весняного рівнодення. Отже легенди і реальність сходяться.

Чорногору з пн.-зх. замикає г. Петрос. Хребет між Говерлою і Петросом вже не такий величний і на відстані 6 -7 км., опускається до 1550 м. і не має чітких і гарних вершин. Правда назва однієї невеликої вершини Скопески перегукується з великою горою в гринявських горах – Скуповою. Корінь в них один, це давньоіранське kaufa, kaofa «гора», у наших назвах коп – кап.

Під Петросом перша полонина Гарманеска. Боспорське ім’я Гармадей означає Гермес-бог, у грецькій міфології – вісник богів, покровитель подорожніх, проводир душ померлих, син Зевса (2 ст. 126). Гермеса особливо шанували пастухи, його місія – наглядати за чередами й отарами,та оберігати домівки. Як говорилось, він пов’язаний із супроводом душ померлих у підземний світ, а над полониною на хребті маємо (на польській карті) в. Гроби.

Сама г. Петрос у Гуцульських легендах виступає як місце нечистої сили, «обертовий дім», де все перемішується у свідомості людини (по С. Вінцензу). У мандруючого горами люду назва асоціювалась з латинським – камінь, вона, ще й дуже небезпечна, особливо зимою, бо одна стіна його надзвичайно крута і висока. В останні роки відродження пішла мода ставити на вершинах металеві хрести, як ото на Говерлі 5 м. хрест з нерж. сталі. Не оминуло це і величної, третьої по висоті в. Петроса (2020,2). Та коли я, рік тому, побував на вершині, то був дуже вражений побаченим. Великий металевий хрест з розп’яттям сильно погнутий, підпертий патиками, а дерев’яна каплиця з пластиковими дверима – обгоріла і без верху. Явний результат ударів блискавок.

Петрос має два відроги, на пн. через полонину Ступи та Головчєску до г. Какарази, і на захід – великий плавний відріг, що закінчується вираженою вершиною Шешул (Неняска). Чудні, гарні полонини, пасовища і ніякої інтриги в назві Петрос, і відповідно в загальній ідеї закінчення хребта Чорногори. Та привернула увагу назва полонини Ступи і г. Какараза. Ступи (хоч там і є невеликі озерця) – можливо від стуті «слава, хвала», одне з імен богині Дурги, яка ще має імя Партенос, близьке до Петрос. Ну а Какараза асоціюється з тіткою раджею (інд. какі – тітка), тобто з Прітхі – Земля, рідною тіткою Крішни. Але до чого ж тоді потік Киянець, під найкрутішою стіною Петроса на пн. зх., та г. Берлан на третьому, невеликому відрозі під вершиною?

Тут слід сказати, що на пд.-зх. від Чорногірського хр. є ще один, хоч і менший, і нижчий, все ж, надзвичайно гарний хребет – Піп-Іван Мармарошський, або Гуцульські Альпи. Він стрімкіший бо вибудуваний кристалічними породами. Так от, там є ще один Піп і ще один Петрос, а поміж них г. Берлибаш – чуєте, те ж «бер», що і в Берлані. За Українським словником – скіпетр, жезл. То значить кий, жезл має бути біля Петроса. Знаходимо у С. Наливайка (6 ст. 488) « у ведах Дяус – Пітар – Юпітер озброєний палицею, булавою, він посміхається у хмарах, тобто спалахує блискавками». Виходить, що назва Петрос від Пітар, що тримає в руці жезл, кий – символ влади. На польських картах Pietros, через «і». Тоді, що ж із жіночим божеством?

