Кострич – моє улюблене місце

Листопад – мерзопакісне міжсезоння. Вранці сонце, через годину вже зима, а найбільше – сирість і сірість. Просинаєшся – вечір, приходить вечір – а весь день і так був вечір. 

Та буває й так, що не у всьому світі такий морок. Інколи достатньо піднятися на кілометр вгору – і засяє сонце! 

З нестримним бажанням вирватися з того міського мороку, що засів в столиці Буковини, вирішили поїхати на Кострич. 

 Люблю то місце – їхати недалеко, недалеко йти. А головне – краєвиди, справжній смерековий ліс і колиба, яка своїм промінням зігріває мені душу і прикрашає головну сторінку цього сайту.

 

Ми не помилилися в своїх сподіваннях – щойно виїхали за Косів і почали набирати висоту – побачили сонце!

 Густий іній в затінках розказав, що вночі тут були тумани з морозом. Мимо такої краси пройти неможливо.

 

Дві з половиною години ходу смерекосвим лісом

І ось перед нами панорами, впевнено можу сказати, яких ви більше ні звідки не побачите.

З одного боку вся Чорногора у своїй величній неповторній красі, з іншого – панорами аж до Горган.

Доки Віталік припадав навколішки перед Чорногорою, намагаючись зберегти мить для нас всіх, Алла поспішно складала багатоярусні бутерброди.

 Алла, моя сестра, була у нас головною діючою особою. Цього разу не одна, а разом з банкою помідорів, які вона сама й винесла наверх. Таку красу просто з`їсти гріх. Тому вечірня фотосесія почалася з них.

 То вже потім ми з Віталіком довго мерзли навулиці і грілися біля ватри, і знову надвір, і знов до вогню, аж доки не приготувалася вечеря.

Пізня осінь і зима мають одну потужну перевагу для фотографів над весною й літом – довгі вечори і пізній світанок. Це означає, що можна насидітись біля вогню й наговоритися досхочу, а вранці не проспати світанок!

Хоч Сонечко і піднімалося швиденько, але мороз прихвачував за пальці нещадно. Алла, помилувавшись світанком, сказала, що “змерзла в нігті”, уточнила напрямок повернення до колиби дорогою мимо невеликого озерця і пішла. Вона навмисне не поверталася верхом, як ми прийшли, щоб побачити вельми фотогенічне озерце, про яке я наспівала, що там можуть статися фотошедеври, якщо з відповідною долею фантазії підійти до питання. 

Балдіючи від барвів ранковго сонця, підходимо з Віталієм до озера. Як справжній слідопит, дивлюся чи, бува, не заблукала моя сестра – в неї є до того хист, все ж моя рідна сестра! Сліди акуратно пройшли по дорозі мимо озерця, навіть без зупинки для створення фотошедевру. Ми з Віталіком вирішили, що “нігті геть змерзли”, якщо вона промчалася, навіть не зупинившись.

Натомість ми облазили все довкола, я навіть спробувала проламати лід, але встигла висмикнути ногу, не набравши води в черевик.

 Сонце стало просто припікати. Це зігрівало й душу, й старий ліс…

А Ігор розімлів по-сравжньому.

 В такому млосному настрої потихеньку прибрела до колиби. Питаю Аллу, невже вона досі не зігрілася, чому озеро пройшла мимо? Відповідь нас всіх просто пірвала на шматки! Вона його  не помітила. 

Отак, народ! В горах потрібно повністю втрачати зв`язок з реальністю, нічого не помічаючи довкола! В тому часто  найвища насолода – йти стежкою, думаючи про все і ні про що, дивлячись понад весь світ і в себе і не бачити нічого і бачити все!

Аллка, такої потєряшки, як ти, довго треба ще шукати. Постфактум думаю, чи то не ти образилася і позаздрила нам на наступні вихідні, коли ми блукали дорогою з Кукуля?

Сніданок, за яким ми нарешті з`їли помідори, і мало не прогавили чудо, яким завжди щедра колиба на Костричі.

 

 Веселка в казанку! Таке буває тільки на Костричі, повірте!

 От вже й додому пора. 

Кожен намагається привезти з собою, крім теплих спокійних спогадів, і трохи сонячних промінчиків, травички, гілочок, бодай у цифрі.

Традиційне сімейне фото, щоб через 10 років ніхто не міг сказати, що то був не він.

І вже зовсім скоро додому.

Два дні, зігрітих скупим осіннім сонцем, понад хмарами і над суєтою домашніх клопотів. Хтось скаже мало? Досить, щоб пам`ятати, що навіть у самий пасмурний листопадовий день десь зовсім недалеко сяє сонце! 

 

В розповіді використані фотографії Віталія Мамчука та мої. Як завжди, набагато більше фотографій тут.