Мрії збуваються?

Думаєте я вже всі Карпати обійшла? Та де там… Я й там не була, й там, і там хочу, і сям, а про це й не чула! Отака от, як то кажуть, печалька. 

Потроху обходжу неходжене. Щось вдається з першого разу. А є й зачаровані місця, на які ходжу-ходжу і ніяк не дійду. До таких омріяних аномальних місць належить Довбушанка. 

От що жінкам дарують на День народження чоловіки? У мене вже є в різні роки подаровані два ножика, сокира, намет, рюкзак! Тепер я забажала Довбушанку! Мрії збуваються?

 Я вже стільки разів збиралася на Довбушанку, а тричі й ходила – не дійшла, що тепер навіть особливо й не розпитувала дорогу. Так, уточнила про воду-стоянку, вислухала про злих лісників, які стережуть заповідник і чкурнула з дому на свій День народження, здивувавши родичів своїм вчинком. 

Щоб мати запас часу, все заплановане спокійно встигнути, виїхали з Чернівців вдосвіта. Настрій чудовий, рулюю, не спішу. Заспані села, росяні поля… Не спішу, бо по наших дорогах спішити – собі дорожче – виправдовуюся перед Олегом, бо не обганяю маршрутку, тягнуся за нею вже який кілометр. Тягнулась-тягнулась, ніби й дорога вже рівненька більш-менш стала, лівий поворот, газу і … ба-бах!  

Після первинного огляду виявляється – одне колесо на диску, інше сипить-шипить і спускається прямо на очах. А запаска одна. Міняємо те, що вже геть спущене. Звісно, навколо поля, краса, туман стелиться… а один болт не відкручується, хоч трісни!  Вмовляннями, WD40, але відкрутився. Чоловік на велосипеді підказав що за кілометр-півтора в селі є вулканізація – це збадьорило.

Підкачали друге колесо і, шкутильгаючи, перелякано поїхали в село. Дивовижно, але в пів на восьму ранку в суботу вулканізація закрита. Набираємося терпіння і чекаємо Василя. Близько 9-ї (я вже мала б виходити з Бистриці) прийшов Василь. Рихтувати диски у нього нема на чому. Проте він нас заспокоїв, яму ту він добре знає – якогось-то вечора сім (7!) машин звідти до нього приїхало. Добре, що диски не титанові – Василь кувалдою за кілька ударів відрихтував колесо так, що до Надвірної доїдемо.

Загалом, в Бистрицю ми приїхали в обід. Благо, йти недалеко, день ще довгий.

Витягли з-під машини Сельму, що намагалася з`їсти біленьку кицьку, яка там заховалася, і пошурували.

 Біля старої кляузи перекусили.

Познайомилися з парою, яка, як і ми, подорожує вдвох. Правда, на Довбушанку намітили на завтра. Звірили мапи і розійшлися. Вони на ночівлю, а ми на гору. Чому я повірила новим знайомим, що мені не по містку направо – не відомо. Але ми пішли прямо, вверх по Озірному.

Коли дорога на пів-підйому зійшла на нівець, стало остаточно зрозуміло – ми йдемо майже туди, але не найкоротшою дорогою. 

Тут Олег розповів про білу кицю, про спущені колеса нагадали, та і просто – не можна так хотіти гору! 

Вертати вже пізно – вперед навмання, на хребет, а там мусить бути стежка. Це всі знають! 

Стежка знайшлася, навіть позначена старими турами. Якщо досі ми вже були вимушені забирати вліво, то тепер впевнено шуруємо стежкою направо – туди, де ми вже давно мали бути.

Вийшовши на невеличку галявинку, зустріли трьох хлопців, з емоційної розмови яких стало зрозуміло – в їх маленькому дружному колективі нема єдиної думки щодо місцезнаходження і напрямку руху. 

Вони нам зраділи так само як і ми їм. Кожен дістав мапи і почали… Я гонорово так, впенено вказала місцезнаходження, підтвердивши це компасом. А вони сказали, раз ми там, де я кажу, то вони вже знають куди далі йти і покажуть нам старий райшток, яким ми вийдемо за дві-три годинки туди, де мали бути вже годину тому. 

Пішли. Годинки через пів ми вийшли до галявини, де їм слід було залишитися, а наш самостійний шлях тільки починався. 

Знаєте, що таке “напав блуд”? І я не знала. Ну як за пів-години шляху по лісу, по чіткій стежці, в ясну погоду у людини з досвідом орієнтування на лісистій і гірській місцевості, тобто у мене, в голові все може так перекрутитися?! Якби  мене пустили обирати шлях, я б пішла в протилежну сторону, на 180 градусів в інший бік по своїй стежці. Крутилася у всі боки, плювала через плече, а північ і південь в мене в голові помінялися місцями. На компас дивлюся і не можу зрозуміти як то так, чому він бреше?! Зрештою, повірила, що геопатогенною зоною район Довбушанки є лише для мене, а не для компаса і, скриплячи, пішла туди, де казали хлопці й компас, з повним відчуттям, що йду не туди. Геть не туди!

Також читайте:

Обережно!!! Мрії збуваються! Західний Саян. Мрії збуваються!