Читаємо далі (6 ст. 498) « Дяус у ведах прославляється у парі з Прітхві – Богинею Землею, їхній нерозривний зв’язок передає ім’я Дявапрітхві, Небо-Земля…». Значить ця вершина може означати і жіноче, і чоловіче Божество. Дяус — Пітар – Прітхві — Зевс – Дажбог – громовержець (6 ст. 111). Сюди ж і син Зевса – Гермес, по назві полонини під Петросом, хоча може і від «гарм» – славити, прославляти, за санскр. рос. словником. І, нібито, вульгарна назва полонини Серилівка на захід від основної вершини – всього лиш водяна, від «сар» — текти, плинути, бігти, струмкова, як і назва р. Серет, а вода — невід’ємний атрибут жіночих святилищ. Майже ясно з походженням назв, та виявляється, що санскритське «пітар», може означати і померлих предків, шанованих, як богів. За аналогією, місто Петра, на близькому сході, висічене в скелях будувалось як некрополь. Тому й таке трактування його в гуцульських легендах, тому і Гермес, як провідник у інший світ, тому і вершина Гроби на відрозі. Остання вершина в хребті Шешул, може трактуватись по аналогії з «Шішупал», як захисник, бо його верх дає чудову оглядову панораму більшості великих полонин навкруг, або в значенні Місячний від санскритських «чандра, шеша», що може мати відношення і до потойбічного світу, особливо якщо зважити на другу його назву – Недея (8) (у Ю. Шилова — «навь, наве» мають значення потойбічний світ, покійник, смерть), і до планетарних спостережень, що велися на вершинах-святилищах.

Це третє, значно старіше за Гаджину та Попіван святилище на вже суцільно священному хребті Чорногори.

Напрошується, й практичний висновок, якщо Петрос – Пітар – Зевс — громовержець, то блискавок та громів на вершині, не бракує. Тож славити Бога сучасними атрибутами, залізними хрестами та дерев’яними каплицями — не варто.

Підтвердження вище описаних міркувань знайшов у Ю. Шилова «Космическиє тайны курганов». Описуючи пантеон індоарійських богів 3– 2 тисячоліть до нашої ери, спираючись на гімни «Рігведи», він згадує двостатеве божество Дявапрітхві , або ж Дьява, Дьяус, як втілення Матері-Землі та Неба-Отця, особливо, якщо мова йде про жертвоприносини та поховання. А ще їх синів – близнюків Ашвінів. Ашвіни зцілюють і воскрешають, тобто мають відношення до похоронного обряду. Вони пов’язані не тільки з природними стихіями, але й з кораблями, човнами, колісницями, птахами — виконують роль перевізників. В реальному рельєфі ми маємо річку Тису, що розділяє два величних масиви Петрос та Близниці. Тобто є і Близнюки, які допомагають душам померлих героїв, якими опікується Пітар, перевозячи їх через ріку, що тече на захід, утверджуючи безсмертя воїнського духу (13 ст. 70).

Не випадковою є тут полонина Печеніжеска на пн. від Петроса, під пол. Головческа. Маємо на Прикарпатті і Печеніжин, звідки могли приходити люди з худобою на літо і назвати околиці відповідно до своєї віри, тут і Раджів грунь неподалік. Вони могли нести більше ведійських термінів (паралель печеніги – половці) ніж гуцульські – більш іранізовані (2 ст. 71) . А ще, з Печеніжина славний Довбуш – народний месник, захисник. За п. Грабовецьким перекладається, як барабанщик у війську — «добош». А за книгами С. Наливайка його можна віднести до жрецького стану з племені пандавів, яких підтримував Крішна (волинські дуліби). « Імя пов’язане із священною травою «дарбга» на слов’янському грунті прибирає форм далб-долб-довб., … імена Дарб – Далбг мали жреці» (4 ст. 114-115). Отже цей герой мав далеко не простий родовід (6 ст.57). Найсильнішого мольфара на Гуцульщині у 1900 роках, про якого у своїх творах згадує М. Ломацький, звали Дарадуда (10).

Та варто ще раз повернутись до Попивана Мармарошського. Якщо уважно прочитати стор 415 «Інд. міф Укр. Коментар», то виявиться, що назва «запліднюючий бик» більше підходить не Крішні, а «скотьєму» богові – Шіві-Рудрі, до якого, назви потоку Ладомир і хребта Радомир — більш до ладу (…Лад, який уособлює бик-тур…). Отже виходить, ще одне непорозуміння з назвами. Одну і ту ж назву Піп-Іван дали двом вершинам, які попередньо були святилищами різних богів. Піп-Іван Чорногірський – Чорнобог Крішна, Піп-Іван Мармарошський – Шіва-Рудра «скотій» бог. Та це швидше стосується назв не окремих вершин, а цілих масивів, всього хребта.

Наша красуня Чорногора, виявляється, не є єдиним святилищем, з єдиною легендою чи міфом. Це піднебесся величне своїми історичними нашаруваннями, і всі вони стосуються історії не тільки Гуцулів, а й всього словянського етносу, перебування якого в Карпатах можна датувати 10 -7 ст. до нашої ери, так звана Руськолунь.

Вже після повернення з Індії (Пенджабу) до Семиріччя і Карпат під проводом Ора (6 ст.438 -439, 105 -106). Назви святого хребта хоч і є різновіковими і сягають людських вірувань епохи бронзового віку, все ж дані різним частинам хребта Чорногори в один час (моє припущення), як дань об’єднанню племен, тих, що жили на місці, і тих , що повернулись із Ирію і принесли нові уявлення сакрального світу (13). Загальна історія витоків Гуцульського племені і далі не ясна. Дуже бракує гуцульських та індійських легенд, міфів, автентичних назв, що вже є рідкістю, та дякуючи книгам Степана Наливайка, вже є кістяк, основа, і їх буде легше докладати витворюючи цілісну історично-магічну Тріпуру гуцульського світу.

Михайло Сапріянчук

Використані джерела

  1. Наливайко Степан. Таємниці розкриває санскрит / С. І. Наливайко. — Науково-дослідний інститут українознавства МОН України. — К., 2000, 2001, 2009. — 280 с
  2. Наливайко Степан. Індоарійські таємниці України / Наливайко С. І. — Науково-дослідний інститут українознавства МОН України. — К., 2004, 2009. — 448 с
  3. Наливайко Степан. Українська індоаріка / С. І. Наливайко. — Науково-дослідний інститут українознавства МОН України. — К., “Євшан-Зілля”, 2007. — 632 с
  4. Наливайко, Степан. Давньоіндійські імена, назви, терміни: проекція на Україну / С. І. Наливайко. — Науково-дослідний інститут українознавства МОН України. — К., 2009. — 504 c
  5. Наливайко Степан. Тисяча найновіших тлумачень давніх українських назв, імен, прізвищ, термінів і понять (на індоіранському матеріалі) / Наливайко, С. І. — Науково-дослідний інститут українознавства МОН України. — К., “Євшан-Зілля”, 2008. — 360 с
  6. Наливайко, Степан Іванович. Індійський міф. Український коментар / Степан Наливайко. — Національний науково-дослідний Інститут українознавства МОН України. — К., 2010. — 576 с.
  7. Наливайко Сергій. Етнічна історія Давньої України. — Науково-дослідний інститут українознавства МОН України. — К., “Євшан-Зілля”, 2007. — 624 с.
  8. Mapa turystyczno-nazewnicza 1: 60 000 . Wydannie 1- Krosno 2010.
  9. Кочергіна В. А. Санскритско — русский словарь: Около 30 000 слов/ Под ред.. В. И. Кальянова. С приложением «Грамматического очерка санскрита» А. А. Зализняк. – 2е изд., испр. М доп — М.: Рус. Яз., 1987. – 944с.
  10. Ломацький Михайло. Гуцульський світ. Вибрані твори.- Косів, 2005. – 325с.
  11. Монолатій І. Цісарська Коломия. 1772-1918. – Івано-Франківськ.: Лілея-НВ, 2010. – 312с.
  12. Яременко В. В. Новий тлумачний словник української мови. У чотирьох томах. 42000 слів, – К.: «Аконіт», 1998.
  13. Шилов Ю. А. Космические тайны курганов. – М., Молодая гвардия, 1990.– 272 с.